В історії людства зброя завжди мала сакральне значення, була ознакою повноправності і вирізняла вільних людей від рабів. Так, зокрема, в скіфському суспільстві зброї не мали лише раби. Вони нею просто не могли володіти, бо їх осліплювали (згідно з записами Геродота).
Наявність зброї була ознакою повноцінності людини, про що свідчить лист скіфського філософа Анахарсіса одному з синів грецьких царів: «В тебе флейти та повний гаманець, у мене – стріли та лук. Тому ти – раб, а я – вільний. У тебе багато ворогів, а у мене їх немає взагалі. Якщо ти забажаєш викинути гроші, взятися за лук і сагайдак і жити разом з скіфами, то і в тебе з’являться усі наші блага».
Носіння зброї було повсякденною нормою для скіфів і Анахарсіс дивувався у дискусії з Солоном, що в Афінах не носили зброю, сам же навіть у Афінах носив на поясі скіфський меч.
У скіфів культ зброї був навіть релігійним культом, бо меч уособлював собою Бога Війни, на зброї здійснювалися клятви. Ім’я Бога Арея було священним, тому в апелюванні до нього в повсякденному житті використовувалася назва його фізичного прояву – меч.
Наприклад, суперечці між скіфом Токсарисом і греком Мнесіпом щодо того, який народ більш сміливий – скіфський чи грецький, Токсаріс клянеться: «Клянусь Вітром и Акінаком, скіфським Мечем, я нічого тобі не розповім, Мнесіп, неправдивого про скіфських друзів».
Коли ж Мнесіп не сприймає цієї клятви, як Божественої, Токсаріс пояснює: «Що ти кажеш? Чи ти думаєш, що Вітер і Акінак – не боги? Невже ти не знаєш, що для людини немає нічого важливіше життя та смерті? Ми ж, щоразу як клянемося Вітром та Мечем, клянемося Вітром як винуватцем життя, Мечем ж – так як він приносить смерть».
Досить показово володіння зброєю як ознака вільного повноправного громадянина виражалася у Античному світі. Наприклад, у Спарті, із запровадженням реформ Лікурга Спартанського, можливість володіти зброєю належала виключно вільному населенню. До таких належали спартіати, тобто повноправні громадяни, єдиним ремеслом яких була війна та військова підготовка, а також періеки, тобто мешканці периферійних неродючих гірських районів, які володіли майновими правами, переважно займалися торгівлею та ремісництвом, однак були розбавлені політичних. Більше того, спартіати зобов’язані були постійно носити з собою зброю і привчалися навіть спати з нею. В той же час, було встановлено пряму і категоричну заборону на володіння зброєю ілотами – місцевим населенням, яке було підкорене спартіатами та фактично мало статус рабів.
Право на носіння зброї (та кореспондуючий йому обов’язок захищати батьківщину зі зброєю в руках) булі одними із визначальних ознак громадянина Афін. Так, громадяни зобов’язані були забезпечувати себе зброєю відповідно своєму майновому стану та брати участь у війнах. Аналогічні норми визначали і статус вільного населення Риму.
Прикладом права на носіння зброї як ознаки вищого шляхетного стану була середньовічна Німеччина. Так, постанова Фрідріха I від 1156 року (Constitutio de Pace tenenda) забороняла селянам носити спис і меч, навіть купець не смів оперізуватися мечем, а повинен прив’язувати його до сідла. Інша постанова Фрідріха I (Constitutio contra incendiarios, 1187 – 88 років) забороняла синам священиків, дияконів і селян оперізуватися мечем за лицарським звичаєм. Привілей ходити зі зброєю належав лицарям – військовому шляхетському стану.
Більше того, зброя відігравала і значну символічну роль у становленні та житті лицаря. Так, ще за часів Тацита вручення зброї молодому германцеві в присутності народних зборів означало визнання його повнолітнім; зброю вручав хто-небудь з вождів племені, або батько, або родич юнака. Карл I Великий в 791 р. урочисто оперезав мечем свого 13-річного сина Людовика, a Людовик – свого 15-річного сина Карла. Цей німецький звичай ліг в основу середньовічного посвячення в лицарі, як в члени військового стану. Урочисте освячення меча, золотої шпори і відомий удар мечем по плечу стали ознакою прийняття воїна в лицарський орден.
