петрівка

«Тут буде ТРЦ», як діагноз нашого часу. Про «Петрівку» і не тільки

Днями стало відомо, що на місці книжкового ринку «Петрівка» планують побудувати торгово-розважальний центр. 3-го жовтня цього року Департамент КМДА, який відповідає за питання містобудування та архітектури, надав необхідні умови та обмеження для проектування об’єкта будівництва ТРЦ «Петрівка». Згідно з цими умовами ТРЦ не має бути вище 26 метрів (приблизно 9 поверхів). Оце так подарунок для міста! Напевно, ми мали б подякувати, що не 19 поверхів, і на цьому й заспокоїтись. Але ні.

Історія з побудовою ТРЦ на місці вже легендарного книжкового ринку почалася ще в 2004 році, коли Київська міська рада передала в оренду 1,62 га землі по вулиці Вербовій 21 на 25 років ООО «Солідарність», яка до цього орендувала цю територію під книжковий ринок, для побудови там торгово-розважального центру. Втім, вдаватися в деталі того, хто і яким чином отримав дозвіл на будівництво, тут не будемо. Хто б це не був, і як би цей дозвіл не було отримано, очевидно одне – ця історія є продовженням знищення важливих культурно-історичних точок на тілі Києва, черговим прикладом варварської політики стосовно значущих для киян місць, вже котрим випадком підігравання владою інтересам великого капіталу в збиток малому та середньому бізнесу, а головне – київській історії та самим киянам. І все це наводить на нас сум, розпач, роздратування та, як результат, кілька думок, якими хочеться з вами поділитись.

Проект ТРЦ «Петрівка» оприлюднений в 2011 році

Книжковий ринок «Петрівка» було засновано в 1997 році, коли тодішній мер Києва Олександр Омельченко розпорядився перенести до станції метро «Почайна» (тодішня «Петрівка») фактично нелегальний книжковий ринок, який існував на вулиці Кирилівській (тодішня Фрунзе) з кінця 1980-их років. Славні традиції «піратства» на новому місці не зникли – на полицях торгових точок, окрім ліцензованої продукції, були і нелегальні «піратські» копії: програмне забезпечення, відеоігри, фільми, контрабандні книги. В часи відсутності вільного доступу до інтернету, «Петрівка» стала справжнім Едемом, Клондайком, Ельдорадо інформації. Не одне покоління виросло на музиці та книгах, придбаних на цьому книжковому ринку.

Згадувати про легендарний «Букініст» – частину ринку, на якій торгують старими книгами, і де серед продавців можна зустріти неймовірно цікавих персонажів та співрозмовників, – взагалі зайве. Всі, хто бодай раз блукали «Букіністом» чудово знають цю атмосферу. Там, інколи навіть випадково, можна справжні букіністичні скарби. Забудовник начебто заявляє про те, що цю частину ринку збережуть, але вірити ми йому, звісно, не будемо.

Окрім цього, на «Петрівці», як і в будь-якому іншому культурному суспільному просторі, відбувалися знайомства та налагоджувалися контакти з однодумцями і людьми зі спільними хобі. І це, на мою думку, є найважливішою функцією будь-якого суспільного простору. В часи атомізації містян, культурні точки, які їх об’єднують у своєрідну спільноту зі спільним культурним кодом, є вкрай важливими. Знищення «Петрівки» означатиме, що ще одне таке місце на мапі Києва безжально витерте.

Неможливо в цьому контексті не згадати про інше легендарне київське місце, яке було зруйновано задля побудови на його місці торгово-офісно-житлового комплексу – Сінний ринок.

Сінний ринок

Львівська площа, поблизу якої знаходилась будівля ринку, з давніх-давен була центром торгівлі. В 1958 році було закінчено побудову ринку, який мав зібрати під своїм куполом розрізнені торгові точки навкруг Львівської площі, а також задовольнити потреби тих торговців та покупців, які раніше знаходились на вже зруйнованому на той час Євбазі (Єврейський базар поблизу сучасної Площі Перемоги). Сінний швидко став важливим місцем для киян. Окрім суто утилітарних якостей, він вирізнявся ще й цікавою архітектурою. У 2004 році Київська міська рада вирішила передати будівлю ринку в приватну власність. Небайдужі кияни намагалися врятувати будівлю – весною 2005 року її навіть вдалося внести до реєстру пам’ятників архітектури та культури, проте забудовник швидко оскаржив це рішення в суді, будівлю виключили зі списку, її було визнано аварійною та самовільно знесено. Були порушені всі закони та постанови, яких необхідно було дотримуватись забудовнику. На жаль, врятувати Сінний киянам не вдалося. Руїни ринку стояли ще багато років, поки не почалося будівництво комплексу. Що з цього вийшло можете подивитись на власні очі. Вулиця Бульварно-Кудрявська 17.

Чи стане ця новобудова таким же колоритним місцем, яким був Сінний ринок, важливим для киян? Чи виправданим було руйнування архітектурної пам’ятки для зведення того несмаку, який сьогодні стирчить посеред старого Києва на місці Сінного? Чи виграли кияни та київський простір від цього? Питання риторичні.

