Ще кілька днів і ми з вами зможемо полегшено зітхнути: 2020-й підходить до свого болісного завершення. Ніщо, втім, не передбачає того, що наступний рік буде кращим, але людям властива надія, чого не скажеш про зайнятих в кіноіндустрії, яким доведеться ще дуже довго відходити від наслідків пандемії, котра далеко не завершилася.
В кінці грудня заведено підводити підсумки і складати довгі або не дуже списки з кращими фільмами, що вийшли за минулий рік. Ми не будемо снобами і теж приєднаємося до цього невдячного заняття, виділивши те, що запам’яталося найбільше в процесі не таких частих, як раніше, відвідувань фестивалів і кіносеансів, а ще під час трохи блюзнірського перегляду кінопрем’єр на стрімінгових платформах. Що ж, почнемо наш лікнеп, але перед цим з закличною інтонацією скажемо наступне: ходіть в кінотеатри, коли маєте таку можливість!
1. «Диявол завжди тут», реж. Антоніо Кампос
Дуже американська історія в південноготичній обгортці (мова йде про стиль, а не місцезнаходження, бо є такі, хто полюбляє дорікнути в такому епітеті по відношенню до фільму), яка сильно нагадує набір біблійних притч, що химерно переплітаються. Втім, моралі ви тут не знайдете: для всіх нас властиве божевілля, про що з незвичайним aka власним вигаданим акцентом кричить з пасторської кафедри герой Роберта Паттінсона. Вижити допоможе тільки везіння та сила, але і вони підводять, що вже говорити: диявол завжди тут. Екранізація дихаючого непідробним провінційним життям роману Дональда Рея Поллока, котрий добру половину життя пропрацював на фабриці, позбавлена кліше «міцних трилерів», але змушує згадати про те, яким було якісне кіно без вимученої оригінальності.
2. «Ще по одній», реж. Томас Вінтерберг
Про цей фільм ми написали цілу рецензію ще до того, як український глядач зміг побачити нову стрічку Вінтерберга в прокаті. «Ще по одній» так і тягне назвати європейським фільмом: тут є Мадс Міккельсен, море алкоголю, скандинавський стиль й екзистенціалістські цитати. Не поспішайте судити про стрічку за трейлером – вона тільки мімікрує під оду спиртним напоям, вживання яких за сюжетом вирішили збільшити для кращої розумової активності четверо шкільних вчителів. Насправді це фільм про прийняття рішень, свободу і право на помилку, де алкогольні містерії лише служать яскравим інструментом для демонстрації таких зрозумілих усім і кожному проблем звичайної (читати зі щасливою посмішкою) людини.
3. «Вічне світло», реж. Ґаспар Ное
Постмодерністська насмішка над кіновиробництвом і черговий діонісійській апофеоз від Ґаспара Ное – справжнього сінефіла, який не лише, а на цілих 50 хвилин занурює вас у круговерть із нав’язливого світла стробоскопа, відсилок до «Відьом» Крістенсена і «Днів гніву» Дреєра, мультиекрану, улюблених для режисера квазігодаровських титрів із цитатами Брессона та Фассбіндера. І все заради іронічного переосмислення ролі актора як незахищеного знаряддя, котре віддають натовпу на розтерзання, режисера, який може і не бути здатним на контроль, і оператора, який взагалі, швидше за все, той ще вуайєрист. Феміністський або антиполіткорректний, гламурний або скандально провокаційний – вам вирішувати, як називати останній фільм Ное. Адже знімав він його, аби посіяти в наших головах думку про те, що вічне світло мистецтва більше за автора і всіх, хто бере участь у його створенні: це акт жертовності, насильства, народження і смерті, а інакше просто нецікаво.
4. «Манк», реж. Девід Фінчер
Існують фільми, про які всі говорять, але ніхто ніколи їх не дивиться, наприклад, побоюючись масштабу твору та вічно відкладаючи його на потім. «Манк» – бездоганна з точки зору стилю і фактичного змісту драма, яка розповідає про недоліки Голлівуду Золотої доби, що буквально змусить вас подивитися «Громадянина Кейна». Адже якщо ви цього не зробите, то однозначно нічого не зрозумієте, а полотно Фінчера, зняте за дуже особистим для режисера сценарієм, написаним його батьком, варте того, щоб ознайомитися з бекграундом. Краща роль Гарі Олдмана і саме той «важливий» фільм, який буде відзначений згодом не однією нагородою.
5. «Безкрайня ніч», реж. Ендрю Паттерсон
Науково-фантастичний дебютний фільм Ендрю Паттерсона одразу ж став одним із найбільш обговорюваних серед поціновувачів незалежного кіно за останній час. «The Vast of Night» порівнюють з серіалом «Stranger Things», однак, таке порівняння після оцінки за естетичними критеріями може бути не на користь другого. Це зізнання від режисера в коханні не 80-м або 90-м, що набили оскомину, а більш ранній епосі 50-70-х років, коли молоді та прогресивні були схиблені на науково-технічному розвитку, всюди панували параноя та очікування «натискання на червону кнопку». «Безкрайня ніч» – ностальгічне кіно про події однієї ночі в маленькому містечку, яке викликає в нас не стільки страх, скільки той самий присмак, наче від прочитання оповідань Бредбері в далекому дитинстві.
