Роман Дена Сіммонса «Терор» (2007 р.) став доступним для україномовного читача майже одночасно із однойменним телесеріалом 2018 р., що був знятий за книгою американського письменника. Український переклад побачив світ 2019 р. у «Видавництві Жупанського». Перекладач – Антон Санченко, прекрасно впорався із поставленим завданням. Критики відзначають, що морська освіта перекладача відіграла досить важливу роль, оскільки у книзі присутній досить великий спектр слів, пов’язаних із корабельною справою ХІХ ст. Зокрема, нерідко зустрічаються такі терміни як такелаж, диферент, рангоут, бімс, пайоли, мідель, степс та бушприт, тощо. Усі вони отримали фахове пояснення і можна не переживати що в українському перекладі допущено помилки в описах кораблів.
Текст книги немаленький, 664 сторінки надрукованих досить дрібним шрифтом. На них розгортається драма боротьби за життя британських моряків. В основу роману було покладено реальну історію експедиції дослідників, що вирушили шукати Північній морський шлях від Атлантичного до Тихого океану. У подорож 1845 р. вирушило два кораблі «Еребус» і «Терор» під керівництвом сера Джона Франкліна. Їхньою ціллю було знайти морський шлях вздовж північного узбережжя Канади до Берингової протоки. Для чого такі зусилля?
Тут варто зазначити, що Панамський канал був відкритий лише 1920 р. Більшість кораблів, щоб потрапити до Тихого океану, мусили рухатися аж до Магелланової протоки, а це досить далеко. Тому така експедиція була доцільною для пошуку нових торгових шляхів. Відповідно, Британський уряд не пошкодував грошей на спорядження двох чи не найкращих кораблів імперії. Однак, не зважаючи на всі покладені кошти та зусилля морських офіцерів, обидва судна зникли. Остання інформація про їхнє місце перебування датується 1847 роком. Цікавим є факт того, що саме після виходу роману «Терор» була споряджена експедиція, яка виявила рештки затонулих кораблів. Якою була доля більшої частини команди – і досі залишається таємницею. Варто віддати належне автору, оскільки він досить ретельно підійшов до вивчення історії цієї події[1]. Список використаних книг, які він перераховує у розділі Подяки – вражає. Такого підходу не вистачає багатьом письменникам, що пишуть художню прозу на історичну тематику.
Частково про долю моряків розповів Кнуд Расмуссен, який під час своєї Великої подорожі на санях із Гренландії до мису Дежньова (Чукотка) віднайшов рештки деяких моряків. До творчості цього дослідника звертається сам автор роману, але про це дещо пізніше. Під час відвідин одного з племен канадських ескімосів-інуїтів Кнуд Расмуссен відзначив, що серед місцевого побуту є багато речей не характерних для корінної культури цих земель. Так він дізнався про експедицію сера Джона Франкліна і долю 129 моряків. Зі слів місцевого ескімоса Какортінгнека, Кнуд Расмуссен виявив наступне:
«Далеко на кризі ловці побачили щось чорне, велике. Це не міг бути звір. Вони пішли і побачили, що це великий корабель. Вони одразу ж побігли додому і розповіли своїм сусідам, а на інший день всі пішли туди подивитися. Людей вони не знайшли, корабель був покинутий, тому вони вирішили розтягнути все, що там знайшли»[2].
Саме корінне населення випадково затопило корабель. Також місцеві жителі розповіли, що знаходили кістки білих людей неподалік великої річки. Туди вирушив данський дослідник і дійсно знайшов рештки членів команд експедиції «Еребуса» і «Терору»:
«Незадовго до льодоставу, я разом з Петерсом Норбергом і Какортігнеком відплив до місцевості під назвою Кавдлунарсіорфік, що на східному березі півострова Аделаїда. Там ми знайшли, точно на тому самому місці, куди вказали ескімоси, людські кістки – без сумніву, останні земні рештки членів експедиції Франкліна. Шматки одягу й обривки шкіряного взуття, знайдені нами тут, свідчили про їхнє європейське походження. За 80 років, що минули з тих пір, хижі звірі розтягнули вибілені сонцем кістки по всьому півострову і знищили моторошні сліди на тому місці, де відбувалася остання боротьба. Ми були, ймовірно, першими європейцями, які відвідали це місце. Ми зібрали всі кістки, поставили над ними гурій і підняли два приспущених прапори – англійський і свій. Так, без зайвих слів, ми віддали загиблим останні почесті»[3].