У разі ж позбавлення лицарського звання, з лицаря у повному обладунку під час церемонії знімали будь-яку частину лицарських обладунків (знімали не тільки зброю, але й наприклад шпори, які були атрибутом лицарської гідності), а після виконання вироку (наприклад, страти), геральди на повний голос оголошували дітей (чи інших спадкоємців) «підлими (дослівно Віланами, фр. Vilain), позбавленими чинів, які не мають права носити зброю і з’являтися і брати участь в іграх і турнірах, дворі і на королівських зборах, під страхом бути роздягненими догола і висіченими різками, подібно віланам і народженим від неблагородного батька».
Втім, у 1181 р. у Англії Генріхом ІІ був виданий асиз про озброєння, який зобов’язував усіх вільних жителів мати озброєння, яке б відповідало їхньому достатку, і за наказом короля з’являтись у ополчення. Ополчення цих вільних людей у необхідному випадку приходило під командування шерифа. Передумовою для такої реформи стало усвідомлення необхідності посилення обороноздатності країни, оскільки Шотландія, з якою напередодні Англія вела війну, розпочала зближення з Францією Філіппа II Августа у тісному антианглійському союзі. Окрім того, така військова реформа була зумовлена потребою у централізації армії під началом короля, а не баронів.
Обов’язковою ознакою українського лицарства – козаків – також була наявність особистої зброї. Шабля навіть вважалася символом козацтва, яку козаки лагідно називали «шаблею-сестрицею» чи «ненькою рідненькою».
Зокрема, дослідник запорозького козацтва Володимир Голобуцький зазначає, що будучи членом запорозького товариства, козак зобов’язувався відбувати «по черзі» військову службу. Одна частина козаків відбувала службу в січовій залозі, інша – виконувала вартові обов’язки в степу, на службі у військовій флотилії, артилерії тощо. Козак мав з’явитися на службу за першим наказом курінного отамана із власною зброєю, обладунками, одягом і харчами.
Окрім шабель та списів, користувалися козаки і вогнепальною зброєю. На озброєнні перебували гармати, рушниці та короткоствольна зброя того часу – пістолі. Зустрічаються згадки про те, що запорожці, як правило, носили за поясом по 2 пістолі і ще 2 пістолі – у кобурах на сідлі. Така кількість пістолів свідчила про високий рівень вогневої сили як окремого козака, так і цілого козацького війська.
З часом, можливість володіння зброєю трансформувалася з привілею на загальне право. Навіть у Російській імперії зброєю могли володіти усе населення. Так, доктор юридичних наук, професор, відомий російський письменник Данило Корецький пише:
«… До 1917 року піддані Російської імперії користувались правом на придбання та зберігання вогнепальної зброї (пістолетів і револьверів) в цілях самооборони, а також для полювання та заняття спортом. Психічно здоровим та правослухняним громадянам дозвіл на придбання зброї видавав генерал-губернатор, губернатор або градоначальник… При цьому ціни були зовсім доступні для «простих людей»: шомпольний пістолет «Оборона» коштував 3,5 карбованця, револьвери «Велодог» — від 12 до 20, а браунінг – 25 карбованців при мінімальній місячній заробітній платні 16—20 карбованців… Дітям і підліткам дарували малопотужні рушниці «Монте-Крісто» з м’якими кулями, які продавались без спеціального дозволу. Якщо набувалось щось більш серйозне, брали дозвіл у поліції або у влади».
Проте, після жовтневого перевороту більшовики одразу почали вилучати зброю, а до тих, хто її утримував, застосовували суворе покарання (у перші роки радянської влади, аж до вищої міри соціального захисту – розстрілу). Це було зрозумілим, оскільки у всі періоди існування радянської влади партійна більшовицька еліта боялася народних заворушень які б могли скинути їхню владу.
Як і в усьому іншому, в Радянському Союзі і в питаннях зі зброєю існувала диференціація – правом мати зброю були наділені партійні і радянські керівники відповідних рівнів (починаючи з районного). На жаль, фактично, ця традиція має місце і дотепер, оскільки в Україні, при відсутності закону про зброю, існує ціла каста чиновників, які були нагороджені вогнепальною нарізною зброєю фактично будь-яких видів.
