Читати першу частину за посиланням.
II
Звідси ми можемо перейти до розгляду теорій Вільгельма Райха, віденського учня Фрейда, від якого Райх пізніше відійшов, зайнявшись «неортодоксальною» переоцінкою окремих основоположних догм свого колишнього вчителя, що зачіпали в тому числі світоглядну та соціально-політичну сфери.
У довершеному вигляді ідеї Райха зосереджуються на понятті оргона або оргонічної енергії (вигаданий самим автором термін, що відсилає до еротичного оргазму).
Основна ідея полягає в тому, що через статевий потяг і статевий досвід проявляється певна надіндивідуальна енергія, універсальна сила.
В принципі це вірно, і подібна ідея могла б вивести психоаналіз на більш високий рівень, аніж той, на якому він досі перебуває. Ба більше, фундаментальні традиційні вчення також виражають подібну ідею, яка отримала найбільш ясне вираження в індуїстській доктрині кундаліні: кундаліні – не лише біологічна сила, що лежить у витоках організму; вона особливим чином пов’язана зі статтю та дітородною функцією у якості іманентного прояву універсальної Шакті в людині. Шакті є одним з двох полюсів вищезгаданої «метафізичної діади» або «божественної пари», це творча сила бога, образно описана як його «наречена»; це «жіночий» аналог життєвої енергії чистого принципу «буття», «божественного чоловіка».
Це посилання на традиційну метафізику має особливе значення, оскільки, ми далі до цього повернемося, воно дозволить нам легко помітити, як неясне передчуття Райхом якоїсь істини майже миттєво розчиняється в хибних і спотворених уявленнях.
Перш за все слід зазначити, що, хоча Райх, долаючи рамки індивідуального психологічного рівня, властивого сучасній психології та психоаналізу, приймаючи до уваги цю надіндивідуальну силу, говорячи про космічну «оргонічну енергію», ігнорує (як у згаданому вище традиційному вченні) метафізичний рівень, шукаючи сліди цієї сили у фізичному світі та природі, явно вважаючи її чимось на зразок електричного струму (і дійсно, він говорить про «біоелектрику» й «біони», котрі імовірно є якоюсь перехідною формою між неорганічною та органічною матерією), розвіяного в атмосфері.
Тому після досить затратних з точки зору фінансів лабораторних експериментів з фізичними речовинами він вирішив, що зможе сконструювати спеціальні конденсатори «оргонічної енергії» та «оргонні апарати» для використання в терапевтичних цілях. По суті, Райх розвиває психоаналітичні теорії витіснення, стверджуючи, що причиною неврозів, психозів та інших психічних розладів є гальмування або блокування («застій») оргонічної енергії, причиною якого слугують бар’єри («панцирі»), набуті тією чи іншою особою завдяки проблемам психічного і поведінкового характеру, при цьому здатні трансформуватися до порушення м’язової і фізіологічної діяльності; ба більше, на його думку, саме вони є істинною причиною усіх хвороб організму, включаючи рак[1].
Це узагальнення теорії витіснення ґрунтується в тому числі на ідеї, згідно з якою воно може бути пов’язане не лише з примусовим утриманням від сексу, викликаним зовнішніми обставинами, але також «оргастичною імпотенцією», котру слід розглядати на додаток до загальновизнаної форми імпотенції (еректильна імпотенція). Оргастична імпотенція ймовірно спричиняється страхом перед задоволенням, яке перешкоджає досягненню повноцінного сексуального оргазму, і, утворюючи поведінковий «захисний панцир» або оборонний бар’єр его, провокує згадане блокування зарядів оргонічної енергії, що і є джерелом всіх хвороб.
Далі Райх переходить до інтерпретації ad hoc всієї історії цивілізованого людства, яке, на його думку, протягом тисячоліть зіштовхується з подібними перешкодами та панцирами до повної «оргастичної розрядки», до якої спонукає життєві реалії. Він говорить про «руйнування життя, здійснюване панцирними людськими істотами», ототожнюючи «втрату раю» зі «втратою повноцінної життєвої функціональності людини» (найбільш повним вираженням якої для нього є сексуальність).
«Оскільки протягом останніх тисячоліть суспільне життя, завдяки цілком визначеним причинам, зводилося до вторинної панцирної форми, заперечуючи щастя [мається на увазі головним чином сексуальне задоволення], воно піклувалося про те, аби усунути, знищити вогнем і мечем, зганьбити й принизити всі форми первинного життя, які становлять загрозу для його існування. Воно якимось чином усвідомило… що не зможе встояти й загине, якщо первинне життя знову вийде на біосексуальну сцену».