Повертаючись до роману можна сказати, що читати його не дуже легко. Особисто у мене це зайняло більше одного місяця. Відверто хотілося кинути книгу десь вже посередині. Єдине, що мене стримувало – це бажання дізнатися, яким чином автор вплів у текст ескімоську міфологію. На щастя, у самому романі ця лінія з’являється лише під кінець книги. Варто зазначити, що історія подана досить розхристано. Оповідь починається десь посередині, її ведуть безліч персонажів, деякі з яких геть непримітні та нецікаві. Текст подається у всіх можливих варіантах. Часом це щоденник, інколи роздуми від першої особи, а деколи історія звучить від третьої особи. Такі стрибки вирівнюються під кінець роману, коли більшість членів екіпажу помирає.
Однак варто віддати належне автору, який зумів тримати атмосферу повільного вмирання і розкриття людської природи. Недаремно у книзі було відведено місце для молодої на той час теорії Дарвіна. В тих умовах, у яких опинилися моряки, залишатися людиною дуже важко. Декому це вдається, а дехто повертається у свій природній стан. Зокрема, ця атмосфера значно краще передана у книзі, ніж у серіалі. Постійне відчуття холоду, одноманітної їжі, а потім голоду. Повільне вмирання від цинги чи обмороження описані надто натуралістично. Особисто мені найкраще заходили частини, які подавалися як щоденник одного з корабельних лікарів – Гаррі Д.С. Гудсера.
Окрім постійного холоду та недоїдання, екіпаж обох кораблів починає тероризувати дивна істота. Монстр, що схожий на білого ведмедя, тільки значно більший за нього. Туунбак – монстр, що був вигаданий автором книги. Однак він має свої міфологічні прототипи – нанурлука і кукувеака – істот, які були створені богинею морських глибин Седною. Використовувались вони як зброя проти її ворогів та для того аби знищити Сіллу – богиню повітря, життєвого духу і простору, де живуть люди. Ці істоти – тупілаки – духи, що отримали матеріальне втілення і відправлені здійснити вбивство іншого божества. Вигадана автором невідома істота Туунбак наганяє на моряків зачаєний жах. Вона повільно вбиває членів екіпажу, виринаючи з густого туману або з пітьми довгих полярних ночей. Однак, ніхто з них не хоче вірити, що це щось більше ніж просто величезний полярний ведмідь. Лише смерть керівника експедиції, Джона Франкліна, змушує офіцерів переглянути свою позицію щодо загадкової істоти. Саме з цієї події виринає головний герой книги – капітан Френсіс Крозьє – ірландський алкоголік, якого не визнають у британському аристократичному суспільстві через його походження.
Під час його боротьби з алкогольною залежністю, він вперше потрапляє у світ, який йому не належить. Видіння із минулого, таємна католицька меса, його бабця Мойра Крозьє – ці видіння будуть переслідувати його майже до кінця книги. Впоратися із внутрішніми демонами капітану Крозьє допомагає один із небагатьох жіночих персонажів роману, а саме молода ескімоска, яку моряки називали леді Сайленс. Прізвисько причепилося до неї через відсутній язик та відсутню фізичну можливість говорити. Поява двох представників місцевого населення викликала здивування серед моряків. Старший чоловік, супутник леді Сайленс, випадково гине від кулі одного з піхотинців. Через це ніхто так і не зрозумів причину їхньої появи біля затиснутих у кризі кораблів. Відповідь читач отримує лише під кінець книги, коли дізнається, що леді Сайленс і її супутник з племені провидців – це їхній шлях та їхня доля там опинитися.
В кінці роману Ден Сіммонс подає три легенди, які також можна зустріти у записах Кнуда Расмуссена та багатьох інших дослідників ескімоської культури. Також вартим уваги є коментар самого автора, який вказує на кілька наукових монографій, якими він користувався під час написання роману. Ось декілька тих, що стосуються ескімоської культури і міфології:
- «Інуїти» Ненсі Бонвіллейн (1995).
- «Ескімоси» Кай Біркет-Сміт (1971).
- «Древня земля: Священник Кит – Інуїтське полювання та ритуали» Томаш Ловенштайн (1993).
- «Іглу» Шарлота і Девід Юе (1988).
- «Через Арктику» Джонатан Вотерман (2001).
- «Мисливці полярної Півночі: Ескімоси» Ернст С. Бурш молодший (1988).
- «Інуїти: Коли слова набувають форми» Раймонд Броссо (2002).
Усі ці автори опираються на літературну та наукову спадщину Кнуда Расмуссена.
