А вам ніколи не здавалося, що останні 500 років світ невпинно рухається вліво? Страшно уявити, що центрист початку ХХ століття подумав би, якби послухав про політичні погляди сучасного центриста… Менціус Молдбаґ спробував осмислити цей процес та навіть дати йому визначення. Цьому, власне, і присвячено третій розділ Відкритого листа до неупереджених прогресистів.
3.
Якобітська інтерпретація історії світу
Окей, шановний неупереджений прогресисте. Ти вже ознайомився з першим та другим розділом. Величезний бушель прози. Чи змінили ці два розділи таою свідомість? Чи готовий ти перестати бути прогресистом і стати реакціонером?
Майже напевно, що ні. По суті ми досі не сказали нічого нового. Усе, що ми зробили – це посіяли жменьку маленьких, крихітних насінин сумніву. Зараз ми А зараз ми поллємо це насіння й поглянемо, чи вдасться нам побачити над поверхнею землі бодай один новенький паросток. Не варто чекати, що з-під землі миттю злетить величезна секвойя й дасть вам по пиці. Навіть якщо навернення і працює, що відбувається вкрай рідко, то працює воно не так. Сумнів зростає повільно. Йому треба дати час.
Що ми побачили, так це те, що історія світу, у якій і ми, і я зростали разом – історія, яка є спільною спадщиною як прогресистів, так і консерваторів, хоча прогресисти явно більш вірні їй, – місцями виглядає дивовижно заплутаною. За великим караваном минулого тягнеться здоровенний вагон парадоксів, кожен з яких потребує окремого пояснення.
Так, наприклад, якщо оцінювати по одній із двох притаманних прогресивній свідомості шкалі стандартів, то закінчення ери колоніалізму стало для людства великою перемогою. Згідно іншій шкалі стандартів, яку нібито настільки ж важко відкинути, як і попередню, закінчення ери колоніалізму було гігантської трагедією для людства. Чи не могло це статися водночас? Скажімо, ми маємо справу з трагічною перемогою? Кліо завжди була покровителькою і поетів, і істориків, тож в ідеї трагічної перемоги безумовно є якийсь емпсонівський потенціал. Однак, з іншого боку…
Історія занадто велика. Нам не варто очікувати, що вона буде простою. Однак нам хотілося би, щоб вона була якомога простішою. І коли ми вивчаємо чужі помилки, то часто стаємо свідками того, як очевидні речі ховаються за нісенітницями. А що таке нісенітниця для тих, хто в неї вірить? Що таке Трійця для католика? Таїнство. Деякі речі є по-справжньому таємничими. Однак у інших є простіші пояснення: Трійця – це компроміс, виведений комітетом зі стандартизації. Історія: 1, таємниці: 0.
Мені вже набридло задовбувати вас цією історією з колоніалізмом, однак цього ранку вийшла коротенька передовиця за авторством колишнього іноземного кореспондента Times Джона Дарнтона. У цій статті обговорюються Роберт Мугабе і Т. С. Еліот. Вона коротка й дійсно заслуговує на прочитання.
Я детальніше роздивився ці спомини, коли загортав у газету рибу – тож хай це послугує нам у якості прикладу:
«Вперше про містера Мугабе я почув у травні 1976 року в конференц-залі готелю Ambassador, це місце стало для нас таким собі водопоєм, де поліція прем’єр-міністра Яна Сміта, прихильники герильї, репортери та представники різних фракцій на час забували про свої антипатії заради можливості обмінятися плітками. Ми, іноземні кореспонденти, розкидалися на всі боки іменами можливих лідерів нової держави, яка незабаром мала народитися, немов золотошукачі, що промивають руду на наявність цінного металу: чи буде це Джошуа Нкомо? Ндабанінгі Сітоле? Джейсон Мойо?»
Чим ці тексти прекрасні, так це тим, наскільки близькими вони є до вибачень. І наскільки, поруч із тим, далекі від них.
