З глибин найстрашніших побоювань нещодавно, виразніше, ніж будь-коли, став проглядати лик страшного слова капітуляція. Дивовижно, та у хитросплетіннях умовиводів значної частини населення можливість такого повороту граничить із перспективою відлиги, що поверне їм плин такої дорогоцінної безмежної буденності. Та поряд із тими, кому бракує пам’яті, існує й решта, яка сприймає навислу загрозу фактичної поразки, штучно нав’язаної політичним істеблішментом, як крах і глибоко особистих чаянь. У такі буремні часи складно заперечувати користь, що сходить від експлуатації вірних образів, які здатні сприяти культивуванню волі – істинного гаранту довгого існування людських інституцій. Адже державність не може ґрунтуватися лише на нормативно-правових актах, не підкріплюючись постійним зусиллям до їх реалізації. На щастя, українська історія рясніє прикладами відчайдухів, які звалювали на себе тягар відповідальності, займаючи своє місце у неперервній традиції спротиву та воїнської звитяги. Та у даному нарисі наш погляд ковзне поза західні кордони держави «на грані двох світів» й зупиниться на Німеччині часів interregnum, де віднайде дві речі – загальну ситуацію, подобу якої до України можуть принести всілякі «формули», та людей, які до кінця відмовляються миритись із нею. Про останніх і піде мова.
Гриміли останні акорди Першої світової війни на західному фронті, а над Німецькою імперією вже згустились хмари, що приховували нові драматичні випробування. Ключ до миру, як здавалось німецькому генштабу, лежав у Парижі, тож до нього довгий час були звернуті всі погляди. Те що не вдалось зробити у 1914, необхідно було здобути тепер, навесні 18-го, через чотири виснажливих роки війни. Та останній відчайдушний прорив союзницьких укріплень не досягнув своєї мети, захлинувшись у непосильному опорі. Фронт встояв, однак тримався з останніх сил. Не вистачало останнього удару. Він змусив чекати на себе ще кілька місяців.
Вперше «ніж у спину» фронту виразно блиснув 3 листопада 1918 року, матроси північного міста Кіль, котрі за декілька днів до того відмовились виходити у море на виконання бойового завдання, підняли прапор непокори владі, який підхопили по всій Німеччині – а далі країну заполонив хаос. Саморозпуск останнього імперського кабінету Макса Баденського, втеча імператора Вільгельма ІІ, на одному кінці Берліна Філіпп Шайдеман проголошує демократію, на іншому Карл Лібкнехт – соціалістичну республіку, революціонізація мас, які тепер, вторячи минулорічним лозунгам росіян, вимагали тільки «миру та хліба», часті вуличні сутички та, на завершення, підписання Комп’єнського перемир’я, за яким ховалася невідомість та порожні погляди деморалізованих військ, які поверталися до своїх домівок. Хто був ворогом у новій ситуації та де проходив основний водорозділ? В одному зі своїх есе 20-х років «Метод революції» Ернст Юнґер максимально лаконічно відповів на це питання:
«Разделительная линия, которой разрознила народ революция, в отличие от других революций противопоставила друг другу не классы, не сословия, не вероисповедные общности; она противопоставила национального человека ненациональному».
Коли суспільство не єдине у своїй оцінці – навіть не сподівайтесь на те, що кінцева крапка буде поставлена. Ніякі офіційні документи, підписи поважних осіб на клаптиках паперу тут безсилі. Цих національно мислячих німців не змогла знищити війна, не зміг добити ні Версаль, ні комуністи, ні політика соціал-демократів. Відгомін війни, якої так яро прагнули позбутись маси, пережив десятиліття. Суто воєнна поразка не могла б спричинити такого розвитку подій, адже Німеччина добре розуміла необхідність підписання мирного договору, і почала заздалегідь готуватися до цього, але коли на сцену виходить зрада у власних лавах, тоді постають зневажені. Й ті, хто з будь-яких причин не встиг піти шляхом Ернста Юнґера, чи їм виявилось його замало, лишали за собою право випробувати долю Ернста фон Заломона.
Справа була не тільки в тому, що листопадова революція остаточно підточила єдиний державний організм, який протягом останніх років був заточений на ведення війни. Із тим, що революція була необхідністю, ще можна було змиритися, як стверджував той же Юнґер. Найтяжче потрясіння крилося у тому, що суспільство, яке у підсумку піддалось научанням більшовицьких агітаторів, не було готовим знову інкорпорувати ціннісну систему та її символічний супровід, характерні для юнґерівської національної людини. Так необачні маси у революційному пориві самі творили для себе суперника, коли все сакральне було втоптане у землю. Ернст фон Заломон, боєць фрайкорів та автор, напевно, найвідомішого свідоцтва цієї буремної епохи – роману «Зневажені», надзвичайно яскраво описав період листопадового зламу, коли вулицями вільно вештались захмелілі зграї революціонерів, упиваючись вседозволеністю, і рідко який солдат наважувався пересуватись містом, не приховавши попередньо будь-які знаки розрізнення.