Так само, право отримати пристрій вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії (так повністю звучить назва травматичної зброї в нормативних актах) має лише обмежене коло осіб – працівники судів, правоохоронних органів, їх близькі родичі, особи, які беруть участь у кримінальному судочинстві, народні депутати, члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовці (окрім військовослужбовців строкової служби), державні службовці окремих категорій та рангів, а також журналісти.
Чому термін «легалізація» некоректний в Україні? А тому, що легалізація передбачає узаконення будь-чого. З іншого боку, в Україні де-юре встановлено вільний обіг зброї. Перевіримо.
Так, Конституція України передбачає, що «право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом» (стаття 41). І «виключно законами України визначаються правовий режим власності» (п. 7 ст. 92).
Більше того, такі ж норми знаходять своє підтвердження у Цивільному кодексі. Зокрема, стаття 178, яка регулює оборотоздатність об’єктів цивільних прав, зазначає, що «об’єкти цивільних прав можуть вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід’ємними від фізичної чи юридичної особи».
Види об’єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається (об’єкти, вилучені з цивільного обороту), мають бути прямо встановлені у законі.
Види об’єктів цивільних прав, які можуть належати лише певним учасникам обороту або перебування яких у цивільному обороті допускається за спеціальним дозволом (об’єкти, обмежено оборотоздатні), встановлюються законом.
Однак, закону, який би встановлював відповідне обмеження, наразі немає.
Наразі ж всі відносини регулюються Інструкцією про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної, холодної і охолощеної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та патронів до них, а також боєприпасів до зброї, основних частин зброї та вибухових матеріалів, затвердженою Наказом МВС №622 від 21.08.98. Щоправда, правовий статус у неї наразі сумнівний. Чому так? Відповідь можемо знайти в теорії права. Справа в тому, що підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів, що і становить їх вищу юридичну силу.
Так от, вищевказана Інструкція, як це зазначено в тексті Наказу МВС № 622, була прийнята на підставі таких нормативних актів:
- Закону України «Про міліцію»;
- постанови Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 р. N 576 «Про затвердження Положення про дозвільну систему»;
- Положення про Міністерство внутрішніх справ України, затвердженого Указом Президента України від 06.04.2011 N 383;
- Постанови Верховної Ради України від 17 червня 1992 р. «Про право власності на окремі види майна».
Однак, наразі всі наведені правові підстави для існування такого документу як Наказ МВС № 622 «Про затвердження Інструкції з виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання …» відсутні.
- Закон «Про міліцію» втратив чинність 02.07.2015 у зв’язку із прийняттям Закону України «Про Національну поліцію України»;
- Постанова КМУ №576 є нечинною в силу положень ст. 57 Конституції (частина 3 прямо зазначає, що Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.), оскільки так і не була надрукована, що підтвердив секретаріат КМУ у своєму листі;
- Положення про МВС затверджене Указом Президента від 06.04.2011 (узурпованими повноваженнями, після зміни Конституції в інтересах минулого режиму. Чинна ж Конституція не передбачає можливості Президента затверджувати відповідний документ) – нечинне, оскільки зараз діє Положення, затверджене КМУ постановою № 878 від 28.10.2015;
- Постанова ВРУ «Про право власності на окремі види майна» була прийнята на підставі ст. 13, 28, 45 Закону УРСР «Про власність», який дозволяв мати у власності будь-яке майно, передбачав встановлення спеціального порядку набуття окремих видів майна, а також переліку майна, яке було заборонено набувати у власність громадянам. Однак, він передував прийняттю Цивільного кодексу та втратив чинність 27.04.2007.
Тобто, наразі існує один наказ МВС, який де-юре продовжує дію, хоча де-факто жоден із нормативно-правових актів, на який він опирається, більше не є чинним. Це ставить під сумнів його легітимність загалом. Як бачимо, питання обігу зброї в Україні справді тримається виключно на традиції, при чому негативній.
