19-го квітня в київському лекторії літературного клубу «Пломінь» відбудеться презентація книги «Страдающее Средневековье» за участі автора, молодшого наукового співробітника Бібліотеки герцога Августа (м. Вольфенбюттель, Німеччина) , Сергія Зотова. А 20-го квітня відбудеться лекція С. Зотова, присвячена порівнянню азіатської та європейської алхімічної іконографії. Ми поспілкувались з Сергієм про його науковий шлях, бібліотеки Європи та плани на майбутнє.
Можете розказати трохи більше про себе? Наприклад, де ви навчались і як опинились науковим співробітником бібліотеки в Німеччині. Також мені хотілося б трохи більше дізнатися, що вас зацікавило у дослідженнях «незвичної» іконографії, зокрема алхімічної?
За першою освітою я – філолог-германіст, спершу навчався в Саратовському університеті. У класичному університеті, тим більше в провінції, не віталися нові підходи до вивчення літератури і виходи за межі навчальної програми. Однак, мені пощастило: моїм науковим керівником був Вадим Юрійович Михайлин[1] – філолог і філософ, перекладач та культурний антрополог. Під його керівництвом я швидко знайшов цікаву для мене тему, а саме езотеризм в роботах німецького «темного» романтика Ахіма фон Арніма. Так як на семінарах і конференціях ми часто вивчали не тільки літературознавство, в його класичному варіанті, але водночас розглядали широкий спектр історико-культурологічних текстів, а саме від обрядів індоєвропейців до методології постмодерністів. Тоді я зрозумів, що література це не те, чим мені б хотілося займатися все життя. Так я поступив в «Російську антропологічну школу», яку очолює всесвітньо відомий лінгвіст Іванов В’ячеслав Всеволодович[2] (автор теорії «основного міфу»). У Школі була ціла плеяда яскравих і цікавих вчених, у їхньому оточені я відчув себе більш впевнено і почав займатися тим, чим хотів, а саме дослідженнями езотеризму і алхімії. Під керівництвом культуролога і філософа, дослідника творчості Платона Ірини Олександрівни Протопопової[3].
Пізніше я випадково дізнався про конференцію з історії алхімії, що у Вязьмі проводив Юрій Федорович Родіченков[4]. Там мені довелося познайомитися з багатьма цікавими вченими, що досліджували алхімію і герметизм, зокрема і з українськими. Один з дослідників алхімії, філософ та історик алхімії Віталій Морозов[5]. На той момент він вже п’ять років працював у Німеччині. Саме йому вдалося надихнути мене спробувати отримати фінансування на свої студії в іншій країні. Я подавав заявки на гранти в інші країни: США, Німеччина, Іспанія. Звісно, спершу отримував багато відмов. Тоді стало зрозуміло, що необхідно присвячувати дослідженням алхімії більше вільного часу, щоб написати дійсно цікавий проект. Я вирішив, що варто виходити не тільки з того, що мені хочеться (а хотілося досліджувати тоді буквально все), але і з того, що я вмію. Довелося згадати німецьку мову, усвідомити, що я не такий досвідчений і старанний в древніх мовах, щоб займатися виключно латинськими або давньогрецькими текстами. Потрібно було знайти сферу, в якій мої схильності до інтерпретації візуальних текстів могли стати в нагоді. Так я написав проект про пізньосередньовічну німецьку алхімічну іконографію і виграв декілька стипендій у Каталонії і Німеччині. Мій майбутній керівник проекту, в якого я зараз працюю, мистецтвознавець Штефан Лаубе[6], теж займається іконографією алхімії. Тоді він покликав мене до себе в проект, над яким ми разом працюємо вже півтора року.
В «незвичній» іконографії мене завжди приваблювало те, що вчені часто дивляться на неї як на якийсь казус, перед яким можна лише розвести руками, хмикнуть і розвернутися, щоб піти займатися «серйозними» речами. Такий підхід не сприяє пошуку відповіді на питання, навіщо ж люди створювали ці незвичні зображення в межах християнської релігійної культури? Чому насправді з’явився образ рогатого Мойсея (спойлер: це не помилка перекладу), навіщо на стінах храму малювати пеніси і вульви; хто придумав зображати Христа у вигляді купця або аптекаря; для чого алхіміки зіставляли рани Ісуса з металами? Такого роду теми в англомовній науці називаються «sexy research topics» – привабливі, такі, що «чіпляють». Вони часто стають об’єктом інтересу непрофесіоналів і, отже, профанації. Але якщо сьогодні можна серйозно займатися дослідженням реклами як тексту, релігійності людей, що поклоняються НЛО, історією New Age або інтернет-фольклором, тоді чому б професійно не зайнятися, наприклад, і «незвичайною» іконографією?
Ви багато подорожуєте. Як подорожі допомагають у ваших дослідженнях? Наскільки я розумію, ви багато часу проводите в архівах і бібліотеках у пошуках потрібних для ваших досліджень рукописів. Можете описати специфіку роботи з рукописною і друкованою спадщиною у європейських бібліотеках? Чим вона відрізняється від пострадянського простору, наприклад Вірменії, України або Росії?
