Друга половина ХХ століття. Шістдесятники.
«Сучасність виблювала, навіть не розжувавши, всю літературу радянської доби (разом із шістдесятниками), і боюсь, що вже ніхто і ніколи не нахилиться над тими покладами…».
Ірина Жиленко, «Ноmо fеrіеns»
Дві дороги української літератури
У післявоєнний час український літературний процес пішов двома різними шляхами. Перший шлях пролягав у межах кордонів Радянської України, а другий – через німецькі табори для переміщених осіб – розгалузився по всьому світу (Західна Європа, Північна й Південна Америка, Австралія).
Діаспорним письменникам вдалося вберегти паростки українських літературних двадцятих – та ще й посадити їх у родючий європейський ґрунт.
В 1945 році надпотужний «Мистецький Український Рух» (МУР) під керівництвом Уласа Самчука об’єднав у своїх лавах десятки українських письменників, серед яких були вчорашні «пражани» Євген Маланюк, Оксана Лятуринська, Юрій Клен; західноукраїнські письменники Юрій Косач, Святослав Гординський, Богдан Кравців; переміщені особи («Ді-Пі») з Наддніпрянщини: Василь Барка, Іван Багряний, Юрій Шерех, Іван Кошелівець, Ігор Костецький та б. ін. Це була жива традиція, яка розвивалася далеко за межами України, водночас зберігаючи пам’ять про власну літературу і засвоюючи західний модерністський досвід.
Натомість материкова післявоєнна література, так і не оклигавши після терору тридцятих років, який знищив більшість представників «Червоного ренесансу», не змогла досягти їхнього рівня.
Нечисельні вцілілі (Максим Рильський, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Микола Бажан, Остап Вишня, Юрій Яновський, Ірина Вільде) розгубили талант по партійних кабінетах або пішли на компроміс із радянською владою. Молодше «напівпокоління» 1910-х років (Андрій Малишко, Олесь Гончар, Михайло Стельмах тощо), яке просто «не встигло» на репресії, одразу ж було затиснуте в жорсткі рамки соцреалізму, відтак нічого дати українській літературі так і не змогло. Далі були шістдесятники, творчість яких найкраще характеризує визначення «національний соцреалізм». Про український післявоєнний материковий роман, на жаль, можемо говорити лишень як про сукупність винятків. Але почати треба з правил.
Під прапором Гончара
В Радянській Україні післявоєнна романна традиція розвивалася під прапором Олеся Гончара. Власне, після цього всі питання з розряду «що не так із материковим романом?» мали б зникнути самі собою. Колишній фронтовик, Гончар першим відгукнувся на події Другої світової війни (тобто, звісно, «Великої Вітчизняної») романами «Альпи» (1946), «Голубий Дунай» (1947) і «Злата Прага» (1948), які разом склали трилогію «Прапороносці». І одразу отримав аж дві Сталінських премії – очевидно, за оспівування «подвигу радянського народу». У подальшій творчості, зокрема в романах «Людина і зброя» (1960), «Тронка» (1963) тощо, майже постійно так чи інакше спливала тема війни – але завжди по-соцреалістичному однобоко.
Творчість Гончара більш-менш влаштовувала радянську критику – аж до 1968 року. Тоді був опублікований роман «Собор» – і автор зазнав небаченого досі цькування. У центрі оповіді – старовинний собор у робітничому селищі. Напівзруйновану історичну пам’ятку намагаються знести для подальшої забудови, але жителі несподівано стають на захист своєї святині. Собор символізує духовну опору, історичну пам’ять, культурні цінності народу, єдність поколінь; втративши його, жителі селища втратять щось незрівнянно більше. Це вже відгонить «крамолою», тим паче, що хрущовська «відлига» давно минула. Мало того, головним негативним персонажем виступає секретар обкому, радянський бюрократ, у якому багато хто з партійного керівництва упізнав себе. Словом, не дивно, що після виходу роману Гончара звинуватили в «очорненні радянської дійсності і трудового народу». «Собор» намагалися вилучити з літературного процесу, але від того він ставав ще популярнішим. На це працював і великий авторитет «письменника-фронтовика-лауреата». Але точно не якість його тексту. Дійсно, якщо відкинути ідеологічну мішуру, то неминуче дійдемо висновку: роман «Собор» в усіх відношеннях слабкий. І те, що він вважається однією з вершин нашої прози, лише зайвий раз свідчить про глибоку кризу материкової української літератури післявоєнного періоду. І винятків тут не так уже й багато.
Українські романісти тікали від соцреалізму здебільшого у двох напрямках – в історичну белетристику та «химерну прозу».