На жаль, аналогічно врегульовано і питання відповідальності. Відповідно до статті 263 КК України «Незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами», передбачається відповідальність за носіння, зберігання, придбання, передачу чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв, а також аналогічні дії щодо холодної зброї (за винятком її зберігання) без передбаченого законом дозволу.
Тобто, безпосередньо у диспозиції вищезгаданої статті передбачено, що повинен бути порушений закон, який регламентує надання дозволу. Однак, в Україні такого закону і досі немає. Цим, до речі, порушується і один з основоположних принципів кримінального права «nulle poene sine lege», тобто «немає покарання без закону».
Трагедія такого регулювання полягає в тому, що в Україні лише за період з 2007 до 2016 року за статтею 263 КК України було засуджено 52 011 особи, а виправдано – лише 33. Більше того, поверхневий аналіз дозволяє зробити висновок, що більшість обвинувальних вироків після 2012 року виносилися саме на підставі угоди про визнання вини. На практиці це виглядає так: слідчий та прокурор залякують обвинуваченого, тиснуть на нього щодо визнання вини, оскільки це дозволяє зменшити покарання. Втім, як ми вже говорили, не може бути покарання без відповідного закону.
Втім, в українських суддів починає з’являтися розуміння чинного законодавства. Зараз вже мають місце численні судові рішення, які є прецедентом торжества закону над неправомірною традицією. Прецедентом надлому старої, пострадянської системи. А неоднозначність судової практики демонструє наявність виключної правової проблеми. І поставити крапку в ній повинна Велика палата Верховного суду України, яка поки вперто ігнорує цей факт.
Тому, попереду ще дуже багато роботи щодо усвідомлення норм законодавства правоохоронними і судовими органами в цілому, а також відповідної законотворчої роботи парламенту, який вже четвертий рік опирається прийняттю законопроекту 1135-1 «Про цивільну зброю та боєприпаси». Тому, хоча з точки зору закону, зброя перебуває у вільному обігу, насправді її носіння може викликати низку проблем для власника та безпосереднє знайомство з українським судочинством.
Шалений вплив на формування ставлення до зброї мають різноманітні міфи та маніпуляції. Так, вони починаються ще з термінології. Ми вже говорили, що некоректно говорити «легалізація зброї», оскільки де-юре обіг зброї в Україні вільний. З іншого боку, говорячи про легалізацію зброї вбачається картина тотальної заборони зброї загалом. Це не так. Вже згадуваною Інструкцією, затвердженою наказом МВС №622 все ж передбачається процедура надання дозволу на гладкоствольну або нарізну мисливську зброю. Тому, легалізувати потрібно лише зброю для самооборони – нарізну короткоствольну.
Однією з ключових маніпуляцій є також безпосередньо фраза «вільний обіг зброї». Уява пересічного хоплофоба одразу малює картину продажу зброї у продуктових магазинах, без будь-якого обліку, що спричиняє шалений сплеск злочинності, ріки крові на вулицях… Словом, описувати можна довго.
Втім, серед прихильники права на збройний самозахист виступають саме за «відповідальний обіг зброї», що є принципово іншим. Так, дозвіл на зброю отримуватимуть лише психічно здорові громадяни, без нарко- чи алкозалежності, які пройшли відповідне навчання. Більше того, зброя реєструється в кулегільзотеці, що фактично виключає можливість використання такої зброї для вчинення злочинів. «Відповідальний обіг зброї» передбачає не лише право на самозахист, але й впорядкування суспільних відносин, які складаються стосовно володіння зброєю, загалом. А це розвиток зброярської галузі в Україні, можливість працевлаштування для учасників російсько-української війни в ролі інструкторів та інші переваги. Отак, зміна всього лише одного слова суттєво може вплинути на сприйняття та підтримку зброї.
Далі, в суспільстві культивується міф про якийсь особливий менталітет українців. Мовляв, тут не Захід, там культура інша, а нам не можна давати зброю в руки, бо перестріляємо одне одного, всі суперечки будуть вирішуватися за допомогою зброї, а кожне застілля перетворюватиметься на дуель.
