Витоки
Від початку творчої діяльності до повнометражного дебюту Катерини Горностай минуло десять років. Протягом цього десятиліття режисерка вправно балансувала на межі ігрового та документального кіно, створюючи цікаві й правдиві замальовки про людські стосунки («Віддалік», «Згущонка», «Бузок»), а також фіксуючи на камеру події нашої найновішої історії («Зуби Леніна», «Мирний протест Маші», «Скрізь Майдан»); відтак не виглядає дивним, що перший повнометражний ігровий фільм Горностай має яскраво виражені риси (псевдо)документального кіно.
Але «Стоп-Земля» — це в жодному разі не заяложене мок’юментарі, яке набуло надзвичайного поширення протягом останніх двох десятиліть (мабуть, кожен бачив принаймні один горор або ситком, знятий у подібній манері). Коріння поетики фільму Горностай слід шукати у французькому експериментальному кінематографі 1950-х — 1960-х років, зокрема такому його напрямі, як cinéma vérité. Найяскравішими представниками напряму були Жан Руш і Кріс Маркер, які надихалися ніким іншим, як Дзиґою Вертовим — найвидатнішим документалістом в історії кіно. Власне, «cinéma vérité» дослівно перекладається, як «кіноправда» — саме на честь кіножурналу, що його Дзиґа Вертов випускав у 1922-1924 рр.
Головними елементами напряму були розгорнені інтерв’ю персонажів та спостереження за реальними або штучно створеними ситуаціями. Кіно, таким чином, переходило на інший рівень комунікації з глядачем, і було вже не розвагою й навіть не мистецьким твором, а перетворювалося на інструмент соціально-психологічного аналізу. Фільм Катерини Горностай — кіноесей про любов, дорослішання й самопізнання.
Деталі
Учні випускного класу готуються до нового етапу у своєму житті. Вони ходять до школи, тусуються, готуються до ЗНО та з певним острахом думають про майбутнє. Розібратися в собі їм допомагає безликий інтерв’юер; можливо, це класна керівниця чи шкільна психологиня, а може — фотографка, яка хоче зробити традиційне групове фото максимально правдивим, показати учнів справжніми, перед зйомкою провокуючи їх на щиру розмову. Разом із тим, людина за камерою — це, вочевидь, і є режисерка фільму, яка, згідно з установками cinéma vérité, спостерігає за своїми героями у різних ситуаціях і досліджує, як ці ситуації впливають на них.
Маша (Марія Федорченко) — головна героїня фільму; вона уважно розглядає навколишній світ, фотографує крижані кристали на вікнах; досліджує своє тіло, що інколи доходить до крайності у вигляді порізаних рук. Вона майже вміє зупиняти час: вигук «Стоп, Земля!» — це не просто елемент дворової гри; це заклинання, яке допомагає абстрагуватися від суєти довкола й зосередитися на неочевидних, але надзвичайно важливих речах — дуже корисне вміння, коли життя летить уперед просто-таки шаленим темпом. Звідси й одна з головних метафор фільму Горностай — фотофіксація як спосіб зупинити час і роздивитися поточний момент. Учні готуються до групового фото для випускного альбому, при цьому вони не вилізають з «інстаґраму» — соцмережі, орієнтованої на обмін фотографіями. Режисерський задум підкреслюється широким використанням рапіду — зокрема при візуалізації сюрреалістичних видінь головної героїні: час уповільнюється, кадр набуває статичності.
Маша закохана в симпатичного однокласника Сашка (Олександр Іванов) — лідера класу, який соромиться носити окуляри й не може знайти спільної мови з матір’ю. Він росте без батька; і так само, як головна героїня, дезорієнтований прийдешніми змінами в житті. Так само, як Маша, він зосереджено розглядає своє відображення у дзеркалі, але не милується, а саме досліджує себе. Проблеми з фізичним зором, нічна прогулянка після вечірки — усе це ніби натякає на внутрішню темряву, що в ній блукає хлопець; один із однокласників називає його сліпим — і зовсім не тому, що Сашко погано бачить. Те, що зрештою він вдягає окуляри й мириться з мамою, розділивши з нею вечерю, свідчить про те, що він досягає внутрішньої гармонії та рівноваги (якщо взагалі можна говорити про якусь гармонію та рівновагу в підлітковому віці).
