Томіслав Суніч: Карл Шмітт і політика як доля

Томіслав Суніч: Карл Шмітт і політика як доля

Вперше українською публікується уривок із книги Томіслава Суніча, хорватського політолога, соціолога культури та письменника, ідеолога «нових правих». Книга Суніча «Проти демократії та рівності: європейські нові праві» – перше англомовне дослідження на тему політичного руху нових правих у Європі.

IV. Карл Шмітт і політика як доля

Подібно до багатьох сучасних німецьких правознавців, Карл Шмітт є виразним представником тої школи думки в німецькому та європейському публічному праві, що зреклась німецької традиції юридичного позитивізму [1], намагаючись доповнити дослідження права політичними і соціологічними міркуваннями. Попередня участь Шмітта в антиліберальних рухах, таких як Консервативна Революція, так само як і той факт, що надалі він долучився до нацизму, і досі лишається предметом полеміки, котра, як це демонструє поява нових правих, ще не скоро закінчиться.

Шмітт стверджує, що сучасне суспільство переживає стрімкий процес «деполітизації» і «нейтралізації». Традиційна «висока» політика сьогодні витісняється політикою «низькою» та переконаністю в тому, що державна влада прямує до того, щоб стати рудиментом в модерному глобальному суспільстві. Деполітизація для Шмітта – не випадковий результат модерної епохи або ж невідворотній наслідок сучасних міжнародних економічних зв’язків; вона є початковою та добре спланованою метою як ліберального, так і соціалістичного суспільств. Та чи справді людство здатне вирватись із лещат політики, питає Шмітт? Політика є базовою складовою людського життя, і всупереч усім намаганням деполітизувати світ, вона й надалі буде, нехай і в іншій формі, долею всіх прийдешніх поколінь. Неможливість втечі від політики виразно ілюструє протиріччя, позбутись якого людина нездатна навіть попри усі намагання. В усі епохи та наперекір всім спробам завадити цьому кожен аспект людського життя був предметом політики. В XVI столітті політичне проявлялося у теології, в XVII столітті – у метафізиці, в XVIII столітті – в етиці, в ХІХ столітті – в економіці, в ХХ столітті – у техніці. Всупереч усім намаганням витіснити чи включити політичне до сфери теології чи, з часом, техніки, незмінно виявлялось, що кожна ця сфера, у свою чергу, ставала предметом політики. Задумані як нейтральні області, економіка наряду із модерною «нейтральною державою» (stato neutrale) врешті не змогли повною мірою позбавити суспільство політичного; щоразу кожна сфера та кожен аспект життя наново політизувалися:

«Проте діалектика такого розвитку полягає у тому, що саме через переміщення центральної області постійно твориться нова область боротьби. На новому полі, котре на початку вважалося нейтральним, з новою інтенсивністю розгортається та дедалі більш загострюється протилежність людей та інтересів. Європейці постійно перекочовують від області боротьби до нейтральної області, завжди новонабута нейтральна область враз становиться областю боротьби, що обумовлює потребу у пошуку нової нейтральної області. Наука також виявилась неспроможною забезпечити мир. З релігійних війн постали все ще культурні та вже економічно обумовлені національні війни ХІХ століття та, зрештою, війни економічні».[2]

Настільки жалюгідний стан політичного процесу у сучасних парламентських демократіях зумовлений тим, що їхній внутрішній розвиток редукував увесь політичний дискурс до поверхневої формальності. Розбіжні погляди вже не дебатуються; натомість, економічні, соціальні та фінансові групи тиску рахуються тільки із власним інтересом, і на основі цього інтересу вони приходять до компромісів чи створюють коаліції. Сучасний ліберальний політик, згідно зі Шміттом, наділений схожістю з «менеджером» чи «артистом», перед яким не стоїть мета переконати свого опонента у валідності власної політичної програми, насамперед він стурбований здобуттям політичної ваги. Демократія, лібералізм, свобода та рівність – це димова завіса, не більш, ніж кліше, створені для маскування та увічнення морального та політичного банкрутства парламентської системи. Шмітт прослідковує в ліберальних демократіях спритність, із якою вони руйнують політичну семантику, просто приховавши свої імперські амбіції та територіальні зазіхання, давши їм спокійніші назви, такі як «договір», «колонія», «протекторат» та «мандат». Так постають різноманітні форми політичної залежності, в яких сучасні демократичні системи керують різнорідним населенням, водночас не перетворюючи його на громадян світу. Шмітт вбачає у цьому видатний парадокс модерної демократії, адже вона невпинно хизується своїм «універсальним» та «егалітарним» характером. Шмітт пише:

«Навіть демократична держава, на кшталт Сполучених Штатів Америки, не дає доступу іноземцям до державних справ та багатств держави. Досі не було жодної держави, що не визнавала би концепту «іноземця» та реалізувала б рівність всіх людей».[3]

Звідси слідує, стверджує Шмітт, що держави ніколи не перебуватимуть в рівних умовах, доки вони розмежовуватимуть власних громадян та громадян інших країн і допоки політичний а́ктор розрізнюватиме друга та ворога.[4] Занепад радикальних ідеологій, особливо фашизму і більшовизму, вслід яким рушив процес «деідеологізації» сучасного суспільства, неспроможний подолати кризу парламентської демократії, адже ця криза існувала ще задовго до народження фашизму і більшовизму й, швидше за все, продовжуватиметься після їх зникнення. Шмітт наполягає на тому, що ця криза зумовлена «сучасною масовою демократією та протиріччями ліберального індивідуалізму, скутого моральним пафосом і демократичними переконаннями, керованими суто політичною риторикою».[5]

Сучасним ліберальній та марксистській відкиданням політичного, Шмітт протиставляє ствердження політичного та прийняття вічного характеру політичної боротьби. Посилаючись на Гоббса, Шмітт стверджує, що саме поняття політичного полягає у розрізненні друга та ворога (amicus vs. Hostis). Однак, в той час як Гоббс транспонує природний стан у царину індивідів та держав, Шмітт робить цей концепт ширшим, наділяючи його глобальною значущістю. У природному стані, з точки зору Шмітта, перебувають такі суб’єкти як індивіди, країни, імперії, нації, класи та раси. Процес деполітизації, підтримуваний марксистами та лібералами у намаганні створити світ, в якому війна стане неможливою – небезпечна ілюзія, що суперечить історичному розвитку людства. Людська історія як така є передусім історією невпинної боротьби між друзями та ворогами – цілий океан воєн з лише випадковими острівцями миру:

«Будь-яка релігійна, моральна, економічна, етнічна чи будь-яка інша антитеза перетворюється на політичну, коли вона достатньо потужна, щоб розмежувати людей на друзів та ворогів. Політичне притаманне не самій битві, яка має власні технічні, психологічні та воєнні закони, а способу поведінки, визначеному її можливістю (битви, – прим. пер.), шляхом чіткої оцінки конкретної ситуації, що здатна зумовити правильне розрізнення справжнього друга та справжнього ворога».[6]

Якщо це вірно, тоді як можна досягти вічного миру, запитує Шмітт, і, якщо це дійсно можливо, чи послужить таке мирне та аполітичне суспільство справі вдосконалення людини?

Шмітт так відповідає на це питання: воля до політичної диференціації є основною характеристикою кожної людини. Якщо колись буде прийняте одностайне рішення щодо об’єднання друзів та ворогів у єдиний аполітичний організм, за умови, що розбіжності між друзями та ворогами будуть стерті навіки, яка доля тоді чекатиме на тих, хто відмовиться приєднатися до такої деполітизованої держави? Чи дадуть їм право існувати, не погоджуватись чи засуджувати такий глобальний устрій? Ні, каже Шмітт; буде вирішено проголосити тотальну війну тим непокірним індивідам чи «розпалювачам ворожнечі», які відмовляться приєднатися до такого деполітизованого суспільства. Та цього разу війна буде тотальною й титанічною за масштабами, й вестиметься вона, звичайно, в ім’я вічних принципів справедливості та миру. Так війна супроти війни вестиметься як абсолютна, остання війна людства. Ця «необхідна» війна буде особливо інтенсивною та безжальною, адже у ворозі тепер вбачатимуть не людину із почуттям справедливості, а радше «жорстокого монстра», якого необхідно не просто перемогти, але й повністю знищити. «Таким чином суперника, – пише Шмітт, – називатимуть не ворогом, а порушником миру, котрий опиниться поза законом для людства… Для впровадження таких заходів був створений новий, сутнісно пацифістський словник. Війну засуджено, втім лишаються покарання, санкції, каральні експедиції, пацифікації, захист угод, міжнародна поліція та заходи, спрямовані на забезпечення миру».[7]

В цьому твердженні Шмітт посилається на ліберальних і марксистських теоретиків, «хрестоносців миру», які ведуть свої «останні» війни в ім’я «явного призначення» чи Марксового «Комуністичного маніфесту». Проте спроби видалити політичне шляхом цих останніх воєн не можуть бути вдалими, оскільки кінцевим результатом завжди є загострення конфлікту, результат якого – зростання звірств та загального насильства.