Адже з якого дива Джон Дарнтон мусить вибачатися перед Мугабе? За що він мусить вибачатися? Людина вибачається, коли є відповідальною за щось погане. Президент Мугабе – явно не найліпший фрукт. Однак яким чином містер Дарнтон та його друзі з конференц-зали можуть бути відповідальними за нього? Зрештою, це всього лише репортери. Їхня справа доповісти. Ваша – прийняти рішення. Але все ж існує така фраза – «журналістська відповідальність».
Раз уже ми повсідалися тут обговорювати написане на обгортці від риби, то варто згадати ще один пазл, що подарував американцям на цьому тижні пан у сутані. Як і варто було очікувати, у мудрих людей світу цього на все є мудрі пояснення, доки дурні лише чешуть голови й хмикають:
«Кріс Метьюз висловився найбільш точно, коли сказав, що якщо хто-небудь у його церкві вимовить бодай одне слово, яке нагадуватиме заклик до нового 9/11, то він точно дізнається [sic] про це на наступних вихідних. І я точно певен, що це так і є. За 20 років цей хлопець не чув нічого провокаційного [sic]? Я просто неймовірно. Він збрехав [sic] з самого початку, коли ABC тільки-но відтворили записи. Увечері наступного дня у нього намагалися взяти коментар три різних медіа [sic], і він сказав, що ані сам чув подібних зауважень, ані не чув нічого про такі слова. Наступного вівторка він визнав, що чув про них ще до оголошення про свою кандидатуру, і саме тому вирішив цей факт замовчати. Занадто дивно [sic]!»
«Занадто дивно». Дійсно, дивина – мати сумніву. Хіба нам не здається бодай трішечки дивним той факт, що людина, яка протягом двадцяти років була прихожанином Церкви Ненависті до Сніжків, не лише є кандидатом у президенти з найвищим шансом обрання , але ще й кандидатом, який постійно теревенить про расову гармонію? Це має дивувати нас більше чи менше за той факт, що Роберт Мугабе зовсім не цікавився поезією Т. С. Еліота?
Річ у тім, що усі ці речі зовсім не здаються мені дивними. Але для прогресивної точки зору на світову історію усе це – містичні загадки. Їх можна роз’яснити, і їх конче необхідно роз’яснювати. Однак з реакційної точки зору в них немає зовсім нічого незвичайного.
Мені ще належить обґрунтувати це твердження. Однак будучи прихильником прогресизму, ви можете спокійно усе це проковтнути. Це не та червона пігулка, котра миттєво перетворить вас на якобітів, змусить відмовитися від мирського життя, власних вірувань, друзів і коханих, замінивши усе це на аскетичну й фанатичну відданість старій приреченій ідеї вірності династії Стюартів (втім, ви все одно лишитесь «в опозиції до республіканців»).
Адже навіть якщо ми визнаємо, що прогресистська точка зору на світову історію має ці невеличкі лакуни, реакційна точка зору все ще сповнена гігантських, зяючих дірок. Ба більше, нам навіть складно усвідомити, чи взагалі існує ця реакційна точка зору. Якби вона існувала, то звідкіля ви про неї знали би? Що архієпископ Лод думав про айфони? А про джаз? А про Гарлі-Девідсон? Мізки починають плавитися.
Можливо, вони плавитимуться трішки менше після того, як ви прочитаєте цей текст. Він не перетворить вас на якобітів – проте, ймовірно, він бодай допоможе зрозуміти цю спокусу.
Перш ніж ми розповімо реакційну точку зору, нам потрібно визначити ці два дивні слова: «прогресивний» і «реакційний». Цій проблемі було присвячено безліч товстелезних книг. Давайте-но спробуємо взяти якомога простіше трактування: бути прогресистом означає бути лівим. Бути реакціонером означає бути правим.
Що ж це за така дивна політична вісь? Як ви можете знати, терміни «лівий» і «правий» походять від того, де сиділи представники різних політичних напрямків у французькій Національній Асамблеї. Усе це давно минуло. Однак чомусь ці терміни лишаються релевантними. Ми можемо легко помітити, що якби Барак, Гілларі і Маккейн з’явилися у тогочасній Національній Асамблеї, то Гілларі сиділа би праворуч від Барака, а Маккейн – праворуч від Гілларі.