Не знаю, звідки береться такий комплекс меншовартості. Культура поводження зі зброєю в українців знаходиться на високому рівні, достатньо всього лише відвідати якісь профільні масові заходи власників зброї. Якщо ж хтось все ще сумнівається у повноцінності власного народу, звернімося до досвіду сусідньої Молдови. Молдова легалізувала вогнепальну зброю в 1994 році – між громадянською війною 1992 року та революцією 2009. Молдова посідає друге місце в світі за споживанням алкоголю на душу населення (згідно з офіційною статистикою ВОЗ за 2017 рік, ще 5 років тому вона лідирувала). Як бачимо, умови досить екстремальні для того, щоб злочини з використанням зброї були на кожному кроці.
Але, статистика каже нам про інше. З прийняттям закону про зброю, рівень злочинності в Молдові різко знизився. Так, офіційна статистика каже, що кількість вбивств і тілесних ушкоджень впала приблизно вдвічі (з 413 у 2000 до 189 у 2016 та з 447 у 2000 до 250 у 2016 відповідно). Разом з тим, це торкнулося і інших злочинів. Так, кількість крадіжок впала з 21 345 до 16 238, а грабежів і розбоїв – з 2 932 до 1 210.
Аналогічний досвід показує нам і країни Прибалтики. За даними Євростату, з 2003 до 2015 року кількість вбивств, грабежів, тілесних ушкоджень і зґвалтувань демонструє тенденцію до скорочення.
Щодо підтримки українцями права на збройний самозахист. Всім відомо, що у 2015 році Президент заявив, що «тільки 11% українців підтримують вільне володіння зброєю, 82% – проти цього».
Згідно досліджень соціологічної групи «Рейтинг» влітку минулого року, ініціативу легалізації купівлі вогнепальної зброї підтримують 18% опитаних, 77% – не підтримують, 5% – не визначились.
Втім, у самих формулюваннях ми бачимо маніпуляції та неточності. Більш релевантним є минулорічне опитування Київського міжнародного інституту соціології. На запитання стосовно дозволу приховано носити вогнепальну зброю для самозахисту на вулиці 24% відповіли, що тією чи іншою мірою підтримують такий крок, і 64% виступили проти. Майже в таких самих пропорціях респонденти відповіли на запитання, чи придбали б вони зброю для самозахисту на вулицях: 27% відповіли ствердно і 66% сказали «ні». Як бачимо, зі зміною формулювання запитання, відповіді громадян також доволі помітно змінюються.
Наостанок, ще трохи світової статистики про володіння зброєю. Так, доктор юридичних наук, ст. наук. співроб. Національної юридичної бібліотеки Національної бібліотеки України ім. Вернадського, Олена Бусол, наводить таке:
У Голландії зброя є в 1,9 % «господарств» – у 14 разів менше, ніж у Швейцарії. Проте кількість убивств – 11,8 на 1 млн жителів – можна порівняти з таким самим показником для Швейцарії – 11,7. З допомогою вогнепальної зброї в Голландії скоєно 2,7 убивства на 1 млн жителів, у Швейцарії – 4,6. З урахуванням показника насиченості зброєю – 7 %, чи 1/14 від показника для Швейцарії, частота застосування вогнепальної зброї в Голландії вища за 59 %, майже 2/3. Тобто принцип «менше зброї – менше злочинів» себе не виправдовує.
В Естонії короткоствольну зброю дозволили у 1992 р., і за період 1992–1999 рр. було зареєстровано падіння злочинності на 80 %.
У Молдавії з моменту дозволу відбулося падіння злочинності на 50 %.
У Польщі після дозволу громадянам купувати і носити пістолети і револьвери злочинність зменшилася на 34 %.
У Прибалтиці після аналогічного дозволу злочинність зменшилася на 40%.
У Словенії злочинність зменшилася на 50 %.
До речі, число вбивств у всіх випадках зменшилося практично однаково – на 20–22 %.
