У ніч на 29 вересня після тривалої боротьби з хворобою пішов з життя видатний український фотограф Віктор Марущенко. Він присвятив фотографії понад три десятиліття, брав участь у виставках в різних країнах, очолював організацію фотохудожників України та заснував власну школу в Києві. Його роботи – точне документальне відображення декількох віх в історії нашої країни. Це не випадкові образи, а універсальні за своїм змістом та значенням сторінки, вихоплені у часі та зафіксовані баченням людини, яка намагалася затвердити фотографію в якості справжнього виду мистецтва.
Віктор Марущенко брав участь в декількох десятках виставок у США, Канаді, Бразилії, Чилі, Швейцарії, Германії, Франції, РФ, Польщі, Словаччині, а також на бієнале сучасного мистецтва в Сан-Паулу і в Венеції на початку 2000-х років. Він знімав для газет і працював репортером, багато які з його робіт знаходяться в колекціях музеїв і галерей, крім того, їх купують приватні колекціонери. У швейцарському видавництві «Benteli Verlag» у 1997-му вийшов фотоальбом «Віктор Марущенко. Україна. Фотографії». Незважаючи на те, що його ім’я (нехай і не такою мірою, як він заслуговував, втім, в нашій країні цінувати митців починають часто лише після їх смерті) було і залишається досить відомим в Україні та за її межами – його запрошували різні видання, політики і знаменитості для фотосесій і заходів – вже відносно багато років Марущенко вважав власну кар’єру фотографа завершеною. Він почав викладати, причому головним завданням власної школи називав наступне: вбити амбіції в новачків.
Майбутній фотограф народився в 1964-му в Новосибірську, ще в дитинстві переїхав разом із родиною до Києва. Він почав захоплюватися фотографією спочатку в якості хобі: фіксував на плівку своїх друзів і перехожих, міський простір. Після освоєння азів портретної зйомки він пішов у фотожурналістику, розносив знімки знайомих артистів, котрих знала його дружина, в різні редакції.
«Фотограф – це була така вільна професія, навіть в газеті. Кажеш: «Я пішов знімати», і тебе три дні немає. Потім приносиш три фотографії, які зняв за півгодини».
У радянські часи за фотографії йому платили досить непогано, тому Віктор Марущенко радів: його заробітну плату можна було порівняти з окладом академіка. Справжні скарби в його портфоліо –ті роботи, які він зробив, будучи спеціальним кореспондентом. Реальність українських міст – піонери, паради і мітинги, а найголовніше, що і зробило Марущенко знаменитим – шахти Донбасу і фотографії з Чорнобиля. В останньому Марущенко знімав кілька років, фотографії з Чорнобиля потрапили в близько двадцяти українських та європейських виставок. У своїх інтерв’ю Марущенко шкодував лише про те, що не зробив один важливий знімок фізиків біля реактора атомної станції в перші дні після аварії.
Зокрема, фото, на яких зображено життя шахтарів і чорнобильців, були представлені на європейських виставках та бієнале. Потім, як стверджував сам фотограф, він досяг певної кульмінації своєї діяльності і вирішив не змагатися з молодими «кадрами». Марущенко говорив, що не зміг би в житті витягнути третю масштабну тему, крім Чорнобиля і нелегальних шахт (серії «Україна після Чорнобиля» (1986), «Донбас – країна мрій» (2003-2004)).
Віктор Марущенко для підвищення професійного рівня фотографів і розвитку сучасної української культури видавав фотожурнал «5,6». На архівні роботи учнів його школи і знімки радянських художників можна поглянути в онлайн-галереї «5.6».
Марущенко був упевнений, що в Україні неможливо гідно заробляти на арт-фотографії, позаяк роботи молодих авторів просто ніхто не купує. Головний аспект критики фотографом сучасних українських художників – це відсутність як техніки, так і наповнення фотографій, наративу. Тут важко не погодитися з фотографом, тому що «надивленність» і освіта – те, про що чомусь забувають деякі, хто отримав професійні навички, але забув про найголовніше – глибинні концепції будь-якого візуального мистецтва, яке часто чомусь стає лише «про форму» (добре, якщо не скопійовану), а не «про зміст».
«З теперішнього життя потрібно виокремлювати образи – те, чого не вистачає більшості фотографів. Сьогодні дуже популярна вулична фотографія. Наші фотографи вважають, що потрібно знімати на вулиці, і все. Ні. Вулична фотографія – це виявлення місця і часу, це знову-таки робота з образами: ти повинен показувати дуже характерні речі. У нас ходять знімати без плану, що бачать, те і співають».
Фотограф після міжнародного визнання на початку 2000-х зрозумів, що його інтерес до документальної фотографії згасає, і необхідно працювати над смислами. Марущенко жалкував через те, що в Україні майже немає професії фотографа – платять блюзнірськи мало, профі й різні видання крадуть роботи один одного в мережі. Про те, чим українські фотографи відрізняються від західних, він говорив, відповідаючи на питання про свою школу фотографії:
«На Заході працюють з образами, тому що протестанти концептуальні. Ми ж до церкви як ходимо? Дивимося, нам подобається, але ми нічого не розуміємо – яка літургія, що там поп говорить. Ми – за формою, а вони – за змістом. Так ось ми намагаємося наших учнів не думати навчити, а німців з них зробити, хоча б трохи».
Він знімав радянських і українських музикантів, акторів, філософів, художників, політиків, звичайних людей на вулицях – в їх побуті, святах, горі й радості, займаючись тим, про що мало хто думає – формуванням пам’яті. Беручи участь і підтримуючи різні виставки та фотопроекти, Віктор Марущенко хотів не заробити, а розвивати мистецтво фотографії, привчити людей платити за фото, аналогічно тому, як у всьому світі платять за живопис.
«Ми живемо без минулого, ми його стираємо, знищуємо, до нього не повертаємося, не аналізуємо його».
Він не зміг побороти свою хворобу, хоча на його лікування відкривали збір коштів. Але зміг відвоювати у смерті врешті-решт багато прекрасних і жахливих, абсурдних і водночас важливих моментів. Найкраще про те, якою була праця всього життя Віктора Марущенко, скажуть його фотографії.
Автор: Анастасія Капралова