Перша легенда оповідає історію про Седну. Власне, це історія про те, як вона стала володаркою морів та морських тварин (тюленів, моржів, китів). Автор роману подає цю легенду у певній літературній обробці, однак це жодним чином не впливає на сам зміст оповіді. Колись давно жила дуже гарна ескімоська дівчина на ім’я Седна. Вона була єдиною дочкою свого батька, який мріяв віддати її заміж. Багато юнаків сватаються до неї, але жоден із них не може зворушити серце дівчини. Тоді з’являється один птах, який своєю мовою зваблює Седну піти з ним. Тут бачимо доволі характерне посилання на час, коли люди і тварини розуміли мову один одного, тобто до міфічної епохи. Однак, птах обманув дівчину і вона опиняється у жахливих умовах. Батько, намагаючись визволити доньку, вбиває свого зятя-птаха і викрадає дівчину, однак плем’я птахів женеться за втікачами. Тоді батько лякається і вирішує викинути свою доньку з човна. Седна хапається за човен і намагається боротися за своє життя, але батько відтинає фаланги її пальців, які, впавши в море, перетворюються на перших китів. Далі він відтинає фаланги пальців іншої руки з яких утворилися тюлені. Седна продовжує боротися за своє життя і тримається рештками пальців, які батько також відтяв. Вони, в свою чергу, перетворилися у моржів. Тоді дівчина перетворилася на морську богиню, що живе на дні моря та зла на весь світ[4]. Саме до неї вирушають шамани ескімосів, щоб втихомирити її гнів, випросити тварин для полювання, чи втихомирити бурю. Таку оповідь почув у своїх мареннях капітан Френсіс Крозьє. Його коментар на це був досить лаконічним: «Що це, в біса, таке?»[5]. Цей момент демонструє наскільки далеким від ескімоської культури є головний герой роману.
Друга легенда розповідає про «дітей» Седни[6]. Посилання у тексті починається з екскурсу до онтології не людських істот, які мають дві душі, а саме тюленів. Ескімоси вважають їх «справжніми людьми», тому ставлення до них під час полювання – відповідне. Існує також складна система ритуалів, наприклад під час оббілування туші тварини. Правильні дії мисливця дають можливість одній із душ переселитися в тіло маленького тюленя, що повинен народитися. Тому кожен мисливець знає, що він може багато разів вбити одного і того ж самого тюленя, моржа або птаха. Тобто одна із двох душ безсмертна і пам’ятає все про свої минулі життя, але ретельно приховує ці знання, коли вселяється у наступне тіло. Такі душі існували ще до того моменту, як постала земля. Існували вони у вигляді духів, що населяли Всесвіт. Легенда розповідає про перших людей і перших шаманів, які пізнали таємниці світобудови. У романі Ден Сіммонс звертається лише до однієї із можливих легенд пов’язаних із космологією ескімосів. Власне, її він запозичує із книги «Ескімоси» Кая Біркет-Сміта (1971 р.). Однак цей варіант легенди не єдиний з існуючих. Всі вони відрізняються у деталях. Далі автор описує життя і роль шаманів у ескімоському соціумі. Цей огляд досить загальний. Завершується все розповіддю про існування трьох могутніх духів: Духу Моря (Седна), Духу Місяця (в автора Анінгат, аналогу цього імені в ескімоській міфології мені знайти не вдалось) і Духу Повітря (Сілла). У книзі описується конфлікт: Седна вирішує вбити Сіллу за допомогою створеного нею тупілака. Їй це не вдається і монстр починає полювати за своїм творцем. Тоді Володарка морських глибин вирішує зробити його матеріальним і поселити у світі людей. Так Ден Сіммонс пояснює появу велетенського ведмедя Туунбака, який тероризував британських моряків, коли їхні кораблі опинилися у льодовій арктичній пастці.
Підхід Дена Сіммонса до інтерпретації ескімоської легенди досить вільний, оскільки міфічні персонажі нанурлук і кукувеак ніколи не перебували у світі людей. Образ тупілака також віддалений від етнографічної дійсності. Справжній тупілак – це монстр, якого оживляють із рештків мертвих істот (фрагментів тіла людини (дитини), тюленів, риби тощо). Всі частини кладуться в окрему торбинку з землею. Лише тоді шаман за допомогою життєвої енергії, що знаходиться у його спермі, та магічних ритуалів, силою поселяє упійманого блукаючого духа в новостворене тіло. Після цього він, за допомогою своєї волі відправляє, тупілака чинити злодіяння. Тут варто додати, що у ескімоських монстрів є певна спільна риса: всі вони небезпечні, але не злі. Чудовиська, що населяли світ ескімосів, ніколи не вели війну проти людей, – вони залишають це суворій природі або іншим людям. Самі вони всього лиш переслідують свої цілі, не завжди зрозумілі навіть шаманам.