Ненависть і організована боротьба проти життєвої сили, тобто проти оргонічної енергії, яку він, виходячи зі своїх ідей, ототожнює з фундаментальною життєвою та природною силою, є причиною судоми пригніченої та фрустрованої вітальності; у граничних випадках це породжує психози, злочинність, алкоголізм. Загальмована оргастична розрядка породжує також руйнівну лють або ж, у разі нестерпного тиску, прагнення до втечі від дійсності, бажання досягти нірвани (у тому сенсі, який цьому слову надає Райх), тобто розчинитися в сурогатах звільнення, які могли б компенсувати статевий потяг.
Відтак, Райх проголошує таку собі релігію життя під знаком сексуальності та етику повного сексуального звільнення, тавруючи водночас підвалини всіх вищих цивілізацій і спільнот, як істеричний та невропатичний захисний панцир. Все це доповнюється закликом до «сексуальної революції».
Тут чітко проглядається зазначене вище регресивне підґрунтя всієї сучасної сексології зі спотвореними та однобокими концепціями, що лежать в її основі. Трохи вище ми спеціально згадали про традиційне вчення, яке визнає коренем сексуальності примордіальну силу, але сексуальність розуміється не інакше, як один з полюсів метафізичної діади, як «жіноче» начало чистої природи й життя – Шакті або Пракріті, – пару, яка доповнює принцип «буття», Шиву або Пурушу. Теорії, подібні райховій, зводяться до одностороннього анархічного звеличення та абсолютизації лише одного з двох світових принципів та пропаганди повної і необмеженої статевої розбещеності, спрямованих проти того, що насправді жодним чином не є наслідком «невропатичного панцира», але зазвичай відповідає впливові «чоловічого» полюсу цієї діади на людському рівні, міфічно зображуваному у вигляді чоловічого божества, нареченого Шакті – тобто первородної життєвої сили – який проявляє себе у всьому, чому притаманна «форма» у вищому сенсі цього слова, у будь-якій центральності, у будь-якому надприродному порядку.
Оскільки Райх про це навіть не підозрює (що, мабуть, є наслідком його особистої схильності), він неминуче постає перед непроникною таємницею, оскільки, навіть якщо погодитися з його гротескною інтерпретацією всіх етичних, політичних, суспільних та релігійних форм як перепон проти «життя» та космічного оргонічного імпульсу, то, з огляду на те, що всі ці форми є невід’ємною частиною життя, постає питання, у чому ж полягає істинна, глибинна причина подібної ситуації. І тут Райх сам визнає власне невігластво. Так, він дослівно пише наступне: «Питання про те, чому з усіх живих істот лише людський вид розвинув собі панцир, лишається без відповіді». Він відмовляється від будь-якого пояснення, оскільки воно здається йому «надто складним, а конкретні дані, що допомогли б знайти правильну відповідь, належать надто далекому минулому». Це навіть не емпіричний опис історії; для початку було б достатньо дати пояснення a priori цієї здатності, яка з такою силою й постійністю проявляється в людському виду перед обличчям того Життя, яке Райх хотів би перетворити на єдине, споконвічне джерело всієї світобудови.
Однак, єдиним реальним поясненням тут може слугувати лише визнання наявності іншого полюса космічної діади, того начала, що уособлюється в міфі чоловічим божеством, більш високим, аніж «жіноче» начало і таким, що формує людину, суспільство та цивілізації як примордіальна сила саме там, де Райх вбачає лише продукти втручання «вбивці життя», тобто панцерної істоти, котра страждає від оргастичної імпотенції та істерично ворожої до сексу.
Навіть якщо підняти питання факту суто емоційного – за яким, безумовно, неможливо визнати того універсального масштабу, потрібного для пояснення всіх речей – то екзистенціальний страх «Я» перед сексуальним задоволенням також необхідно пояснити. В одному місці Райх пише про «страх розчинитися в задоволенні». Людина «з самого початку відчула, що її генітальне ваблення змушує втрачати контроль над собою та перетворює на жалюгідний, тремтливий згусток. Цілком можливо, що саме це породило страх перед оргазмом», а також стало причиною релігійного засудження сексуальності. Відтак, якщо не враховувати явно патологічних випадків, то ми маємо справу з цілком законною вимогою у збереженні власної особистості перед обличчям повністю пасивної й натуралістичної самовіддачі сексуальності, яка травмує та розчиняє саму особистість.