Ба більше: ми можемо застосувати цю вісь навіть задовго до подій, що сталися у 1791 році. Наприклад, ми можемо сказати, що під час Реформації католицизм був скоріше правим, а протестантизм – скоріше лівим. Ситуація стає трохи заплутанішою після 1945 року: більшість католиків, які жили до ХХ століття, вважали би сучасну церкву вельми, гммм, протестантською (якщо це вам не здається переконливим, то зверніть увагу на Novus Ordo Watch). Однак католицького еквівалента Мюнстерської республіки, левеллерів тощо просто-напросто не існує.
Ясна річ, що політика це не точна наука (та й взагалі не наука), тож розібратися, хто справа, а хто зліва іноді стає зовсім складно. Однак дивовижно, що цей лінійний критерій можна застосовувати однаково ефективно щонайменше на п’яти останніх століттях людської історії (а ще він працює досить непогано навіть у греків і римлян).
Уявіть, наприклад, що ми захотіли би визначити положення музики на цій лінійній шкалі. Бах правіший за Beatles? Хмм, припустимо, що так. А Rolling Stones лівіші за Beatles? А куди поставимо The Cure? А Джона Колтрейна? А Dead Kennedys? А Einstürzende Neubauten? Вони знаходяться справа від Тома Петті чи зліва? І між ними Варг Вікернес, хіба ні? І куди по відношенню до Варга Вікернеса розмістити 50 Cent?
У кожного з цих музикантів є певний спосіб думати про музику. Ніхто з них не винайшов її, і ніхто з них не є унікальним. Усі вони є представниками певних музичних напрямків. Якщо у нас не виходить класифікувати окремих артистів, то може варто принаймні спробувати класифікувати напрямки? Панки ж зліва від готів? А бароко справа від дет-металу, гангста-репу, регтайму тощо? Геть нічого не зрозуміло. Напевно якби вас змусили це зробити, то ви змогли би розмістити усі ці музичні форми на одній лінії. І я зміг би. Однак я сумніваюся, що наші відповіді будуть однаковими.
Однак, як не дивно, у сфері політики це працює. І дійсно, ми приймаємо цей факт за належне. Чому філософія музики може перебувати де завгодно, але філософії влади знаходяться в одному стійкому вимірі?
Ви можете вигадати власну відповідь на це запитання. Я викладу свою.
Тож почнімо з очевидних понять. Реакціонер – тобто правий – це людина, яка вірить у порядок, стабільність та безпеку. Усе це вона вважає синонімами.
Задумайтеся, як прогресисти, про простоту цієї пропозиції. Вона настільки безглузда, що здається майже божевільною. Навіщо потрібна держава? Навіщо вона існує? Бо альтернатива державі – це Господар-закутка.
Зверніть увагу: у Господаря-закутка є своя власна філософія держави. Він реалізовує свій власний суверенітет. Це його закуток («Метро [поліцейське управління Лас-Вегаса] не зрушить мене з цього … закутку!»). І дійсно, у нього багато в чому таке ж ставлення до держави, яке ми з вами знаємо і любимо, як у Генріха VIII до Папи Римського. І як він став власником цього кута? «Я жив на цьому … кутку десять … років». У юриспруденції це називається незаконним володінням, і Тюдори плюс-мінус так само отримали собі у володіння їхній малесенький острів.
Ясна річ, що ми, реакціонери, не є шанувальниками Господаря-закутка, здебільшого тому, що його домагання на цей куток можуть бути оскаржені вищою владою, котра доб’ється свого у будь-якому серйозному конфлікті. Чому він нападає на синій PT Cruiser? Бо він під креком? Вірогідно, але справа також може полягати у тому, що водій автівки підкоряється іншій стороні цього конфлікту – «Метро» – і не визнає, навіть не збирається визнавати владу Господаря-закутка. Наприклад, не платить йому ніяких податків, зборів та ніякої орендної плати за привілей мати у своєму розпорядженні свій автомобіль на його (якщо можна так висловитися) території.
