Книга дня: «Собор» Олеся Гончара

У 1968 році в часописі «Вітчизна» вийшов друком роман Олеся Гончара «Собор». Твір ледь не одразу було піддано критиці, а вже за півроку його було названо «творчою невдачею» автора і неофіційно заборонено. До кінця 80-их років цей текст усіляко замовчувався та приховувався від широкого загалу. Що ж так не сподобалось радянській партійній еліті та її ручним критикам в романі Олеся Гончара?

Над цим текстом Олесь Гончар працював близько чотирьох років (з 1963 по 1967). На той час він був вже знаним в усьому СРСР письменником. Автор трилогії «Прапороносці», яку в обов’язковому порядку вивчали в радянських школах, романів «Перекоп», «Людина і зброя», «Тронка». Інший український письменник Володимир Яворівський писав про Гончара, що той зміг: «досягти виключно всього, чого спроможен досягти письменник на високому перевалі життя в нашій країні: бути Героєм Соціалістичної праці, бути депутатом Верховної Ради СРСР… Бути кандидатом у члени Центрального Комітету КПРС».

Олесь Гончар

І справді: Олесь Гончар, герой війни, нагороджений орденом Слави 3-го ступеня, орденом Червоної Зірки, тричі медалями «За відвагу», потрапив в 1942 році в полон, втік з нього в 1943 і продовжив воювати; твори Гончара неодноразово відзначалися Сталінською та Ленінською преміями; з 1952 по 1959 роки Гончар – заступник голови правління Спілки письменників УРСР, а з 1959 по 1971 – голова правління цієї спілки (тобто, в тому числі й під час написання роману «Собор»), з 1971 по 1986 роки був секретарем правління Спілки письменник всього Радянського Союзу.

Біографія Олеся Гончара сповнена здобутків та перемог на ниві радянського письменництва. Більшість його творів до «Собору» були прикладами «ідеологічно вірного» кон’юнктурного мистецтва в жанрі соцреалізм. Зображення «героїчної» праці радянських будівничих комунізму, або оспівування дій Червоної Армії під час Другої світової війни – ось основна тематика дособорівського Гончара та причина його кар’єрного злету, успіху в отриманні посад, премій та партійного визнання. В 1968 році виходить твір, з якого в простір розлітаються геть не ті думки й тези, за які Гончара так любило радянське начальство.

Роман розповідає про життя простих селян та робітників приміського селища Зачіплянка на Січеславщині. В центрі Зачіплянки височіє стародавній козацький собор. Козаки збудували його в пам’ять про руйнування російськими царськими військами Запорізької Січі за указом Катерини ІІ. Якщо зазвичай собори будувалися на честь славних перемог або якихось визначних стверджувальних подій, то цей собор навпаки – побудовано на спомин про поразку, про кінець величної епохи. Прототипом собору, ймовірно, стала дерев’яна церква у Новомосковську. Власне саме в цих місцях й виріс Гончар. Шукаючи вдалий образ для реалізації свого літературного задуму й зображення символу духовних цінностей та традицій народу, Олесь Гончар звернувся до своїх дитячих споминів і вражень, архітектури та місцевості, в якій жив і зростав.

За сюжетом роману, на початку 60-их років собор вже, звісно, не використовується для проведення релігійних обрядів та служб, натомість радянська влада обладнала його у вигляді складу для комбікорму та інших побутових потреб робітників колгоспу. Звична практика для більшовиків – більшість тих культових споруд, які не були знищені в 20-ті – 30-ті роки в ході боротьби з «релігійними забобонами» та пізніше під час Другої світової війни, використовувалися комуністами як сільськогосподарські склади, спортзали, будинки дитячої творчості, тощо.

В центрі сюжету життя декількох жителів Зачіплянки, в першу чергу молодого студента Миколи Баглая та його коханої Олени (Єльки) Чечіль. І Микола, і Єлька відрізняються від більшості своїх однолітків та старших односельців своїм ідеалістичним баченням фундаментальних основ буття. Микола Баглай постає перед нами людиною з високими моральними стандартами, шукачем правди та краси. Єлька постійно ставить перед собою одне й те саме складне питання: що таке справжнє кохання? Чим є любов?

