Усе своє свідоме життя Ґвідо де Джорджо провів в усамітненні. Легендарний традиціоналіст, чиїм рукописом Римської традиції зачитувався Муссоліні — він поєднував католицизм із глибинними метафізичними смислами римського язичництва. Пропонуємо вам уривок із першого поетичного розділу його opus magnum, де автор намагається вимовити невимовне.
У наготі всіх речей, де зникають Форми і згасають ритми, постає точка злиття, що є початком і кінцем, центром і окружністю, вершиною і підніжжям, внутрішнім і зовнішнім, цілісністю і ніщо, буттям і небуттям, небом і землею, абсолютною визначеністю і невизначеним абсолютом, ілюзорністю подоби й видимістю ілюзії, наповненням усього порожнього і спустошенням усього, що є повним. Невимовне усамітнення, нескінченна матриця того, чого ще нема і що завжди було й буде, пізнається в повноті, якою є наявність відсутності та відсутність будь-якої наявності, обмеження безмежного й безмежність обмежень, апогей всіх устремлінь – відмова від кожного з них, абсолютне твердження й абсолютне заперечення; джерело вічно єдиного витоку та постійної мінливості, найменування безіменного і забуття кожного імені, повторення нового і щоразу новизна в повторенні, гармонія дисонансу та дисонанс всіх гармоній, стягнення сукупності в єдиній точці й безкінечне розширення єдності на все, що оточує; всюдисущість невидимого, всеїдність невловимого, абсолютна повсюдність невизначеного.
Зупинись і віддайся течії, спокою й хвилі, випромінюючи темряву в світлі, за межами того, що затверджується і що заперечується, за межами мислення, що мислиться мислителем як думка, за межами чистоти кожного змішання і змішання всього що чисте, відмовляючись від того, що ніколи не полишали, і зберігаючи те, що ніколи не було залишеним, освячуючи всяке зло й проклинаючи добро; між одиницею і повнотою існує повнота й одиниця, в прославлянні одиниці – благословення всьому, променисте сяйво – в цілковитій темряві.
Незмінний центр всякої мінливості, незмивний корінь всякої миттєвої загрози, що спалахує в сяючій пітьмі ночі, зводячи сукупність до нуля, об’єднуючи те, що розпадається, в єдність, де сходяться всі розбіжності, істина кожної хиби й хиба кожної істини, смерть в житті й життя в смерті, буття пустоти й нікчемність будь-якої сутності, заперечливе «так» і утвердження через «ні», завершеність у нескінченності й нескінченність кінцевого.
Нерозмірність і абсолютна проникність, хмароподібна скеля й скеляста хмара, зведення майбутнього до минулого, відміна минулого й майбутнього в теперішньому, абсолютна самостійність поточної миті в згоранні минулого й претензії на майбутнє – ось таємниця Єства, що занурюється й пізнається через Нього, ось голос тиші, ось тиша, що є голосом, ось Безмовність, що гімни співає й оспівується лише тишею.
Недійсністю всякої вагітності невимовність первинності досягається в наготі кожного атрибута, котрий не є сутністю тотальною і вкоріненою, наче море без хвиль, небо без зірок, світло без тіні, пустеля без барханів, без оазисів, однаковість і вирівнювання, радикальна невідчужуваність, нерозривність цілісності, розкрита через вершину одночасність, наче величезна нерухома квітка, що розростається з тривалого вегетативного розвитку, що має корінь і стебло в остаточній єдності, поширюючи аромат на тисячі світів, занепалих і розчинених у повітрі, сповненому цим ароматом. Корінь віддзеркалюється в омезі, альфа віддзеркалюється аналогічно положенню, чий розвиток реальність світу описує лише в символах й натяках.
Безмовність є досягненням досконалості, поверненням творчого аскетизму, де кожен склад – порожній, де кожен голос – вичерпаний, де кожна мелодія – згасає, бо з нейтральної однорідності ніщо вже не постане, ніщо вже не підніметься з рівня абсолюту, ніщо не розчинить дійсність, збудовану коренем вершини, що розчиняє кожен перехід, кожне перевтілення, кожну ступінь підйому до панування незаперечного й абсолютного.
Ми мислимо тривалість, та Безмовність є її вирішенням – без залишків, без слідів того, що вона була чимось ще, розв’язуючи дилему початку і кінця, начала й плинності у потоці, що поєднує їх обох; будучи водночас і тим, і іншим. З образної точки зору, ми говоримо про початок та кінець, що не мають ані плинності, ані градації, ані меж, бо тотожність їх не розщеплюється, єство не змінюється, єдність не порушується, універсальність не перетворюється на специфіку, унікальність не зникає, буттєвість не перетікає в екзистенцію, однорідність не формалізується, центральність не поляризується, вічно лишаючись у собі й насолоджуючись собою щомиті неподільно.