Один із синонімів для слова реакціонер – «легітиміст». Коли легітиміст запитує, чи володіє насправді Господар-закутка своїм закутком, то він запитує не про те, «чи має Господар-закутка володіти своїм кутом?», але «чи володіє Господар-закутка своїм кутом?». І відповідь на це питання однозначна – «ні». Легітиміст вважає за ліпше домагання «Метро» не (лише) тому, що «Метро» зазвичай не нанюхується креку і не вибиває вікна в усіх машинах рандомних людей навколо, але й тому, що домагання «Метро» і Господаря-закутка суперечать одне одному, і в підсумку домагання «Метро» майже напевно здобуде перемогу.
І навіть коли він запитує, чи є Бурбони легітимними правителями Франції, чи Стюарти – правителями Англії, то він не питає ані а) чи є у сім’ї Бурбонів або Стюартів якісь особливі спадкові біологічні властивості, які роблять їх нащадків ідеально відповідними для цієї роботи (скажімо, мідіхлоріани), ані б) чи зіткнуться Бурбони або Стюарти з нестерпним стражданням через відсутність доступу до трону, і навіть не в) чи домоглися своєї влади сім’ї Бурбонів або Стюартів чесно і відкрито. Принаймні, якщо цей легітиміст бодай трішки притомний. Жоден із цих аргументів навіть близько не стоїть до чогось релевантного.
Тож порядок, який раціональний реакціонер прагне зберегти і/або відновити, є довільним. Ймовірно, що його можна обґрунтувати якимись моральними міркуваннями. Але може й не можна. Він вважається хорошим лише тому, що це порядок, і альтернатива порядку – це в гіршому випадку насильство, а в ліпшому – політика. Якщо Бурбони не будуть правити Францією, то хто-небудь все одно нею правитиме – Робесп’єр, Наполеон або Господар-закутка.
Одна з проблем відродження класичної реакційної думки полягає в тому, що коли цю ідею висловлювали у XVII столітті, її виводили з теології. Хто призначив Стюартів правити Англією? Бог. Чітко і ясно. А сперечатися з Богом не варто. Віруючий у промисел Божий нічого виразного на це відповісти не зможе. Але для реакціонера у XXI столітті такий аргумент не проканає.
Можливо, найліпшим і найбільш ємним викладом реакційної філософії держави – особливо з огляду на контекст – було ось це:
«Воістину, я бажаю їм свобод – точно так само, як і всім іншим; однак я мушу сказати, що їхні свободи полягають у наявності держави, закони якої дозволяють найповніше розпоряджатися належними їм життями і благами. Ці свободи не пов’язані з участю у державній діяльності, панове, вона не має до них жодного стосунку. Підданий та правитель – поняття зовсім різні».
Хоч я і не готовий підписатися під словами цього автора щодо будь-яких питань (і вважаю, що хартійні компанії з більшою ймовірністю зможуть створювати ефективні неореакційні уряди, аніж королівські сім’ї – будь то Стюарти або хто-небудь ще), я повністю згоден з вищесказаним. Принаймні це здається мені прекрасним закінченням для нашої осі: бути більш реакційним, аніж Карл I, неможливо.
Тож ми вже знаємо, хто такий реакціонер: це той, хто вірить у порядок. Хто ж такий прогресист?
Це наша проблема. У нас є лише один критерій виміру. Ми знаємо, що прогресист – це повна протилежність реакціонера. То якщо реакціонер – це той, хто вірить у порядок, то прогресист – це той, хто вірить у безлад? Вірить у свавілля? Вірить у хаос?
Що ж, реакціонер саме так і відповів би (ба більше, доктор Джонсон саме так і сказав). Єдина проблема з цим висловлюванням полягає в тому, що воно, абсолютно очевидно, є невірним. Коли ти, любий прогресисте, дивишся те відео про Господаря-закутка, то чи тішишся ти хрускотом розбитого скла, криками жертв, азартом безпричинного насильства? Хммм, гадаю що ні. Це лякає тебе, так само як і мене.