Що значить по-справжньому кохати іншу людину? Розвиток цих персонажів та стосунків між ними відбувається на фоні загальної моральної деградації та духовного зубожіння. Викорінення релігійності, знищення народних святинь та боротьба більшовиків з усім, що не вкладалося у виключно матеріалістичне сприйняття світу, призвели до своєрідної підвищеної сейсмічної активності в сфері етики. Масштаби цього падіння охоплюють собою всі сфери життя людини: починаючи від зради батьків заради кар’єри та служінню комуністичній партії (Володимир Лобода), закінчуючи п’яною оргією в самому соборі, яка ледь не закінчується вбивством.

І над усім цим світом: добрими й злими, віруючими в існування Бога та атеїстами, металургами та колгоспниками, вірними й зрадниками, козаками та свинопасами – височіє собор. Побитий часом, кулями та снарядами, атеїстичною пропагандою та її наслідками, свідок війн, голоду і смерті, здіймається над всіма долями, споглядаючи їх, слугуючи одним мовчазним докором, а іншим – безмовною опорою. Понівечений навіть всередині, перетворений на сарай, він зберігає свою головну функцію – бути символом всього надматеріального, вічного і божественного. Зображення синього неба та голуба на стелі собору, як символ цього безсмертя, нездоланності, всепереможності.

Пристосуванці, брехуни, заздрісники, розпутники, кар’єристи, лицемірні фарисеї, батькопродавці – такі діагнози ставить Гончар багатьом своїм сучасникам на сторінках роману «Собор». Літературний Володька Лобода, який здає свого батька в будинок пристарілих, випадково або ні (сам Гончар говорив, що це випадковий збіг), знаходить свого двійника в реальності у вигляді Олексія Ватченко, першого секретаря Дніпропетровського обкому партії, який одним з перших атакував роман Гончара, охарактеризувавши його, як наклеп, «очорнення радянської влади», «замилування старовиною», побачивши в персонажі Володьки самого себе та свої дії. Інші партійні чини також відчули в рядках роману на собі гнівний погляд Гончара, який засуджував їхню суть, всі їхні цілі, мотиви, бажання та вчинки.

Ніхто не очікував такої критики радянської дійсності від її колишнього співця, від людини, яка величала гуркіт радянських заводів і фабрик, переможну ходу Червоної Армії, трудовий героїзм робітників та селян. Яка причина цієї раптової зміни?

Маємо сміливість припустити, що цим романом Олесь Гончар вирішив неначе вибачитись, в першу чергу перед самим собою, а разом з цим і перед своїм читачем, більш того, минулими поколіннями українців, за здачу свого письменницького таланту, внутрішніх сил та кропіткої творчої праці на поталу більшовицькій владі, потворному соціалістичному режиму, бридким номенклатурним чиновникам державного апарату СРСР, їхнім низьким кон’юнктурним наказам, рознарядкам та рішенням. Роман «Собор» із зображенням життя робітників заводів та колгоспів виглядає як все ще соцреалізм, проте тут він має абсолютно інший фундамент, де навіть мова оповідання поетична та яскрава, а опис характерів дійових осіб вирізняється своїм психологізмом, за що, окрім іншого, Гончара і критикували радянські «літературознавці».

Образ собору постає набагато ширшим та глибоким, ніж виключно його релігійна сторона. Вона, безумовно, важлива, проте є лише однією зі сторін, які Гончар виражає в цьому символі. Історія народу в його найширшому розумінні: перемоги та поразки, козацька слава, відвага й честь, українська культура в усіх її проявах, метафізична спільність та єдність всіх поколінь українців, а найголовніше – пам’ять, національна пам’ять, яка не знищується ніякими режимами, загарбниками та окупантами та робить нас тими, ким ми є – все це і більше цього зашифровано в будівлі собору, який майстерно збудував Гончар в центрі свого роману.

На момент виходу роману Олесь Гончар займав високе положення в радянській державній ієрархії. Це допомогло йому оминути долю сотень інших українських митців, які за критику більшовизму та «пропаганду українського буржуазного націоналізму» поплатилися не тільки кар’єрами, здоров’ям, роками життя, але й часто самим життям. Після виходу й негласної заборони роману Гончар продовжував працювати та писати. Проте, для історії та літератури це вже не мало визначального значення. Найбільше та найважливіше він вже зробив. Романом «Собор» Олесь Гончар вписав своє ім’я в перелік архітекторів українського духу.

Автор: Валентин Дзюбенко