Райх пише: «Оргастичне жадання (…) постає як вираз “тяги до виходу за межі самого себе” (…) Ми схильні до прагнення вийти за власні межі. Можливо, саме в цьому полягає вирішення проблеми того, чому образ смерті так часто використовується для передачі відчуття оргазму. Під час смерті біологічна енергія (sic) також долає межі матеріальної оболонки, бранцем якої вона є. Відтак, релігійні уявлення про “звільнення через смерть”, про “перехід звільнення” мають об’єктивну основу. Функція, що виконується в нормально функціонуючому організмі оргазмом, в панцирних організмах проявляється в принципі нірвани або містичної ідеї порятунку».
Черговий приклад типової мішанини ідей. Він правильно вгадує тягу до трансцендентності, приховану в еросі, яка виражається в досвіді статевого акту (в його «деструктивних» аспектах, котрі, втім, зазвичай вислизають від примітивних уявлень про сексуальність, властивих подібним авторам). Але тут ми маємо справу з чимось значно більшим, аніж з «біологічною енергією»: біологічна енергія, що тече в «плоті» та «тілі» та вивільняється зі смертю, ставиться під сумнів панцирним типом, який бажає звільнитися від неї, «спокутуючи себе» і зосереджуючись не на власній природі як смертної істоти взагалі, але радше на власному «панцирі», «полотні, що сковує» цю енергію, перешкоджаючи її «природній» розрядці в оргазмі. Райху навіть не спадає на думку відмінність між пасивною трансценденцією (якої ліпше остерігатися) та дійсно активною і висхідною трансценденцією (для реалізації якої у традиційному вченні передбачається також особливе використання сексу – див. матеріал, зібраний в нашій книзі Метафізика статі). Відмова від его та розрядка космічної оргонічної енергії в індивідуумі за допомогою повного оргазму – ось вершина світогляду та етики Райха.
Тепер нам хотілося б розглянути більш конкретний момент в заснованих на цьому новому вимірі фрейдистської теорії атаках Райха на форми традиційного суспільства. Фрейд ґрунтувався на ідеї, що потяг до задоволення, Lustprinzip, є основоположною рушійною силою людської психіки; пізніше він визнав існування іншого настільки ж важливого потягу – потягу до смерті (Todestrieb). До цього додається загальна теорія витіснення, яка використовується для доказу того, що коли шляхи до задоволення другого потягу, а саме потягу до смерті, виявляються перекритими, він змінює своє спрямування та може проявлятися двояким чином; якщо він спрямовується зовні, на інших, то це закінчується садизмом, якщо ж всередину, на самого себе, то обертається мазохізмом.
Але Райх заперечує фрейдистську подвійність потягів. Первинним для нього є лиш оргонічний потяг до задоволення, розрядки первинної оргонічної енергії. Інший потяг, потяг до смерті або руйнування в його подвійному аспекті, садистському та мазохістському, є похідним від першого: він виникає лише внаслідок придушення потягу до задоволення, коли соціальні структури, заборони, оргастична імпотенція призводять до утворення стисненого заряду енергії, який, відхиляючись, проявляється у руйнівній садистській або мазохістській сексопатичній формі. Ці сексопатичні форми, перетинаючись, накладають свій відбиток на основні аспекти того чи іншого типу суспільства.
На суспільно-політичному рівні садистський потяг нібито призводять до авторитарної спрямованості особистості, яка отримує задоволення від домінування над підлеглими суб’єктами та розряджає свій деструктивний потяг у переслідуванні ворогів («капіталістів», «євреїв», «комуністів» тощо в залежності від обраної ідеології). Мазохістський потяг, навпаки, переходить у схильність до стадної поведінки, характерними рисами якої є задоволення від підпорядкування, схильність до «культу особистості», до дисципліни та навіть готовність до самопожертви. Два ці способи поведінки, активний і пасивний, певним чином доповнюють один одного і, на думку Райха, розкривають істинну приховану основу будь-якої ієрархічної системи, де панують «агресивні», войовничі орієнтири, що свідчить про їх очевидно сексопатичне походження. З огляду на це, Райх змішує в одну купу патріархат, мілітаристські і «фашистські» режими, капіталізм і радянський (тобто авторитарний) комунізм тощо. Все це тою чи іншою мірою належить світові «патристів», який намагався описати Реттрей Тейлор.
Багато хто намагався знайти підтвердження подібним теоріям в етнології. Так, Броніслав Малиновський та одна юна американка, яка вважає себе етнологом, Маргарет Мід, провели порівняльний аналіз двох диких племен, що живуть у схожих природних умовах; одне з них належало до матріархального типу з повною сексуальною свободою з дитинства, вело мирне існування, не страждало неврозами або іншими психічними розладами, тоді як інше мало патріархальну та авторитарну сімейну організацію з обмеженням статевого життя, що можна було б охарактеризувати «тими ж ознаками, що і європейську цивілізацію» з її агресивністю, індивідуалізмом, войовничим поривом тощо. Подібні висновки, повністю спорадичні, із нашвидкуруч налагодженими причинно-наслідковими зв’язками, могли б виступати у якості доказу лише для тих, хто вважає за можливе пояснювати вища через нижче, пояснювати цивілізоване суспільство виходячи з життя дикунів, нехтуючи при цьому мудрим зауваженням Жоржа Дюмезіля, який говорив, що не існує нічого, чому при наявності хоча б мінімального бажання не вдалося б не знайти беззаперечного підтвердження, вдавшись до репертуару етнології.