Неважливо якою за природою була Перша світова та хто був основним її винуватцем (простіше сказати, що всі), це були часи краху старого порядку jus publicum Europaeum, з яким зникали й усі обмеження ведення війни. Чотири роки поспіль тотальна мобілізація зв’язувала Німеччину воєдино, її форпостом, зрозуміло, був фронт. Однак із ким лишилася та сама Німеччина, коли країна стала вже-не-імперією, а довкола статусу республіки продовжували ламатися списи, чи-то вона буде черговою радянською, чи демократичною?
«Где была Германия? Была ли она у народа? Но народ кричал о хлебе и выбирал свои толстые животы. Было ли это государством? Все же государство искало свою форму в болтовне и находило ее в отречении.
Германия мрачно пылала в дерзких мозгах. Германия была там, где за нее боролись, она оказывалась там, где вооруженные руки хватались за ее существование она сияла ярко там, где одержимые ее духом решались на последнюю жертву ради Германии».
Ернст фон Заломон, «Зневажені»
На щастя, коли батьківщина крилася в пограниччі, відчайдухів спіткали незліченні можливості заново відкрити її для себе, сам час спонукав до боротьби – комуністична загроза, яка нависала над східними кордонами та розтікалася вулицями німецьких міст, сепаратизм різного ґатунку, бажання втримати принаймні більшу частину того, що лишалось на той час – основне бажання, яке було перекреслене у Версалі.
Умовно історію фрайкорів можна поділити на два етапи. Перший – часи злагоди із урядовою політикою. Соціал-демократи на чолі із Фрідріхом Ебертом добре розуміли, що єдиною запорукою місця на вершині владної ієрархії є налагодження контактів зі збройними силами, що вилилося у заключення пакту Еберта-Гренера. Армійських корпусів не вистачало, тож найбільш вмотивовані бійці, котрі демобілізувалися з фронту, та усі ті, хто прагнув докласти максимальних зусиль до повернення порядку в державу, побачили перед собою відчинені двері – добровольчі корпуси, що один за одним виникали на тілі Німеччини.
Ці формування підпали під керівництво рейхсміністра оборони республіки, соціал-демократа Густава Носке. Спартаківці – прихильники Рози Люксембург та Карла Лібкнехта – і решта тих, кого надихав досвід жовтневої революції у Росії, прозвали його «кривавим псом». У їх очах, він ніби натравлював своїх підопічних на нещасних, беззахисних та миролюбних революціонерів, проте ультраліві не розуміли, що причини ярого опору з боку фрайкорівців крилися не у волі єдиної людини, котра прагнула якомога надійніше убезпечити себе та власну політсилу від будь-яких зазіхань на владу. Любителі радянських республік своїми виступами зачепили оголений нерв німецької нації. Тож ніякий Носке не був настільки потрібен бійцям добровольчих корпусів, як вони йому. Санкція згори – річ необов’язкова, як продемонструє подальша історія, яка запам’ятає фрайкорівців як впертих та ефективних бійців, яким часто доводилося діяти згідно принципу «не завдяки, а всупереч» – всупереч політичній волі офіційного політикуму.
Та поки що добровольці наводили порядок у країні, приборкуючи локальні повстання та цілі червоні республіки, по суті маючи за суперника ненажерливий апетит Москви, котра настирливо розповсюджувала заразу світової революції. Ця боротьба велась не тільки у межах держави, необхідно було зупинити червоні орди ще на підступах до неї, і тут берлінський уряд не цурався звертатись за допомогою до добровольців, котрі із готовністю відправлялись у холодні шанці Прибалтики та Польщі. На східному фронті ворогами були не тільки комуністи, протистояння з національними урядами країн, що поставали на уламках імперій – Латвії, Естонії та Польщі – було очікуваним та закономірним. І можна було б сподіватись на хоча б дещо позитивний фінал, якби не підписання Версальського договору 28 червня 1919 року.
Якщо революція в очах військових кіл Німеччини була підступним ударом у спину, то пункти мирного договору, здавалось, були створені аби остаточно збезчестити переможену країну. Що таке зменшення кількості рейхсверу до 100 тисяч чоловік для країни, чий прусський дух найповніше відливався у армії, як не безчестя? Та це ще можна було перетерпіти, однак офіційна згода німецької сторони з «почесним правом» бути названим винуватцем великої європейської різанини 1914-18 років – це вже було занадто. До того ж згори очікувано додавались вимоги сплачувати чималі репарації, які були непомірним тягарем для країни, економіка якої трималася з останні сил.