В Античні часи вважалося, що філософом себе може називати людина, котра побувала в багатьох країнах і скрізь спілкувався з місцевими мудрецями. Сьогодні ці уявлення замінюються концептом академічної мобільності. Але я не завжди їжджу виключно на конференції. Мені подобається вивчати культури інших країн на практиці. У кожній новій поїздці я намагаюся захопити всі місця, в яких натреноване око може побачити рідкісні іконографічні мотиви (храми, музеї, бібліотеки тощо). Знаючи про майбутню подорож заздалегідь, я пишу в бібліотеки, що знаходяться по дорозі мого маршруту. Дивно, але навіть у регіональній бібліотеці в Європі або посеред Сибіру можна знайти алхімічні книги з цікавими ілюстраціями.
У пострадянських бібліотеках майже завжди дуже багато бюрократії. Потрібно обійти купи кабінети, в яких не завжди є потрібні люди, просити підписи, а тільки потім отримати доступ до бібліотеки. Навіть частіше не до рукописів, а тільки до мікрофільмів. У більшості випадків нічого не можна фотографувати, нових замовлень доводиться чекати тижнями, а каталоги не оновлюється і в них нічого неможливо знайти. Але є і зворотна сторона медалі – в пострадянській бібліотеці тобі може пощастити, ти подружишся з працівниками – і ось вже не потрібно збирати підписи, можна фотографувати, а бібліотекар розповідає про неописані книги, які ніколи не знайти в жодному каталозі.
В Європі буває по-різному: десь просять надягати рукавички і забороняють фотографувати, але загалом все набагато вільніше, ніж на просторах колишнього Радянського Союзу. Теоретично, будь-яка людина, просто написавши лист до відділу рідкісних книг, може зайти туди через тиждень і ознайомитися з тим, що їй потрібно. Ніяких регалій, спеціальних дозволів, тижневого очікування замовлення. Сподіваюся, що швидкий розвиток «digital humanities» зрівняє всіх і скоро кожна книга буде онлайн, або хоча б доступною для замовлення онлайн, як це недавно зробили в Російській Державній Бібліотеці.
Мабуть, головна специфіка європейських бібліотек – це їхня наявність майже при кожній наукових інституцій. Дуже часто вони пропонують дослідникам або студентам стипендії – навіть найменша бібліотека у Великобританії або Німеччині видає гранти, і про це варто пам’ятати, коли проводиш там своє дослідження. Для архівів це також – вони стають брендами, і, якщо після гранту в твоїй книзі з’явиться згадка їх матеріалів, інші вчені теж будуть ними користуватися. Слава бібліотек шириться завдяки вченим, що в них працюють.
У яких країнах вас чекали найцікавіші знахідки, які дійсно вразили? Який напрям «архівної археології» сьогодні найперспективніший? Можливо, ви порадите країни або бібліотеки, де знаходиться найменше опрацьованого матеріалу?
Сьогодні, щоб похвалитися рідкісної знахідкою, немобов’язково навіть їхати в бібліотеку. Наприклад, декілька зображень з алхімічних рукописів, котрі мене цікавили, я знайшов у Instagram. Багато працівників бібліотек сидять в соціальних мережах, і їх матеріали не індексуються пошуковими системами – це справжня скарбниця для дослідника, адже неможливо об’їхати всі бібліотеки світу самостійно. Якщо говорити про знахідки в бібліотеках, які я особисто відвідав, то найбільше я був вражений збірками ілюстрованих алхімічних рукописів у Копенгагені, Празі та в Касселі. Скарби, що там зберігаються, ще довго не будуть доступні широкому загалу. Сподіваюся, що деякі з цих зображень я зможу видати у своїй майбутній книзі про алхімію.
Мені здається, що в найближчі 10 років у Європі буде дуже популярним напрямок «digital humanities» і знадобляться фахівці, які, з одного боку, знають давні мови, палеографію, розуміються в джерелознавстві, володіють історичною методологією, а з іншого – вміють складати цифрові бази даних, оцифровувати матеріали, працювати з відновленням книг. Однак, якщо говорити про традиції «архівної археології», то, звичайно, необхідно пам’ятати про невичерпний потенціал приватних зібрань і невеликих регіональних бібліотек. Рекомендую відправлятися туди, куди рука «digital humanities» не добереться в найближчі 15-20 років.
Ви один із авторів книги «Страдающее Средневековье». Який ваш особистий внесок у цю книгу і який найважливіший досвід ви отримали під час написання цього дослідження?
Я повністю написав розділи: «Христианский бестиарий» (окрім підрозділу «Монстры памяти»), «(Не)святые троицы», «”Профессии” Иисуса Христа» и «Алхимические святые». Це була досить цікава робота. Щовечора ми з співавторами листувалися, корегували один одного, підкидали ідеї.