Сінний ринок всередині
Руїни Сінного ринку

Те саме відбудеться і з «Петрівкою». І не важливо, що архітектурної цінності ринок ніякої не несе. І абсолютно ні на що не впливає той факт, що забудовник обіцяє надати в новому ТРЦ місця для книготорговців. Дух старої «Петрівки» буде похований під горою бетону, скла та металоконструкцій чергового потворного ТРЦ.

Те, за що ми так любили це місце, з усіма його мінусами та спірними питаннями, назавжди зникне, засипане однотипним одягом з масмаркетів, пародіями на азіатські кухні для таких же пародій на людей, пустих оболонок, які наче зомбі вештаються торговим центром, та беззмістовним концептом самого ТРЦ, як такого, який по своїй суті не здатен зберегти особливості того культурного феномену, котрий був на його місці до цього, скільки б квадратних метрів не виділив щедрий забудовник під відділ книг. А «Петрівка», безумовно, таким культурним феноменом є. І порівняння з Сінним ринком особисто для мене особливо болючі. Все дитинство я з родичами ходив на Сінний. Дитинство закінчилось, коли його зруйнували. Всі шкільні та університетські роки я ходив за книгами та музикою на «Петрівку». Старість, вочевидь, настане, коли остання ятка на «Петрівці» зникне під ковшом екскаватора. Так само, як вже десятиліття зникає той Київ, який я люблю. І список подібних місць можна продовжувати дуже довго. Згадайте, бодай, «Кінопанораму».

Менш як місяць тому я написав у своєму телеграм-каналі наступне:

«В Києві проживає близько 3 мільйонів осіб. Ще 1-2, за різними підрахунками, приїздить сюди працювати. А тепер спробуйте порахувати, скільки на цю кількість населення в Києві незалежних книжкових магазинів. Я, пам’ятаючи про різні старі книжкові типу «Чулан», сподівався, що бодай 10. Зараз почав згадувати і не нарахував і стільки. Частина зачинилася, частина переформатувалась в щось інше. В Парижі, до прикладу, де населення близько 3 мільйонів, незалежних книжкових магазинів близько 700. Сім сотень. У нас немає і 20.

Так, є мережеві книгарні. Є онлайн-книжкові. Але замовлення книжок в інтернеті та походи в мережеві книжкові супермаркети, орієнтовані, в першу чергу, на комерційну складову, це абсолютно відмінна від походів в незалежну книгарню річ. Книжковий магазин, як певний культурно-освітній центр, публічна інтелектуальна точка на тілі міста, є надзвичайно важливим феноменом. Незалежна книгарня, в якій підбір літератури та зануреність працівників в дану сферу якісно відрізняються від мережевих книжкових супермаркетів. Книгарня, в якій пріоритетними є академічні видання, якісний нонфікшн та хороша художня література, а не макулатура про маркетинг, власне «духовне» вдосконалення і тому подібне, або, що теж жахливо, орієнтація лише на модні хіпстерські альбоми та видання «про мистецтво». Книгарня, яка не просто продає книжки, а просуває цілу культуру, практику читання. Якісного і вдумливого.

Незалежних книжкових в Києві має бути, як кав’ярень, або, хоча б, як крафтових пивних. Нам потрібні книголюби з грошима та бажанням творити з місцевого простору культове культурне мереживо. Альтруїсти-буквоїди. Книготорговці, які знають, що і навіщо продають.

А поки маємо лише горе-рестораторів, які відкривають вторинні заклади, котрі, на жаль, геть не вписуються в культурно-історичний контекст Києва».

Як у воду дивився, еге ж? «Петрівка» не є незалежним книжковим магазином, про які я вів мову. Але вона виконує схожу з ними функцію. А в ситуації, коли хороших книжкових магазинів в Києві критичний мінімум, взагалі є вкрай необхідним місцем. Чи думали про це київські чиновники та забудовник? Ні, вони думали лише про свої інвестиції та прибуток, і чхати хотіли на київську культурну географію, культуру читання, вибору та придбання книжок, і особисто на тебе, мій дорогий любителю книг та читання, вони чхали з особливим задоволенням.

Що з цим робити? Акції протесту, судові позови, розголос подібних історій в ЗМІ та в публічному просторі – все це необхідно і правильно. Проте, в цьому тексті хотілося б закликати небайдужих читачів до іншого. Рано чи пізно все, що ми любимо в Києві, зникне. Знесуть, перероблять, вкрадуть, забудуть, розвалиться саме. Факт залишається фактом – Київ продовжить зникати. Нашим завданням, окрім спроб збереження тих залишків старого Києва, які ми сьогодні, на щастя, все ще маємо, має стати створення нових точок в суспільному просторі міста, які будуть продовжувати київські традиції та розвивати нові починання. Ці точки не повинні обмежуватись виключно сферою культури, хоча сьогодні мова, в першу чергу, про них.

Інакше, ми ризикуємо опинитись посеред міста-трц, де нічого, окрім однакових торгових комплексів, вже немає. Зберегти Київ можливо, якщо і не врятувавши всі його матеріальні артефакти, то зберігши київський дух та реалізувавши власні якісні та автентичні альтернативи потворному маршу глобалізованого масмаркету.

Автор: Валентин Дзюбенко

поділитись