Тут і розійшлися шляхи фрайкору та Веймарської республіки. В той час як для національної людини умови Версалю були останнім плювком в обличчя, а гідність кликала саботувати їх – деякі навіть всерйоз готувалися до продовження Великої війни; уряд вибрав роль слухняного виконавця, котрий був ладен вижати останні соки зі своєї батьківщини, тільки би услужити Європі-переможців. Безпосередньою причиною розколу став Каппський заколот у березні 1920-го, як би сказала радянська історіографія – повстання, що мало на меті привести до влади реакційну військову верхівку. Насправді ж це був раптовий та по суті безпорадний крик непокори з новим статусом «хлопчика для биття», якому бракувало підготовки та планування. Веймар вирішив випробувати нові методи проти заколотників, був оголошений загальний страйк, що мав на меті повністю зупинити країну. Однак у деяких районах заклик уряду був сприйнятий із надмірним ентузіазмом, а сили знову спрямовані у революційне русло, адже комуністів по всій країні ще вистачало – так з’явилась Рурська Червона Армія, для придушення якої довелось використовувати фрайкори та рейхсвер, котрі підтримали заколот Каппа у свій час чи принаймні не брали активної участі у подіях. Після приборкання Рурського регіону влада не ризикувала мати справу із добровільними формуваннями, оголосивши про розформування корпусу, а деяким найбільш видним лідерам фрайкорів, як-от командиру 2-ї морської бригади Герману Ерхардту, навіть довелось покинути територію країни.
Та напівлегальний статус ніяк не міг завадити прийняти участь у кількох гучних подіях. Однією зі спірних територій на схід від німецьких кордонів була Верхня Сілезія. В той час як решта спірних із Польщею територій були одразу ж, за результатами Версалю, передані останній, улюблениці Антанти та Франції зокрема, Верхній Сілезії довелось пережити плебісцит, котрий повинен був визначити приналежність провінції. Результати плебісциту вказували на те, що Німеччина позбувається найбільш індустріальних районів регіону, що було неприпустимим в контексті навислих над країною репарацій. Та і поляки не сиділи без діла, їх прагнення всього і одразу змушували підіймати почергові повстання.
Пам’ятаєте, як ми говорили про те, що офіційний дозвіл не був обов’язковим для фрайкорів і вони є феноменом абсолютно іншого порядку? Так от уявіть, як територіями змученої війною та революцією, напівголодної країни продираються нескінченні низки бійців, котрі, здавалось би, вже давно повинні були впасти від втоми, і все це – не просто без сприяння уряду, а й за вжитку необхідних методів, що повинні були постати на перепоні шляху сміливців. 1921 рік зібрав проти поляків на теренах спірної провінції старих знайомих по минулим операціям: фрайкор «Оберланд», 3-ю морську бригаду Левенфельда та загін Россбаха.
У підсумку сілезька авантюра закінчилась нічим, адже третейський суддя Антанта вирішила все по-своєму, начхавши навіть на результати плебісциту –власної ініціативи, віддавши деякі польські муніципалітети Німеччині та навпаки.
Веймарській республіці та її найвиднішим функціонерам лишалося лише чекати праведного гніву зневажених, котрі роками безустанку ставили свої життя на службу батьківщині, в той час як їх уряд ступив на стежку політики виконання капітулянтських та безчесних угод. Для цього вже використовували нові методи. Першими гучними жертвами, котрі пали від куль та вибухівки підпільників були рейхсміністр фінансів Маттіас Ерцбергер та міністр іноземних справ Вальтер Ратенау. Імена таємної організації «Консул» та Германа Ерхардта, котрий повернувся із закордонної «відпустки», підіймалися в розмовах по всій республіці та обростали численними міфами. Боротьба людей, які пройшли школу фрайкорів, перетікала в інші форми.
Цю історію можна продовжувати ще довго, адже вона містить безліч цінних моментів. Та на завершення хочеться сказати – якщо когось налякали історії про німецьких націоналістів, студентів та професійних військових, котрі обрали за мету спротив як зовнішнім загрозам (комунізм цілком можна вважати таким), так і недолугому державному утворенню, що знехтувало честю – таким людям слід знати одну річ. Не фрайкорами єдиними, опір Веймарській республіці розгортався не тільки по лінії добровольчих військових формувань. Але про це згодом.
Автор: Іван Калюга