Чого нас вчить історія
Історичний роман – жанр, який чи не найкраще прижився в українській літературі ще з ХІХ століття. В одному з листів до В’ячеслава Медведя Роман Андріяшик пише: «Я вмію втікати <…> Та лишень до історії».
Але історична проза – не лише прояв ескапізму літератора: це ще й можливість завуальовано висловити свою позицію, яка йде в розріз із офіційною ідеологією. Або навпаки: заклавши деякі «правильні» ідеологічні меседжі, дати життя вартісному художньому тексту. Власне, більшість українських письменників розглянутого періоду була змушена балансувати на цій тонкій грані. Виходило це далеко не у всіх – і одна частина авторів скочувалися в тенденційну писанину, а друга надовго була вилучена з літературного процесу (і це – у кращому випадку).
Роман Іваничук у своїй прозі використовує найрізноманітніший історичний матеріал. Від роману до роману дія переноситься то в часи Хмельниччини («Мальви», 1968), то у Велике князівство Литовське («Черлене вино», 1977), то в Російську Імперію («Четвертий вимір», 1984) і т. д. На сторінках книг з’являються історичні постаті Петра Калнишевського, Григорія Сковороди, Кирила Разумовського та ін. («Журавлиний крик», 1968), учасників «Руської трійці» («Вода з каменю», 1982), Данила Галицького та Івана Франка («Шрами на скалі», 1987) та б. ін. Романам письменника притаманний «вальтерскоттівський» наратив, гостросюжетність, фантастичні елементи (що споріднює ці тексти з «химерною прозою»). Всі тексти Романа Іваничука пронизані наскрізними мотивами, символами та ідеями, що дозволяє об’єднати їх в єдину історіософську епопею про нерозривний духовний зв’язок людини з рідною землею.
Роман Андріяшик – один із найбільш опальних українських радянських прозаїків. У романах «Люди зі страху» (1966), «Додому нема вороття» (1976) – звернення до історичного матеріалу Першої світової війни; екзистенційно-абсурдистський вимір війни, що не вписувався в героїчний дискурс соцреалістичної літератури; трагічне світовідчуття; філософічність та інтелектуалізм; стилістична спорідненість із Ернестом Гемінґвеєм. У романі «Полтва» (1969) автор звертається до періоду польської окупації Галичини, прозоро натякаючи на сучасну радянську дійсність – не дивно, що після цього тексту Андріяшика було викреслено з літературного процесу майже на десять років. Серед інших романів: «Сад без листопаду» (1980) – про кохання на тлі ідеологічної ворожнечі і шкідливі наслідки випробувань ядерної зброї; «Сторонець» (1992) – інтелектуальний роман про буковинського письменника Юрія Федьковича (відзначений Шевченківською премією).
Павла Загребельного більшість знає як майстра історичної белетристики. Але його важливість для української романної традиції полягає саме в тому, що він створив корпус абсолютно різнопланових текстів, які суттєво розширюють горизонти як жанрової, так і інтелектуальної української літератури. Дуже умовно їх можна поділити на три групи.
Перша і найвідоміша для широкого загалу група – пригодницько-історичний роман: «Диво» (1968), «Смерть у Києві» (1972), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1983) та ін. Для цих текстів характерні глибокий психологізм, історіософічність та історична достовірність, зумовлена ґрунтовним опрацюванням джерел.
Друга група – химерна і фантастична проза: «Левине серце» (1978), «Вигнання з раю» (1986), «Безслідний Лукас» (1989), «Тисячолітній Миколай» (1994), «Юлія, або запрошення до самовбивства» (1994), «Попіл снів» (1995) та ін. Тексти відрізняються вигадливістю сюжету, інтелектуалізмом, а подекуди – і яскравим гумором, що має коріння у народній сміховій культурі (це в першу чергу стосується дилогії «Левине серце» і «Вигнання з раю»).
І третя група романів Загребельного – це проблемні, соціально-критичні тексти: «День для прийдешнього» (1963), «Розгін» (1975), «Південний комфорт» (1988), «Брухт» (2002), «Стовпотворіння» (2004) тощо. Письменник торкається тем, актуальних для радянської та пострадянської дійсності. Часто у текстах присутні детективні або фантастичні елементи, а також в’їдлива сатира, яка у романі-памфлеті «Стовпотворіння» переростає у ґротеск.