У Канаді з введенням жорстких обмежень продажу зброї населенню злочинність різко зросла на 45 %, а вбивств – на 54 %
1996 року уряд Австралії заборонив володіння вогнепальною зброєю. Як наслідок, за наступні вісім років дії закону кількість озброєних нападів зросла більше ніж удвічі. А от у Великобританії після заборони 1997-го володіти вогнепальною зброєю за шість років кількість злочинів, пов’язаних із застосуванням зброї, збільшилася на 77%, зокрема вбивств – на 24%, збройних пограбувань – на 101%, зґвалтувань – на 105%. В Ірландії після масового роззброєння 1974 року кількість убивств зросла вп’ятеро.
2002 року ООН помістив Великобританію та Ірландію у верхівку списку найбільш криміналізованих із 18-ти найрозвинутіших країн світу. За п’ять років заборон на вогнепальну зброю кількість злочинів з її використанням зросла вдвічі – негативним ефектом роззброєння стало те, що володіли нею лише злочинці.
І кілька цікавих фактів із показових з питань володіння зброєю Сполучених Штатів Америки.
- Незважаючи на жорстке збройове законодавство, у Великобританії трапляється у чотири рази більше жорстоких злочинів, ніж у США.
Тільки за минулий рік у Великобританії трапилось 2,034 жорстоких злочинів на 100 тис. чоловік. У США цей показник склав 466.
- У США зброю у 80 разів частіше використовують для відвернення злочину, ніж для його вчинення.
- На руках у американців знаходиться 270 млн. одиниць цивільної вогнепальної зброї, а за кількістю зброї на душу населення США посідає перше місце у світі. На 100 чоловік там доводиться 88,8 одиниць зброї. Для прикладу, в Ємені ця цифра становить 54,8, у Швейцарії – 45,7, у Фінляндії – 45,3. Але найвищий коефіцієнт убивств на душу населення, як не дивно, не в США, а в Гондурасі. На 100 тис. чоловік там припадає 91,6 убивств на рік, в Сальвадорі – 69,2, в Кот-д’Івуарі – 56,9, на Ямайці – 52,2, в США – лише 4,8.
- Згідно зі статистикою ФБР, у штатах, в яких дозволено приховано носити зброю, зменшилась кількість умисних убивств (на 8,5%), зґвалтувань (5%), нападів при обтяжуючих (на 7%), а також пограбувань (3%).
Завершимо статистику цікавим фактом: 1982 у місті Кеннесо, штат Джорджія, була ухвалена законодавча постанова, за якою у всіх домоволодіннях має бути вогнепальна зброя для самооборони. Кількість пограбувань будинків відразу ж зменшилась на 88%. І сьогоднішній день кількість насильницьких злочинів у цьому місті на 85% менша, ніж пересічно по всій країні.
Отже, не потрібно боятися законної зброї у руках громадян. Законна зброя – це гарантія захисту життя та здоров’я громадян, а також можливість захищати свою країну.
Монополія держави на насильство заданих умов не виправдовує себе, лише принижує українців. Більше того, світовий досвід яскраво демонструє, що наявність зброї для самозахисту зменшує роботу для правоохоронних органів. А наявність зброї в руках громадян на початку 2014 року могла б суттєво посприяти обороні та захисту суверенітету, коли добровольці озброювалися арматурою в стінах цього двору.
Україна давно потребує належного нормативного врегулювання обігу зброї. Вироки, які опираються на неіснуючий закон, правовий вакуум і суперечність нормам Конституції – все це є юридичною складовою проблеми. Ріст злочинності і потреба в можливості самозахисту громадян – соціальною. І не варто забувати про морально-етичну – недовіру та, фактично, страх влади перед власним народом.
Чи є напрацювання з даного приводу? Наразі, найкращим прикладом є згаданий законопроект 1135-1 «Про цивільну зброю та боєприпаси», зареєстрований у грудні 2014. Розроблявся він спільнотою зброярів, підписантами його стали понад 30 народних депутатів. І хоча до його тексту є певні зауваження, допрацювати їх було б можливо до другого читання. Однак, на п’ятий рік війни, зважаючи на шалений обіг необлікованої зброї, теракти на вулицях, він так і не виносився до зали засідань. І хоча до парламенту надсилалися звернення від низки обласних, районних та міських рад з вимогою прискорити його розгляд, парламент досі виявляє шалену протидію. Брак це політичної волі чи совісті – питання риторичне.
Автор: Віктор Шендибило