Тому Шмітт визнає політику як долю, оскільки концепція політичного може щонайкраще забезпечити особу, яка приймає рішення, уявленням про поле для маневрів та допомогти йому уникати тотальних воєн. Політичне, на думку Шмітта – це необхідність, яка уможливлює стримуване насильство, що контрастує із насильством деполітизованим та універсальним. Коли людина – котра за визначенням є істотою політичною – зрікається політичного, вона водночас позбавляє себе власної людяності. Тим же, хто використовує війну, щоб припинити війни, Шмітт відповідає так: «Засуджувати війну як душогубство, а згодом вимагати від людей, щоб вони вели війну, вбивали та гинули, аби більше ніколи не було війни – явний обман».[8]

Навіть якщо гіпотетично припустити, що всі люди враз вирішать усі суперечності та вирішать жити в абсолютно деполітизованому суспільстві, для чого їм така свобода? Таке суспільство швидко виродиться до світу, позбавленого життя, зануреного в економіку, мораль та розваги. Людське життя зведеться до суто біологічного існування, позбавленого цінності – коли ж цінність буде втрачено, під загрозою опиниться й політичне, наряду із самим людським буттям.

Сьогодні ж, продовжує Шмітт, хвалена нейтральність економіки, торгівлі й технологій насправді є оманливою та небезпечною. Економіка, торгівля і технології завжди були інструментами політики, попри всі спроби ліберальних держав протистояти політиці, використовуючи ці, здавалося б, аполітичні засоби. Шмітт звинувачує ліберальне суспільство в справжній нелюдяності та в тому, що воно неспроможне осягнути значення історії, а з нею і ціль людського життя. Легковірний народ, що бажає бути приспаним у політиці миру та відгородитися від історії, стоїть на грані політичного самогубства. І невдовзі після цього більш політизований народ, що є немов хижак, без вагань поглине його. Або ж, як каже Шмітт, «Якщо люди більше не мають енергії чи волі до свого ствердження у світі політики, остання не зникне з лиця світу. Всього-на-всього зникне слабкий народ».[9]

Припущення, згідно з яким постіндустріальне суспільство з його розвиненою «хай-тек» мережею може гарантувати мир, є тою самою оманою, на що Шмітт відповідає: «Сучасні технічні винаходи являються нечуваних масштабів засобами панування над масами. Радіо пов’язане із радіомонополією, а кіно – із кіноцензурою. Питання свободи і рабства пролягає не в техніці як такій, адже вона може бути як революційною, так і реакційною, слугувати справі свободи чи гнобленню, централізації чи децентралізації».[10]

Шмітт одним із перших дослідив метаполітичну ідею, якій він дав елегантну й дещо глузливу назву «політичний романтизм». Для нього – неважливо наскільки високо він оцінює це явище, чи може навіть потурає його – політичний романтизм є необхідним рушієм творення правових рамок будь-якого суспільства. Так само як постать короля може постати у вигляді обожнюваної романтичної фігури, так само й змовник анархіст чи багдадський халіф можуть перетворитися на об’єкти масового шанування. Через політичний романтизм ідеї та чесноти, що надалі можуть піддаватись засудженню, належним чином легітимуються та оволодівають політичним авторитетом. Та в кожну окрему епоху політичний романтизм виказував себе щораз особливим чином. Сьогодні це лівацькі розмови про чутливість, егалітарне братерство та земний мир; впровадження лівацької та ліберальної іконографії й символізму, прославляння та обожнення чеснот сучасного духу часу. Ось якими є політичні романтики для Шмітта:

«Їх суб’єктивізм штовхав їх не до понять чи філософських систем, а до особливого виду ліричного опису переживань, пов’язаних із такою органічною пасивністю чи, за умови відсутності художнього дару, до вищезгаданого напівліричного, напівінтелектуального супроводу чужої діяльності, що акомпанує політичним подіям описовими характеристиками, репліками та думками, наголосами та протиставленнями, натяками і комбінаторними порівняннями; почасти схвильовано та збуджено, але повсякчас без власного рішення, відповідальності та ризику для себе».[11]

Політичний романтизм, продовжує Шмітт, наділений спільними рисами з «ліричним захопленням та зачарованістю, що витікає з рішень та обов’язків іншого». Втім, коли настає час справ, коли відбувається зіткнення з реальною політичною владою, «дія політичного романтизму припиняється».[12]

Далі Шмітт робить висновок, що будь-який політичний романтик часто демонструє риси анархічного індивідуалізму і почуття власної гідності (Selbstgefühl), що зазвичай супроводжують потяг до соціального месіанізму і вдаваної філантропії. Шмітт пише, що політичного романтика «легко охоплюють альтруїстичні пристрасті, співчуття та симпатії, так само як і снобістська самовпевненість».[13] Втім, у реальному політичному житті він неспроможний мислити поза межами своєї емоційної суб’єктивності – котра змінюється, як тільки в моду входить нова форма політичного романтизму.

