Історія героїчних часів донесла до наших днів імена багатьох великих персоналій, які не лише відобразили у собі характер певної епохи, але й самотужки бралися до активного творення, впливи якого переживали століття. Це – політики, полководці, митці, мислителі, науковці тощо. Їх кількість та тотальність їх впливу відблискують настільки сильно, що першими приковують увагу зацікавлених очей. І це зрозуміло, адже що із більшою вірогідністю першим привабить людину, котра тільки починає поринати у безмежні перспективи пізнання минувшини – життя та характер Наполеона Бонапарта чи соціальна структура населення Франції межі XVIII-XIX століть? Очевидно, що перша позиція є вірною. Однак, зрозумілим для всіх лишається і той факт, що навіть такі особистості не вирізнялися абсолютно ізольованим існуванням, адже, як казав Аристотель, тяжіння до об’єднання та життя у колективі стоїть при самій людській природі, до того ж глобальні задуми потребують матеріалу для втілення у життя. Людському типу, представникам якого пасує назва вождів, правителів, лідерів, котрим були відомі шляхи підкорення людських мас протистоїть трагічний тип, ціннісні орієнтири якого є абсолютно неспіврозмірними бажанням більшості – одним із прикладів якого є легендарний давньоримський полководець Гай Марцій Коріолан. Його драма, що розгорілася на землях стародавніх Апеннін, є універсальним макетом, що ніколи не втрачав своєї актуальності: у XVII столітті до неї звертався Вільям Шекспір у трагедії «Коріолан», новітній світ також вочевидь потребував переосмислення досвіду даного історичного діяча, свідченням чого слугує екранізація шекспірівського твору Жаном Кокто та кіноексперимент із його осучаснення Рейфа Файнза.
Шекспір зробив вагомий внесок у формування контроверсійного образу мстивого вигнанця, зрадженого своїм народом. Та у своїй роботі він покладався на античні джерела. Відомості про Гая Марція зустрічаються у працях Діодора Галікарнаського та славнозвісних «Порівняльних життєписах» Плутарха, саме варіант останнього став класичним та склав основу для поетичної обробки англійського драматурга. Попри наявні відмінності між шекспірівським та плутарховим викладами, текст трагедії в основному слідує праці давньогрецького історика, представляючи Гая Марція гордим представником патриціанського роду. Боротьба родового дворянства Давнього Риму із соціальними низами міста стає тим фоном, на тлі якого розгортаються події трагедії. Саме це дозволяє окремим критикам трактувати твір як суспільно-політичну сатиру, в якій на базі розкриття конфлікту протилежних верств населення викриваються вади державного управління – дворянство, що нібито ненавидить свій народ, народні представники, котрі прагнуть збільшувати свій вплив. Втім, можна повноправно стверджувати, що основне протистояння розгортається не в соціальній площині, а на ще складнішому полі відносин особистості та суспільства, адже головний герой трагедії – римський полководець Коріолан – не є просто глашатаєм класових інтересів родової аристократії, він настільки ж відрізняється від «товаришів» за суспільним станом, як і від звичайного люду.
Життєпис Коріолана, поданий Плутархом, містить згадку про надзвичайно шанобливе ставлення до воїнської доблесті та мужності у Давньому Римі, впритул до ототожнення та поглинення поняття чесноти загалом – все це передавалось латинським словом virtus. Коріолан як ніхто інший є втіленням цих якостей, гартуючи своє тіло з років юності, він досяг неабияких висот у воїнському мистецтві, його хоробрість є беззаперечною, на довершення йому є чужим користолюбство – він вдовольняється звичайною солдатською часткою воїнської здобичі навіть у випадках, коли перемога війська є здебільшого його заслугою, неспинне збільшення власних статків цікавить його в останню чергу. Здавалося б, ось він – ідеальний тип лідера, якого прагнув би заслужити будь-який народ. Якби не одне «але» – він з усіх сил намагається вберегти власну гідність від посягань ззовні, й така гарантія ввижається йому в абсолютній відмінності від середнього громадянина із його звичним колом потреб, що в очах загалу трактується як ненависть.
Гай Марцій у своїх запальних словесних нападах на народ протистоїть перетворенню держави на банальний механізм вдоволення базових потреб. Будучи поборником ієрархії, ненависть полководця все ж ґрунтується не на вірності традиціям, було б занадто банально, якщо б Коріолана обурював виключно сам факт бутності сучасником демократизації Вічного міста та початку поступового доступу плебеїв до важливих управлінських посад. Безперечно, найяскравішими протиставленнями трагедії є його опозиція до народу та власне народних представників Юнія Брута та Сіцінія Велута. Але водночас не варто забувати момент, коли Гай Марцій відмовляється демонструвати власні рани, отримані у численних боях за вітчизну, народу, фактично суперечачи звичаю, крізь який проходили усі попередні кандидати на консульську посаду. Коріолан керується єдиним мірилом – власними цінностями, сформованими протягом років вишколювання у собі чоловічих якостей. Він, звісно, аристократ, але не той, що здатний вести розпусний образ життя, хизуючись невідчужуваністю свого соціального статусу, спираючись на походження та давність свого роду, у ньому живе відлуння лікургового закону спартіатів, що спонукає його до постійної боротьби. Всотувавши із материнськими настановами уявлення про славу та беззастережну мужність як цілі, гідні чоловіка, Гай Марцій вже ніколи не міг дозволити собі повернутися на зворотний край ціннісної прірви, що пролягла між ним та більшістю, яка прагне виключно ситого життя.
