Таврований більшовицьким кліше буржуазного націоналіста, руйнатор міфу про «плаксиву» Україну, адепт витворення модерної людини з національною самосвідомістю, зрештою, за його власними словами, – літописець українського простору.
Мова йде про українського письменника–емігранта Уласа Самчука, що чи не вперше порушив мовчанку щодо трагедії Голодомору 1932–1933 років у своєму романі «Марія» на рівні не лише літературних інтенцій, а й крізь призму одвічних філософем, а в трилогії «Волинь» подав досконалий зразок епопеї з народного життя, що за рівнем художньої майстерності дорівнюється до Бальзакової «Людської комедії».
Людина як альфа і омега
В одному із циклів своєї епопеї під назвою «Етюди про звичаї» Бальзак резюмує задум своєї епохальної літературної праці так:
«“Людська комедія”повинна дати всю соціальну дійсність, не обійти жодного положення людського життя, жодного чоловічого чи жіночого характеру, жодної професії, жодної соціальної групи, жодного французького краю, ні дитинства, ні старості, ні зрілого віку, ні політики, ні права, ні воєнного життя. Головне – історія людського життя, історія соціальних відносин, – не вигадані факти, і те, що скрізь відбуваються».
Натомість Улас Самчук заглиблює вістря своєї уваги ще далі, сплітаючи соціальне та духовне воєдино, декларуючи єдність двох першооснов – матерії та духу. Письменник осмислює «феномен людини» не лише в ракурсі її соціальної природи, але й крізь пильний окуляр її божественності, одухотвореності:
«Людина є дійсно твір також соціальний, але передусім є твір Божий, з дуже численними, складними завданнями і прикметами. Людина не лишень є бідна чи багата матеріально, вона може бути також бідна чи багата духовно, фізично, біологічно. І не лише соціальний клімат впливає на її формування, а й географічний, а також, і то перш за все, саме той, що його звемо духовним. Наша свідомість щойно тоді себе виправдає, коли вона буде обіймати усі ті складні процеси взаємовідношень процесів людських, які виповнюють універс живої та неживої природи».
Література – не розвага, а освіта
Письменник йменує художню літературу «популярною філософією», а визначальним каменем спотикання українських класиків вважає ігнорування останніми філософії та психології, що, як наслідок, продукує комплекс меншовартості українців та однобічне й надміру «ліризоване» сприйняття дійсності з виразними концептами образи, жалю, нарікання, тощо. Самчук покладає на літературу функцію перш за все пізнавальну, а не естетичну, кажучи про те, що «через слово, мову, літературу, як через призму світло, проходить і розкладається на безліч відтінків людська думка, якої завданням є висловити повноту, цілість об‘єкта, з якого вона походить».
Відтак, можемо говорити про те, що Улас Самчук розглядав поступ культури невідривно від нації, вважав художню літературу тим рупором, шо дає народу «право бути висловленими, бути не німими». Національна самототожність, на думку митця, допомагає витворити досконалі зразки «великої літератури», яка б віддзеркалювала автентичність нації та її культурну самобутність.
Джойс та Самчук. Соціальне тло «маленької» Батьківщини
Надзвичайно цікавим видається подібність життєвих та творчих перепетій Уласа Самчука та іншого славетного співця свого народу – Джеймса Джойса, що також на віддалі конструював національне та соціально–культурне тло своєї батьківщини Ірландії. і Джойсові романи, як і твори Самчука, також надовго «натягли» на себе мітку неблагонадійності, потрапили під приціл нищівної цензури. Джойс мріяв про те, щоб Ірландія нарешті позбавилася тавтра колонії Великобританії, перетворившись в європейську країну з абсолютно новим типом мислення. Улас Самчук також фактично декларував необхідність європеїзації України, беручи за основу орієнтир на прогресивний націоналізм, що охоплював ознайомлення із загальносвітовими культурними здобутками та формування свідомої людини модерного типу:
«Почувати себе людиною, – зазначає письменник, – почувати себе тим, як ще колись казали, першим творінням Найбільшого Творця, почувати себе свідомим у всіх своїх вчинках та поступуваннях – ось основна заповідь людини–європейця. Зламати цю заповідь – значить зламати самих себе, це значить стратити основний стрижень буття, це значить перекреслити своє моральне обличчя».