Звісно, даний поділ є дуже умовним, адже Загребельний надзвичайно вміло жонглює найрізноманітнішими жанрово-стилістичними елементами. Інколи він, звісно, «підгодовує» офіційну критику «прохідними» романами на виробничу тематику. В цілому ж для текстів письменника характерні експерименти зі стилем, жанром і наративом, інтелектуальна насиченість і відносна творча свобода. Все це робить Загребельного яскравим явищем материкової української літератури другої половини ХХ століття і зберігає за ним статус одного з найпопулярніших українських письменників.
Будинок із химерами
Вище вже було згадано про химерну прозу, але варто детальніше зупинитися на цьому досить помітному літературному явищі. Його провісниками можна вважати Миколу Гоголя, Григорія Квітку-Основ’яненка, Олексу Стороженка, які ще в ХІХ столітті заселили українську літературу чортами, відьмами, примарами й почварами.
Найбільше химерна проза споріднена з магічним реалізмом – напрямом, який зародився в Латинській Америці і почав підкорювати світ у п’ятдесятих-шістдесятих роках минулого століття. Особливостями течії є стирання межі між реальним і фантастичним, міфологізм, фольклоризм, іронія і аполітичність (до речі, чи не єдина риса, якою українські «химерники» відрізняються від латиноамериканських «магів»).
Першим таким текстом вважається роман Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця. Український химерний роман з народних уст» (1958), з якого течія й запозичила свою назву. Один із найцікавіших українських текстів ХХ століття розповідає про козака Мамая – такого собі українського Дон Кіхота – який подорожує, зустрічається із найнесподіванішими персонажами (апостол Петро, Бог, Смерть) і переживає фантастичні пригоди. Казкова атмосфера, химерний сюжет і яскравий гумор відсилають до гоголівських «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Роман не лише став помітним явищем в українському літературному процесі кінця 50-х років, але й виторував літературну стежку для тих авторів, які хотіли зберегти бодай крихту творчої свободи. Так, після «Мамая» один за одним виходять «химерні» романи «Хроніка міста Ярополя» (1968) Юрія Щербака; дилогія Василя Земляка «Лебедина зграя» (1971) і «Зелені Млини» (1976); трилогія Євгена Гуцала «Позичений чоловік» (1981), «Приватне життя феномена» (1982), «Парад планет» (1984).
Значні здобутки української химерної прози пов’язані з творчістю Володимира Дрозда. Тексти «Ирій» (1971), «Вовкулака» (1972) та ін. виростають зі слов’янської міфології, народної демонології і фольклору; автор також визнавав вплив Миколи Гоголя й Лесі Українки, зокрема її «Лісової пісні». Ключовий мотив романів «Катастрофа» (1968), «Спектакль» (1985) – розщеплення особистості в умовах тоталітарного режиму, яке гостро відчував і сам письменник.
Тексти Володимира Дрозда – це поєднання фантастики, психологізму, соціально-філософської проблематики й гумору, який межує із сатирою. Крім химерної прози, Володимир Дрозд також є автором біографічних романів «Добра вість» (1967), «Ритми життя» (1974), «Дорога до матері» (1979); документальної епопеї «Листя землі» (1990-2000 рр.); напівавтобіографічних романів «Музей живого письменника» (1994), «Пришестя» (1996); кримінально-філософського роману «Злий дух. Із житієм» (1999) та ін.
Валерій Шевчук, без перебільшення, є найцікавішим українським материковим автором другої половини ХХ століття – мабуть, саме тому його майже не друкували в Радянському Союзі. В його романах з’являються зародки українського постмодернізму, але культурна стихія цих текстів – здебільшого українське середньовіччя й бароко, блискучим знавцем якого є письменник. Жанрові маркери інтелектуальної прози Шевчука – історія, містика, готика, детектив, але кожен із романів – це щось незрівнянно більше. Творчість Валерія Шевчука являє нам довершену художню картину світу, цілісну систему філософських поглядів на універсум та людину в ньому.
Автор повсякчас експериментує з формою і наративом, використовуючи різні модифікації романного тексту (у тому числі – авторські): роман-балада «Дім на горі» (1983), роман-притча «На полі смиренному» (1983), роман-есей «Мисленне дерево» (1986), роман-сага «Стежка в траві» (1994), роман-антиутопія «Око прірви» (1996), історичний роман «Тіні зникомі. Сімейна хроніка» (2002), роман-квінтет «Привид мертвого дому» (2005), роман у новелах «Роман юрби» (2009), клаптиковий роман «Фрагменти із сувою мойр» (2014) та б. ін. Химерний сюжет, густота і сугестивність оповіді, інтелектуальна і культурологічна насиченість – усе це робить тексти Шевчука самобутнім і унікальним явищем української літератури.
Автор: Ігор Мітров