Нові праві, адаптуючи ідеї Шмітта, стверджують, що нові романтики сьогодення – ліберали, соціалісти та інші політичні групи – «прийшли» до соціалізму, лібералізму або егалітаризму більше в силу настроїв, ніж завдяки пізнанню, так само як і більшою мірою через зовнішній символізм, ніж внутрішній досвід. Проте, попри їхню політичну нешкідливість, що спирається на відкриту політичну бездіяльність, політичні романтики складають неодмінну соціальну категорію будь-якого правління та ідеології, оскільки вони найкраще та найзавзятіше артикулюють політичні міфологію та іконографію. І як прослідковує Шмітт, де починається реальна політика, там рішення приймає сам політик, при цьому «політичний романтизм слугує засобом для досягнення неромантичних цілей».[14]

Шмітт неодноразово наголошував, що історія ХХ століття писалася саме переможцями, а не переможеними. Його самого після Другої світової війни позбавили академічного ступеня, написані ним книжки підпали під заборону, а самого його швидко ув’язнили через нетривалий зв’язок із нацизмом. Хоча згодом багато німецьких юристів і продовжили використовувати його роботи з права, довоєнна популярність Шмітта вже ніколи не була відновлена. Навіть такі вчені як Ганс Моргентау, Реймон Арон та інші представники «школи реалізму», чиї роботи демонструють стійкий вплив Шмітта, рідко наважувалися посилатися на його праці. Згодом, у часи свого добровільного вигнання у Плеттенбурзі, Шмітт болісно спостерігав за спробами лібералів та комуністів привнести мораль у політику. Нюрнберзький трибунал лише підтвердив його побоювання, що відтепер «висока політика» існуватиме під знаком моралі, а у часи широкомасштабних воєн історія жертви неминуче ставатиме предметом політичної криміналізації:

«Ворожнеча стає настільки абсолютною, що навіть найдавніша священна диференціація ворога та злочинця зникає у пароксизмі власної праведності. Сумнів у чинності свого почуття справедливості стає злочином; проявляти інтерес до аргументів опонента розцінюється як зрада; а спроба розпочати дискусію вважається рівноцінною згоді з ворогом».[15]

Шмітт знайшов палкого прихильника і доброго друга у Жульєні Фройнді, французькому вченому, провідній фігурі «старої гвардії» нових правих, широко відомому як наступник Шмітта. Показовий факт, хоча й Фройнд воював на боці французького Спротиву, він застерігав, що політика повинна бути декриміналізована, якщо людство хоче уникнути тотального знищення. В одній зі своїх статей про Шмітта Фройнд пише: «поведінка Шмітта здається мені благороднішою за поведінку інших інтелектуалів (наприклад, Сартра чи Мерло-Понті), які, коли небезпека лишилась позаду, читали нам моралістичні лекції від імені визвольного руху… Моя огида до безпідставного і безкарного моралізаторства інтелектуалів бере початок у тій порі».[16]

До війни Шмітт був одним з найповажніших і найбільш читаних політологів та юристів Європи. Згодом же він потрапив до опали. Однак, інтерес до Шмітта знову може відродитись завдяки зусиллям нових правих і особливо Жульєна Фройнда. Сам факт того, що його книги вже переклали на англійську мову, може свідчити про нові зрушення у політичному романтизмі.


  1. Юридичний позитивізм відстоює думку, що між законом і мораллю відсутнє внутрішнє протиріччя, а сам закон – це людський, а не божественний, витвір.
  2. Carl Schmitt, The Concept of the Political (Chicago: The University of Chicago Press, 2007), p. 90.
  3. Carl Schmitt, The Crisis of Parliamentary Democracy (Cambridge: MIT Press, 1986), p. 11.
  4. Ibid., p. 12.
  5. Ibid., p. 17.
  6. The Concept of the Political, p. 37
  7. Ibid., p. 79.
  8. Ibid., p. 48
  9. Ibid., p. 53.
  10. Ibid., p. 92.
  11. Carl Schmitt, Die politische Romantik (Munich and Leipzig: Duncker und Humblot Verlag, 1925), p. 224. (Also available as Political Romanticism [Cambridge: MIT Press, 1986]-Ed.)
  12. Loc. Cit.
  13. Ibid., p. 226
  14. Ibid., p. 227
  15. Carl Schmitt, Ex Captivitate Salus, Erfahrungen der Zeit 1945/47 (Cologne: Greven Verlag, 1950).
  16. Julien Freund, ‘Die Lehre von Carl Schmitt und die Folgen’, Elemente

Текст переклав Іван Калюга

поділитись