Топос міста в творчості Уласа Самчука
Топос міста в світовідчуттєвій моделі Самчука стає тією точкою відліку, що спричиняє формування європейської людини не в аспекті територіальному, а в площині загальнокультурних цінностей. На думку відразу спадає Валер’ян Підмогильний з його вже хрестоматійним «Містом». Одначе якщо у Підмогильного урбаністичний простір постає в досить амбівалентному, подекуди навіть деструктивному світлі, а сам Степан Радченко втілює собою внутрішню роздвоєність «село–місто», то в Уласа Самчука мова йде про літературного героя, що є активним, творчим, вольовим та освіченим представником своєї епохи. Коли ведеш мову про філософські обрії Самчука, на думку відразу спадають слова української поетеси Олени Теліги, що також животворила в еміграції й також брала активну участь в діяльності ОУН: «Життя – це боротьба, а боротьба – це справжнє життя».
Світовідчуттвєва парадигма митця вибудовувалася навколо концепту боротьби – не хаотичної й ірраціональної, а виваженої та поміркованої, що «мусить бути керована не лише сліпим інстинктом як анархія діяння, а також свідомою волею, як організована функція». Осмислення Самчуком категорії боротьби охоплює всі сфери людського існування, окреслюючи площину не лише суто національну, але й метафізичну.
Місто для Самчука – це піддатливий грунт задля творчого пориву, буяння натхнення та уяви, абощо. Знову ж таки апелюючи до народу, митець говорить про урбопростір як про центр людської думки, що може і має працювати на користь нації:
«Передусім мусимо завоювати і психологічно освоїти наше місто. Місто – це розум народу, і той розум мусить бути наш».
Письменник не відрікається від села, він прагне не зруйнувати, а модифікувати,осучаснити, зрештою – зруйнувати стереотип про відсталість українського села, його інтелектуальну стагнацію: «село треба змінити, модернізувати, європеїзувати».
Крім того, філософська концепція Уласа Самчука спрямована на деміфологізацію села як осередка одвічних «єдино правильних» цінностей, притаманних «природній людині» (такий собі Руссоїзм по–українськи), якому відкрито протиставляється зловісний хаос міста: «Відчуття поневолення возведено в чесноту добра, а тому, що об’єктом цього стану було село, з нього витворено також своєрідний ідеал добра у протиставленні до міста, де, очевидно, зосереджено квінтесенцію зла».
Не будемо надто глибоко занурюватися в біографію митця, одначе звернемо увагу на найголовніші моменти, що багато в чому визначили подальшу долю письменника. Загальновідомим фактом є те, що Улас Самчук реалізував свої мистецькі інтенції за кордоном – у Празі, що на той час була одним із найпотужніших осередків української культурної та наукової думки в еміграції. Саме в цьому місті побачила світ славнозвісна трилогія Уласа Самчука – «Волинь». Письменник–емігрант уповні відчував дух бурхливої епохи на відстані, на підсвідомому рівні сприймав, а потім і сам витворював національне тло України в своїх творах. Що ж стало каталізатором вивільнення потужної творчої енергії митця? Либонь, сама доля Самчука склалася так, що на сторінках романів письменника твердим розчерком руки було накреслено досі закриті за сімома печатями рядки з історії України. Рідне селище митця Дермань, що на Волині, оспівуватиметься Уласом Самчуком із синівською любов’ю та вдячністю:
« … і горе Вам, чоловіче, коли Ви не митець, не поет або, принаймні, звичайний фотоаматор. Зупиніться, знімайте капелюх і старанно вітайте цю царицю волинських сіл». У своїх нетлінних творах Самчук увіковічнив той сакральний для нього локус, що у свій час поклав початок його творчому пориву.
Самчук та ОУН
Життєві колізії та перипетії Уласа Самчука оберталися навколо концепту витворення свідомої та освіченої української нації. Конструювання в романах письменника широкомасштабної та правдивої панорами життя України в буремному 20 столітті відбувалося «на лоні» активних державотворчих процесів, що завдячували своїм існуванням національно–визвольній боротьбі зокрема.
Трохи вище ми цитували Олену Телігу, що, принагідно згадати, була близькою товаришкою Самчуку не лише за духом, але й за безпосередньою участю в лавах ОУН (мельниківців). Відтак, коли за ініціативи Євгена Коновальця було сформовано культурну референтуру проводу українських націоналістів під егідою ще одного табуйованого в радянські часи славетного митця – Олега Ольжича, саме Улас Самчук очолив відділ відповідальний за розвиток письменництва та журналістської справи.
Роман «Марія»: Апокаліпсис ХХ століття
Нині славнозвісний роман Уласа Самчука «Марія» повноправно вважається хрестоматійним твором для обов’язкового прочитання в школі як достеменний «індикатор» усіх жахів Голодомору. Насправжки, знайомлячись з романом вже в дорослому віці, звертаєш увагу не лише на майстерність відображення катастрофи в її національному вимірі, але й на унікальний психологізм твору.