Подібна ситуація знайшла своє відображення у романі «Терор», коли Туунбак поїдає душу одного з моряків – Корнеліуса Гіккі, який встиг стати вбивцею і канібалом. Монстр, що харчується людськими душами, відчув весь бруд душі цієї людини й просто ковтнув її. Такий харч повільно вбивав Туунбака, але він продовжував полювати на людей і харчуватися їхніми душами. Особливо отруювали його душі білих людей. Саме це призвело до його погибелі. Шаман Івалуарджук казав Расмуссену:
«Найбільша небезпека полягає в тому, що люди харчуються душами»[7].
Дійсно, якщо тварини – такі ж особистості, і мають таку ж саму душу, як і люди, тоді вживання їх в їжу стає свого роду канібалізмом. Корнеліус Гіккі та його соратники стали канібалами у буквальному сенсі, але це не врятувало їх від неминучої смерті. Пізніше у романі стає відомо, що завдяки захисту та велінню Седни, її створіння наближає капітана Крозьє до світу ескімосів. Він також стає німим, але натомість отримує знання про світобудову Всесвіту корінних мешканців Арктики.
Третьою[8] легендою стає оповідь про викрадення Вороном-Творцем Сонця у маленької дівчинки зі світу духів. Ворон почув, що Двоє Людей мріяли про світло, якого ще тоді не було. У той міфічний час взагалі не було жодних світил на небі. Ворон вирушив у подорож, щоб знайти джерело світла. Одного дня він натрапив на снігову хатинку, де жили дідусь та його онука. Він виманив дівчинку пограти у м’яча торбиною у якій було заховане сонце. Ворон відібрав у дівчини торбину, звільняє Сонце та поміщає його на небі. Ця частина книги «Терор» відтворює справжню легенду без літературних прикрас і вигадок автора. Наприклад, Єлезар Мелетинський вважає, що ця історія також стосується міфів про Седну[9]. У книзі «Палеоазіатський міфологічний епос» російський вчений подає цілу низку пов’язаних міфів про викрадення світил у сусідніх племен індіанців Аляски (атапасків, тлнікітів, хайда), російських малих корінних народів чукч, коряків й ітельменів. Він наголошує, що цей міф має структурну схожість, у свою чергу підкреслюючи спорідненість і тісний культурний контакт цих народів[10].
Також варто віддати належне перекладачу, оскільки він прекрасно впорався із цією частиною тексту, яка, крім того, що подана у віршованій формі, є також складною за смисловим навантаженням. Цей міф Ден Сіммонс запозичив із книги «Інуїти» Ненсі Бонвіллейн (1995).
Під кінець роману Френсіс Крозьє, щасливий батько двох дітей, спалює корабель «Терор» і відпускає своє минуле. Він вирушає у білу пустелю, де стає одним із її господарів. Тут варто додати, що вище подані міфи, у різних варіаціях, були записані Францом Боаасом, Володимиром Богоразом і Кнудом Расмуссеном. Усі вони проводили свої етнографічні дослідження серед ескімосів Аляски, Сибіру, Гренландії та Канади. Ден Сіммонс спромігся вплести дослідження багатьох вчених у свій роман, що, на мою думку, зробило його значно кращим і цікавішим, ніж він міг бути.
[1] Див. детальніше Сіммонс Ден, Терор: роман, Київ, 2019, С. 662-664
[2] Расмуссен Кнуд, Великий санный путь, Москва, 1958. С. 133
[3] Там само. С. 134
[4] Сіммонс Ден, Терор: роман, Київ, 2019, С. 595-597
[5] Там само. С. 597
[6] Там само. С. 609-618
[7] Rasmussen, K., Intellectual Culture of the Iglulik Eskimos, Copenhague, Glyldendaske Boghandel, Nordisk Forlag. 1929. Р. 56
[8] Сіммонс Ден, Терор: роман, Київ, 2019, С. 629-631
[9] Мелетинский Е.М. Палеоазиатский мифологический эпос. Цикл Ворона, Москва, 1991, С. 23
[10] Там само. С. 159
Автор: Щепанський Віталій