Однак, що стосується «агресії», що розуміється як різновид rabies, викликаного придушенням потягу до задоволення, Райх та інші (як то де Маркі, автор, якого ми невдовзі розглянемо) забувають пояснити нам, від яких же суспільних статевих гальмувань або страху розчинитися в задоволенні страждають дикі тварини, що відрізняються підвищеною агресивністю. Вкрай смішно чути, коли хтось цілком серйозно роздумує, що Александр, Тамерлан, Цезар, Наполеон, Фрідріх II тощо ніколи не стали б тими, ким вони були, якби отримали адекватне, позбавлене сексуальних заборон виховання поза рамок патріархальної сім’ї та «панцерного» суспільства. Це звучить тим більш дивно, оскільки жоден великий завойовник в особистому житті пуританством не вирізнявся – хіба що умовний Райх, ухиляючись, не візьметься стверджувати про те, що, незважаючи на любов до жінок, великі завойовники страждали «оргастичною імпотенцією». Це жахливе нагромадження нісенітниць та дурниць ясно свідчить про регресивне екзистенціальне підґрунтя розглянутої сексології стосовно інтерпретації суспільства. Ми можемо запросто звернути проти подібних авторів їх власний метод інтерпретації, заявивши, що саме несвідомий потяг до агресії (садистський або мазохістський, кому що подобається) штовхає їх до паплюження та знецінення всіх форм вищого суспільства, – невід’ємною частиною яких є принципи авторитету, ієрархії, мужності, дисципліни і військового стилю (не слід плутати це з істеричною «агресивністю» та «імперіалізмом»), – за допомогою псевдонаукової аналітики та неприборканого пансексуального світогляду, а отже Райх та інші йому подібні самі в першу чергу потребують психоаналітичного втручання, аби привести себе в порядок.
Очевидний факт, що схильність як до правління, так і до підпорядкування є вродженими властивостями людської природи і, як правило, не мають нічого спільного зі статевою сферою: libido dominandi і libido servendi є всього лише виродженими та здеградованими формами.
Шляхом самоперевершення йде як той, хто, наділений авторитетом, виконує свою владу як обов’язок, так і той, хто за власною волею обирає шлях покори, підпорядкування та вірності ієрархії – прикладом таких відносин є феодальний світ у найліпших своїх проявах як у Європі, так і за її межами.
Далі, тут явно проглядається то, на що ми вказували ще на початку, відмітивши, що, незважаючи на видимість, в основі подібних теорій лежить вкрай примітивна і банальна концепція статевих відносин. Так, вступаючи в полеміку із Фрейдом, Райх намагається витлумачити садизм і мазохізм як прості вторинні сексопатичні форми, що виникають в результаті витіснення, по суті допускаючи фатальну помилку, ігноруючи реальні масштаби статевого потягу, враховуючи його найглибші та найбільш напружені прояви. В цілому, такі перверсивні явища, як садизм і мазохізм, є всього лише акцентуацією окремих аспектів, які завжди існують в будь-якому інтенсивному досвіді статевої любові, пов’язаним з деструктивним фактом (тобто тією жагою до «трансценденції», яку швидкоплинно та неадекватно передбачає навіть Райх). Теми любові-смерті, насолоди та знищення – зовсім не банальні романтичні та декадентські психопатичні проекції. Вони відтворюються протягом всієї історії еросу. Так, наприклад, багато древніх божеств, пов’язаних зі статевою любов’ю, насолодою та оргіями, водночас вважалися божествами смерті і руйнівної несамовитості. З-поміж інших можна згадати середземноморську богиню Іштар, індуїстську Дургу, єгипетську Хатор-Сехмет: всі вони були богинями як сексу, так і руйнівного буйства (втім, те ж саме можна сказати і про діонісійство). Нерідко вони вважалися також богинями війни. Тож досить іронічно, що всі вимоги абсолютної сексуальної свободи мають своєю зворотною стороною, ба навіть передумовою, найбільш неповні та найменш цікаві форми статевого потягу, який, на думку ревнителів цієї свободи, є основою всього.
Переклад: Сергій Заїковський