Самчук майстерно витворює мікрокосм жінки, яка є символом усіх матерів «що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932–1933» ( саме так звучить посвята на початку твору), індивідуалізує травматичний досвід, аби на наочному прикладі продемонструвати масштаб національної трагедії. Митець таврує репресивну більшовицьку систему крізь призму виразних біблійних ремінісценцій. Образ багатостраждальної Марії актуалізується в трьох розділах роману, що на підсвідомому рівні викликають у читача асоціації з Біблією: «Книга про народження Марії», «Книга днів Марії», «Книга про хліб».
Недарма Улас Самчук означив жанр свого твору «хронікою одного життя», адже митець геніальним чином висвітлив ініціацію стражданням, гріхопадінням та каяттям однієї жіночої долі на тлі смертоносних соціальних змін. Роман «Марія» – це ланцюг подій , що достеменно віддзеркалюють катастрофізм та апокаліптичність буття в масштабі не лише національному, але й онтологічному. Влучними з цього приводу є слова Валерія Шевчука, який наголошує на багатовимірності та монументальності задуму Уласа Самчука:
«Не зовсім розумію, чому про цю повість пишуть, що вона про голод 1933 року. Голод тут і справді описано, але тільки в останніх розділах, задум же значно ширший, бо знову–таки не саме явище голоду цікавить тут автора і не політична його оцінка – проводиться та ж таки ідея роду українського, а сам голод стає останньою ланкою його руйнації й загибелі під ударами жахливої апокаліптичної сили буття, зумовленої колізіями антигуманних і антилюдських збурень XX століття від нововитворених ідеологій, в які той рід потрапляє».
Трилогія «Волинь» – епопея з народного життя
Трилогія Самчука «Волинь» маркована переплетінням автобіографічних інтенцій автора, його суб’єктивним сприйняттям місць дитинства та юності та виразним національно–філософським струменем. Відтак, митець вибудовує свою епопею за принципом висхідної градації. Три частини «Волині» – це умовно три сходинки на шляху пробудження українського села від задухи обмеженого провінціалізму. Перша частина «Куди тече та річка» – це фаза сну, таке собі побутописання рідного краю. Друга частина під назвою «Війна і революція» відображає активний процес пробудження народу крізь окуляр буремних подій початку 20 століття. Зрештою, третя сходинка, йменована промовистою назвою «Батько і син», змальовує українське село дієвим організмом, що свідомо бореться за національну ідею. Відтак, Улас Самчук в трилогії «Волинь» на прикладі невеличкого локусу – власного рідного краю, транслює всеохопну модель буття української нації, зосереджуючи свою письменницьку увагу, на перший погляд, лише на одній родині. Одначе сім’я Довбенків – це символ, що висвітлює життя тисячі подібних родин. Головний герой епопеї Володька переживає індивідуальний досвід «на лоні» активної боротьби за майбутнє українського народу, прагнучи стати її невід’ємним компонентом. Юнак втілив той знаменний для Уласа Самчука тип вольової особистості, що здатна діяти не лише в межах нації, але й у вимірі загальносвітовому.
«Хутір Довбенків, – як вказує В.Шевчук, – це наче мікрокосм у цьому світі, своєрідна модель українського селянського світу в його універсальному баченні; зрештою, в центрі роману – не так історія окремої людини, того–таки Володька чи його батька Матвія та матері й братів, як історія українського роду – головної ланки українського етносу. Цей рід, ніби команда корабля, що пливе по розбурханому морі життя, об який ударяють могутні шторми буття, воєн та революцій і які той корабель розбивають, шматують, наче хочуть вирвати з рідної землі, з віковічних устоїв, звичаїв, моралі, навичок, трудового рівностояння».
Улас Самчук був сином своєї країни, своєї доби. Письменник уособлював той архіважливий для української нації тип свідомого громадянина–інтелектуала, якому до снаги змалювати національну ідею на щабелі вищих людських цінностей. Відтак, Самчук у своїх творах «Марія» та «Волинь» витворив образ–символ могутньої духом вольової особистості, що «мислить, а значить існує». Романи Уласа Самчука були створені в еміграції, одначе кревний зв’язок письменника з Батьківщиною був і залишається непохитним. Українська нація крізь призму світобачення «літописця українського простору» мислилася як своєрідний культурний код, що, безперечно, не обмежується встановленими кордонами. В одній із частин трилогії «Волинь» пролунали слова, що уповні постулюють думку про усвідомлення Самчуком нації як явища духовно наснаженого та необмеженого в культурних координатах:
«Не шукайте України виключно біля Дніпра. Шукайте її також у Нью–Йорку, в Лондоні, Харбіні, на заході нашого суходолу. Там її знайдете». Улас Самчук жадібно шукав, схоплював і «виприскував» на папір свою Україну, що жила, боролася, самостверджувалася.
Автор: Валерія Степаненко