Такою є таємниця Безмовності, що розкривається в тих, хто викриває власні помилки оголюючи взір, руйнуючи кайдани, вичерпуючи обмеження видимості, звільняючи Форми і Ритми від випадковостей, відтворюючи те, що очам здається частиною, але по суті є повнотою в цілісності й цілісністю в єдиному.
Таємниця Безмовності є врівноваженням початку й кінця з точки зору абсолютності, негайності й осягнення.
Що очам здається розширенням і розвитком, в дійсності є конкрецією й загибеллю, хибною єдністю, девіантною множинністю, ілюзорною й нахабною межею, ізоляцією у відокремленості, де ніщо не турбує, піддаючись мінливості, руйнуючи цілісність та нескінченність.
Відтак, повернення є завершенням, котре в свою чергу є поверненням, стираючи значення обох цих понять, взятих у звичному сенсі: тут вони уже не позначають перехід, реституцію, реінтеграцію з одного стану в інший, що проявляються лише ілюзорним чином, але й не існують у вічній та незмінній Реальності. Поняття, котрі ми неминуче використовуватимемо для вираження безумовної, абсолютної, нескінченної Реальності є неадекватними, адже пасують лише людським здібностям, вимагають дотримуватися очевидних істин, інтуїтивне розуміння сенсу яких викриває їхню обмежуючу функцію. Відбираючи у слова його звичайне й просте значення виникає здатність показати людині, що світ є грою, павутинням, стежкою і лабіринтом Істини, які необхідно пройти, аби особисто узріти їхнє щезання перед істинним і чистим сяйвом Знання.
Досягаючи цього стану оголеності, слова впорядковуються в цілісності, вповні зливаючись зі своєю протилежністю, бо окремо кожне з них може лиш частково виразити те, що ми хочемо виразити, і охоплюючи абсолютну невизначеність, що є результатом рівноваги причин. Цей стан – Безмовність, яку можна зрозуміти в найвищому сенсі як Вищу Реальність, завдяки внутрішній аскезі вона дає змогу досягти тої стадії, де будь-яка множинність зникає, де все, що постало з неї, розчиняється у своїй протилежності, досягаючи рівноваги тотожності, гармонії возз’єднання, відновлення єдності.
Взявши народження і смерть як очевидні границі людського й космічного процесу, позначивши їх як два позитивних результати, тобто те, що передує народженню й те, що настає після смерті є двома запереченнями, вони є безмовністю, що постає як початок і кінець, пре-визначення і пост-визначення. Передсмертний крик і вперше почутий звук брязкальця для людини символічно відкривають цей видимий розрив, обірваність Безмовності у вдаваному народженні і вдаваній смерті: одне передує ілюзорному розвитку, інше позначає припинення цього розвитку.
Ніхто не зможе сказати, що в контексті абсолютного знання народження та смерть дійсно існують, бо якщо це так, то ці поняття були б поміщені між нічим, що передує їм, та нічим, яке настає після, що абсурдно, бо якщо ніщо є нічим, що передує, і нічим, що настає після, то це ніщо є цілісністю. Ілюзія народження наперед визначає ілюзію смерті, і раз ніщо не народжується, то ніщо й не вмирає у вічній незмінності Вищої Реальності. Як при народженні однорідна безперервність, Безмовність порушується, то зі смертю хибна ілюзія закривається з тим же перериванням, але в зворотній залежності, ведучи до реінтеграції Безмовності.
Народження і смерть – два протилежних терміни, з яких походить увесь дуалістичний ряд іменованого: якщо ці два терміни існують, то й увесь ряд існуватиме і сприйматиметься дійсним для людини в світі, доки та вірить, що існує, разом з усіма існуючими речами, як сутність, відділена від Вищої Реальності. Та коли досягається усвідомлення цієї унікальної реальності, воно веде до реінтеграції стану, очевидно перерваного народженням і смертю, і цей стан, ця Безмовність, виражається тою мірою, якою може взагалі бути вираженою, саме паралелізмом ряду смислів як функції абсолютної рівноваги, тобто об’єднання, строго утримуючи обидва терміни, обидві протилежності, але таким чином, аби ті були нейтралізовані. Неможливо досягти Вищої Реальності без повного злиття протилежностей, яке вичерпує всі розбіжності, всю подвійність, розв’язуючи їх у балансі та компенсації, коли одна з умов перетікає в дію, а дія – в умову, утворюючи рівнозначність, абсолютну еквівалентність: необхідну умову цілісного знання…
Переклад: Сергій Заїковський