6. «Атлантида», реж. Валентин Васянович
На фестивалях «Атлантиду» змогли побачити ще минулого року, але в широкий український прокат фільм вийшов тільки в 2020-му. Одне з найчесніших вітчизняних полотен про реалії тих, хто ризикує своїм життям в російсько-українській війні: про ПТСР, відсутність майбутнього через психологічні проблеми і «непотрібність» у звичайному світі. А ще про ту «зону», за яку доводилося віддавати життя та спокій, і яка перетворюється на покинутий і виснажений заповідник, чим відсилає нас, не побоїмося подібного порівняння, до «Сталкера» Тарковського. «Атлантиді» дорікають в мегаломанії, зате цей, здавалося б, тихий фільм діє на кшталт удару, завдяки своїй порожнечі, що мало кому взагалі здатна сподобатися в звичайному розумінні цього слова.
7. «Ширлі», реж. Жозефін Декер
Ширлі Джексон – справжня легенда для шанувальників горрорів, нею захоплювався і брав з неї приклад всюдисущий сьогодні Стівен Кінг, і її книги і сьогодні активно використовують для екранізацій. Але не треба зайвих очікувань: «Ширлі» – зовсім не байопік про життя письменниці, а скоріше вільне міркування з використанням її безтямного, фактурного образу. Версія Жозефін Декер в дійсності виявляється зовсім не феміністським маніфестом, незважаючи на посил про емансипацію, адюльтер і гомоеротизм, а досить сміливим і потрібним висловлюванням на тему творчості і постаті автора, який рідко буває щасливим в очах обивателів.
8. «Земля блакитна, ніби апельсин», реж. Ірина Цілик
Духопід’ємний фільм, який в перший раз в історії українського кінематографа, зумів завоювати нагороду за режисерську роботу на фестивалі «Санденс». Документальна стрічка про сім’ю, якій вдається виживати ось уже сьомий рік в прифронтовій зоні російсько-української війни, не виглядає як натужна спроба виїхати на популярній і болючій тут і екзотичній для іноземців темі. Дуже зворушлива історія про материнство, світ дитинства, дорослішання і кіно як спосіб терапії отримує універсальне значення.
9. «Володар» або «У чужій шкурі» («Possessor»), реж. Брендон Кроненберг
Кривавий і жорсткий науково-фантастичний фільм не без стильного лоску від сина легендарного майстра боді-горрору Девіда Кроненберга – Брендона Кроненберга. Історія про втрату власної особистості і зіткнення з проблемою важливості свого «я» варта перегляду, хоча б заради майже інопланетної, привабливої безтілесно-прозорою фактурою Андреа Райзборо. Але будьте обережні: клаустрофобна атмосфера фільму може навіть занадто зачепити тих, у кого резонує подібна тематика. У прямому сенсі залізти вам під шкіру.
10. «Земля кочівників», реж. Хлоя Чжао
Без цього фільму перелік найкращих кінокартин року, що минає, не був би повним. Героїня Френсіс Макдорманд мандрує заходом США чи то в пошуках кращого життя, чи то в спробі зберегти крихкий особистий маленький світ та стикається з реальними героями, яких фіксує Хлоя Чжао, вперто вибиваючи у глядача скупу сльозу. Критика капіталізму і суспільства споживання за ступенем звучання поступається загалному гуманістичному посилу фільму, але її присутність робить «Землю кочівників» обов’язковою до перегляду.
Бонус
«Я думаю закінчити це все», реж. Чарлі Кауфман
Фільм Чарлі Кауфмана проситься в цей список, але ми вважаємо за краще його не включати, а «винести за дужки». Багатошарова стрічка, для якої потрібні горезвісні приставки мета/пост і все в такому дусі, буквально змусить вас її зненавидіти. Як власне і кіно, котре як ніщо інше є виразом зафіксованого суб’єктивного погляду, що намагається боротися з часом. Якщо ви любите розгадувати референси з живопису і літератури та не очікуєте від нового Кауфмана через оманливий трейлер жахів, треба все ж оцінити його роботу, без якої болісний 2020-й не був би 2020-м.
«Тенет», реж. Крістофер Нолан
«Тенет» не виправдав фактично нічиїх надій – ані кінопрокатників, які прагнули влити новий потік грошей в індустрію після виснажливих карантинних заходів, ані тих, хто очікував побачити новий вибуховий універсальний блокбастер. І тільки фанати Нолана намагаються донести думку про те, що захоплення наукою і безособовий підхід до персонажів, як до функцій, завжди були характерними для режисера. Ми погодимося з ними і не будемо надмірно критикувати «Тенет», адже якщо дивитися масове кіно, то, мабуть, таке. І, звичайно, меми про інверсію напрочуд смішні.
Автор: Анастасія Капралова