Повторюючи сюжет, котрий слугує початковим фоном для оповіді Плутарха, Шекспір починає текст трагедії народним бунтом – плебеї прагнуть хліба, звинувачуючи в усьому ненажерливих патриціїв, котрі буцімто приховують від народу свої зажитки. І дана історія ще повторюватиметься. Задоволення лише базовими потребами, податливість до маніпуляцій, мінливість – такими рисами може характеризуватись образ народу, поданий у «Коріолані». В очах Гая Марція ж найвища цінність належить духовним якостям і він усіма силами готовий захищати власну інакшість. Як випадок із відмовою дотримуватися звичаїв, так і вирішальний момент, котрий, за умови зміни ставлення головного героя, міг би виправити усі непорозуміння та навіть знову відкрити йому шлях до консульської посади, свідчать про те, що Коріолан просто не розуміє, чому йому, людині, котра працювала на благо батьківщини, необхідно повставати проти своєї абсолютно вмотивованої та заслуженої гордості, вдаючи із себе ревного опікуна того типу людей, котрим він волів би ніколи не стати, і який у свою чергу намагається приборкати героя. Військові походи окрім примноження слави батьківщини, надавали йому можливість вирватись із чужого ритуалу повсякденності, і саме так він став собою, коли римський патрицій Гай Марцій на честь перемоги над вольсками при їх місті Коріолах отримав прізвисько Коріолан.
Гай Марцій надзвичайно дорожить своїм головним завоюванням – власним Я. Батьківщина та суспільство існують для нього виключно настільки, наскільки вони готові виказувати йому заслужену повагу, не змушуючи переступати грань та кривити душею. Й у цій позиції він завжди лишається один, як у бою за стінами Коріолів – народ вважає його своїм ненависником і хоча, здається, навіть погодився б мати за лідера таку дійсно гідну людину, під впливом демагогії трибунів засуджує Марція до вигнання, патриції ж всі як один пропонують вправлятися в свого роду акторській майстерності, вимощуючи улесливими словами та вчинками свій шлях до посад, котрі вже даватимуть можливість проявити норов та повністю вивільнити свою енергію.
Останнім шляхом, запропонованим патриціями Коріолану, пішов Алківіад – історична особистість, із якою Гая Марція співставляє Плутарх у «Порівняльних життєписах». Цей грецький політик та полководець був не менш яскравою особистістю за легендарного римлянина – стратег, друг Сократа, що особисто врятував мислителю життя на полі бою. Та найбільше споріднює цього елліна із римським воєначальником непримирима ворожість до демократизації політичного життя та подальша доля вигнанця і зрадника-перебіжчика. Як Коріолан у пошуках шляху до реалізації помсти переходить на бік переможених ним вольсків на чолі із Туллом Авфідієм, так і Алківіаду судилося прислужувати ворогам рідних Афін – Спарті та Персії. Та Алківіад не був настільки прямолінійним як його римський «колега», він повністю усвідомлював, що очікує його на політичній стежці і був готовий, користуючись добрим іменем та статками своєї сім’ї й опікуна Перикла, працювати на власну репутацію. Перебуваючи у цілковитому захопленні від обох персоналій, Плутарх, завершуючи їх порівняння, зазначає, все ж Гай Марцій за розумом та безкорисністю є рівним ніяк не демонстративному Алківіаду, а найчистішим із еллінів.
Проте як можуть такі найчистіші якості уживатися в одній людині із шляхом війни проти власної батьківщини, хай би як несправедливо вона не поставилась до героя? Останнє є основною перепоною на шляху до абсолютного позитивного сприйняття Коріолана, може навіть здатися, що шекспірівська трагедія зовсім позбавлена позитивних персонажів. Але хто із дійових осіб, не беручи до уваги матір та дружину полководця, може бути визнаним принаймні кращим? Чи може це бути безликий натовп, окремі особи з якого навіть не удостоюються власних імен, котрий вражає свою мінливістю; чи це народні трибуни, котрі й не мають думки дійсно піклуватися про народ, а, відчуваючи владу у своїх руках, опікаються плетінням інтриг та заколотами, усуваючи такого небезпечного ворога як Коріолан; чи патриції, котрі самі визнавали першість Марція між собою?
Так чи інакше Гаю Марцію довелося захищати власні ідеалістичні позиції, й він вистояв перед усіма нападами, інший хід подій міг би перетворити драму життя полководця на історію вигнанця, котрий, підступно зраджений своїм народом, змушений до скону вештатися світом, не в змозі наблизитись до міста, славетному імені якого він мав честь служити. Та гордість, згідно визначення Платона, є супутницею самотності, і у цій самотності Коріолан самотужки розпочав своє падіння, віддавшись в обійми ненависті, що переповнювала його. Але зрада героя є лише вторинною відносно першої – зради народом свого героя.
Нині здається, що світ зовсім не рушив з місця з часів, описаних Плутархом, і досвід Коріолана не втрачатиме свою актуальність. Адже і досі трагедія Шекспіра, через зручність своєї форми, переживає сценічні відродження, до чого нині долучилась і Україна. Спостерігаючи за новим витком історії римського полководця, дедалі більше зріє переконання в універсальності уроків, котрі можуть бути виведені з його життєпису, корисних для впровадження гармонійного співжиття різних типів людей в рамках єдиного суспільства.
Автор: Іван Калюга