Найважливіше вміння, яке я опанував – це писати науково-популярний текст. Проблема, яка нині дуже актуальна для текстів вчених. Вона полягає в тому, що дослідник майже ніколи не вважає себе поганим письменником. Однак, чомусь тексти в царині гуманітаристики написані, як правило, дуже погано. Добре, якщо в них можна щось зрозуміти, навіть фахівцеві! Але, якщо з виразністю тексту багато авторів все ж справляються, їх розповідь складно назвати доступною, красивою або дотепною. Думаю, що нам всім ще дуже далеко до таких титанів пера як Карло Гінзбург. Дуже складно втриматися і не вивалити на читача все, що прочитав у інших авторів і придумав сам під час дослідження. Науковий наратив повинен стати детективною історією, яку шалено цікаво читати будь-кому, незалежно від його спеціалізації. Для того, щоб написати вартісну наукову або науково-популярну книгу, на мій погляд, потрібно: 1) дуже добре володіти своїм матеріалом; 2) писати тільки те, що не було написано до тебе, або так, як не було написано до тебе; 3) вирізати половину непотрібного для розповіді тексту і переписати все наново, не шкодуючи свій старий опус; 4) придумати красивий путівник читача через динамічний лабіринт наративу, замість простого опису предмета свого дослідження. І відповідно правильно подати свій текст: чому ця тема актуальна сьогодні? Що дасть людству моє дослідження? Все це потрібно адекватно показати читачеві.
Над чим ви зараз працюєте? Можливо, у вас певні плани щодо подальшої роботи. Думаю, що читачам було б цікаво дізнатися, яку книгу нам варто очікувати у майбутньому?
На даний момент я пишу книгу: «Алхімія: велике мистецтво». Вона буде повністю присвячена алхімічній іконографії, що в основному пов’язана з релігійними уявленнями. Дослідження проводиться на матеріалі алхімічних книг з різних країн Європи, з якими мені вдалося попрацювати, також буде задіяна середньовічна іконографія з Китаю, Індії, Єгипту періоду еллінізму і деяких мусульманських країн. Щодо цієї теми, то я про неї більше розповім на лекції у Києві.
Які ви можете дати поради для молодих і не дуже дослідників, які працюють у суміжних сферах? На що варто акцентувати свою увагу? Як не загубитися серед маси своїх колег і як привернути увагу до своєї роботи, навіть якщо вона і не дуже цікава для масової культури?
Не впевнений, що у мене достатньо авторитету для того, щоб давати поради щодо такого питання. З мого досвіду можу точно сказати: потрібно поєднувати ентузіазм і захопленість своєю темою зі своїми здібностями. Всі люди різні, і якщо комусь дуже легко за рік вивчити нову мову, то інший витратить на цю справу півжиття. Не забувайте про свої сильні сторони і вміння, також робіть поправку на вітер: враховуйте свої таланти, сучасний стан теми дослідження, новизну підходів. Для виведення своєї теми за межами вузького академічного кола добре допоможуть публічні лекції, виступи на круглих столах і воркшопах із суміжних тем по всьому світу, видання науково-популярних матеріалів, зокрема в інтернеті. Якщо робити це старанно, ваша праця зробить навіть нецікаву раніше тему для більшості важливою кожному. Насправді, якщо зайнятися хоча б тільки трьома перерахованими вище речами, то ви вже будете помітно виділятися на тлі інших дослідників, якщо це дійсно ваша самоціль.
У будь-якому випадку, ні в якому разі не можна здаватися, якщо ви не можете не вивчати своє дослідницьке поле. А визнання і фінансові потоки прийдуть з часом. Я глибоко переконаний, що таким чином відбувається позитивний внесок у загальну справу людства, який робить кожен грамотний вчений. Всі підходи важливі – феноменологічний або гендерний, постмодерний або класичний, трансцендентальний або атеїстичний – наука працює заради спільної мети. Тому віддавати себе дослідженням незважаючи ні на що – це святий обов’язок кожного вченого. А для мотивації молодим вченим, особливо гуманітаріям, завжди варто пам’ятати про те, що вони займаються найважливішими і необхідними речами на світі – в цьому я абсолютно впевнений.
[1] http://magazines.russ.ru/authors/m/mihajlin
[2] http://rsuh.ru/who_is_who/detail.php?ID=4699
[3]https://cyberleninka.ru/search?q=%D0%9F%D1%80%D0%BE%D1%82%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D0%B0%20%D0%98%D1%80%D0%B8%D0%BD%D0%B0%20%D0%90%D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B0
[4]https://cyberleninka.ru/search?q=%D0%A0%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%BE%D0%B2%20%D0%AE%D1%80%D0%B8%D0%B9
[5]http://turba-philosophorum.narod.ru/forskninger/Index.html
[6] http://www.hab.de/de/home/wissenschaft/gastforscher-und-alumni/stipendiatenprofile/sergei-zotov.html
Розмовляв Віталій Щепанський