Більшість часу Маша проводить із двома найкращими друзями — Яною та Сєньою. Яна (Яна Ісаєнко) активно шукає себе та свій ідеальний образ: перевдягання, зачіски, макіяж і постійні селфі; Сєня (Арсеній Марков) — дивакуватий і, скоріш за все, закоханий в Машу хлопець, переселенець із ОРДЛО. І до речі, про ОРДЛО.
Головні герої фільму дорослішають у той самий час, поки на сході України ведуться бойові дії — тож було б щонайменше дивно ігнорувати цей момент, зважаючи на тісну прив’язку фільму до інших українських реалій. Але й зміщувати фокус на Схід було б неправильно, адже очевидно, що фільм зовсім про інше. Відтак російсько-українська війна вписана в наратив зовсім ненав’язливо, тонкими майстерними мазками. Кілька секунд Сєня переглядає воєнне відео; потім йому стає зле на уроці захисту України — і цих двох мікроепізодів нам достатньо, аби зрозуміти, хто цей хлопець, звідки він, і що з ним трапилося; і тут же згадати, хто ми самі, де живемо, і що відбувається за якісь кілька сотень кілометрів — поки ми ходимо до школи, граємо в бадмінтон і сидимо в інстаґрамі. Це те, що Ернест Гемінґвей називав «принципом айсберга»: реципієнт отримує лише незначну кількість інформації — «верхівку айсберга», а до всього іншого — «того, що під водою» — має дійти самостійно.
Власне, цей прийом Катерина Горностай використовує у фільмі повсякчас — за фактичної відсутності сюжету, художня деталь робить для розкриття кожного персонажа набагато більше, аніж весь подієвий ряд. На виході маємо цілу обойму живих і цікавих персонажів (включно з другорядними), яким віриш і співпереживаєш — бо неодмінно їх упізнаєш. Точніше — впізнаєш у них себе самого.
Читайте також: Путівник прем’єрами Тижня критики
Українська школа здорової людини
Отже, з персонажами режисерка влучила в десятку. Та неважко передбачити, що головною — і можливо, єдиною — претензією до фільму буде неправдоподібність зображення школи загалом. У Київській загальноосвітній школі імені Катерини Горностай не знають про булінг, підліткову агресію та жорстокість; усі говорять українською мовою, а на дискотеці грає якісна українська музика (до речі, обов’язково послухайте «Kurs Valüt» — електронщики з Дніпра вже встигли записати два альбоми).
Та режисерка не ставить собі за мету препарувати шкільний мікросоціум, як це робила колись Валерія Ґай Ґерманіка, відтак на користь власних мистецьких задач може дозволити собі згладжувати деякі гострі кути. Тим паче, коментуючи фільм, Горностай неодноразово наголошувала, що хоче задати певний соціокультурний стандарт, показати, як усе мало б бути (водночас усвідомлюючи всю наївність задуму): «В якийсь момент ми полишили весь реалізм, який побачили на власні очі, поки готувались, і вирішили: а чого б нам не показати приклад, як може бути класно? У нас не було референсів, ми хотіли стати референсом для когось, хто б потім так школу перефарбував» (з інтерв’ю інтернет-журналу «Buro»). І хоч тут ідеться буквально про інтер’єр школи, ці слова можна сприймати як загальну авторську стратегію.
У розмові з кінокритиком Лук’яном Галкіним Горностай зізналася, що частина акторів фільму в реальному житті є російськомовними, і абсолютна більшість — зовсім не орієнтується в українській музиці. І в цій ситуації режисерка так само прагнула показати всім (і акторам, і майбутньому глядачеві), як має «звучати» українська школа здорової людини. Тим паче, що історія культури знає випадки такого «зворотного мімезису» — коли мистецтво не наслідує життя, а слугує для нього зразком (так свого часу біла футболка з елементу спідньої білизни перетворилася на повноцінний верхній одяг — бо так її носив Джеймс Дін у стрічці «Бунтівник без причини»).
Фільм, після якого хочеться жити
Є фільми, які тебе знищують. А є такі, після яких хочеться жити. Повнометражний дебют Катерини Горностай однозначно належить до другої категорії. І дуже важливо, що в нас нарешті з’явився такий фільм — красивий і життєствердний; не відірваний від реальності, але й не зациклений на «чорнусі», безвиході та відвертій патріотичній кон’юнктурі.
Залишається сподіватися, що фільм «Стоп-Земля» побачать в Україні якомога більше людей. Зокрема тих, кому він найперше адресований — підліткам, що дедалі уважніше розглядають себе у дзеркалі.
Та інколи відчувають потребу поставити світ на паузу.
Автор: Ігор Мітров