Відкладімо питання порядку на хвильку. Ми знаємо, що реакціонери вірять у порядок. Ми знаємо, що прогресисти не вірять у хаос. Але ми знаємо, що реакціонери є протилежністю прогресистів. Парадокс? Так, і ми його вирішимо. Але не зараз.
Ми можемо цілком спокійно сказати, що прогресист – це людина, яка вірить у прогрес. Тобто він або вона вірять у те, що світ рухається (або ж принаймні повинен рухатися) у бік певного стану, який є ліпшим у порівнянні з поточним станом справ.
Саме це Барак Обама має на увазі, коли говорить про зміни. Чому він і його слухачі настільки заздалегідь переконані, що ці зміни підуть на краще? Хіба це слово не є нейтральним? Зміна позначає перехід до чогось іншого. Інше може бути ліпшим. А може бути й гіршим. Це питання явно заслуговує на конкретне уточнення.
Очевидне пояснення полягає у тому, що оскільки зміни будуть здійснювати Обама і його послідовники, то вони постараються забезпечити бажаний – принаймні, для них – результат.
Мені ця відповідь не здається задовільною. Вона передбачає, що прогресисти є егоцентричними, позбавленими почуття гумору й нездатними до самокритики. Напевно це правильно характеризує окремих прогресистів. Я певен, що це також правильно характеризує окремих реакціонерів; втім, у наші дні людині потрібно дуже міцне почуття гумору, аби бодай задуматися про те, щоби стати реакціонером. Однак робити настільки принизливі висновки щодо цілої системи поглядів – це занадто грубо, та й подібні висновки, якщо вірити моєму досвіду, в результаті не дуже-то й добре описують її.
Ліпша відповідь звучить наступним чином: сучасні прогресисти вважають себе сучасними спадкоємцями традиції змін, що тягнеться від Просвітництва. Вони вважають, що зміни – це щось фундаментально хороше, адже сприймають історію як історію прогресу, тобто поліпшення. Іншими словами, вони вірять у вігівську інтерпретацію історії.
Незалежно від того, чи є ти прогресистом, реакціонером, або ж відносиш себе до будь-якого з проміжних варіантів, я дуже рекомендую переглянути недавній документальний фільм Твоя матуся вбиває тварин про рух за права тварин. Там є момент з Інгрід Ньюкірк, де вона висуває наступне твердження: рух за права тварин – це рух за соціальну справедливість. Усі рухи за соціальну справедливість в минулому домоглися успіху. Таким чином, рух за права тварин теж неминуче доб’ється успіху.
Це чистісінька вігівська інтерпретація історії. Вона постулює існування таємничої сили, яка направляє історію та неминуче скеровує її у прогресивному напрямку. Зверніть увагу на хибне коло в міркуванні: соціальна справедливість домагається успіху, адже соціальна справедливість – це добре. Звідки ми знаємо, що соціальна справедливість – це добре? Бо вона домагається успіху, а добро зазвичай перемагає зло. Звідки ми знаємо, що добро завжди перемагає зло? Ну, для цього достатньо лише подивитися на історію рухів за соціальну справедливість.
Усе це дійсно вражає. Якщо протягом останніх кількох сотень років у історії Заходу й існував якийсь сталий феномен, то це – іноді з невеличкими тимчасовими відхиленнями – тенденція поразок реакціонерів і перемог прогресистів. Як би ви їх не називали – прогресисти, ліберали, радикали, якобінці, республіканці чи навіть революціонери, соціалісти, комуністи, команда лівих – це завжди команда переможців.
Чим найбільш цікавий цей феномен, так це числом теорій, що пропонувалися задля його пояснення. Річард Докінз приписує відповідальність за це загадковій силі, яку він називає Zeitgeist. Докінз – мусимо його за це похвалити – зізнається, що не розуміє цього ефекту. Це просто змінна, без якої його рівняння не сходяться, як космологічна стала у Ейнштейна.
Люди, більш схильні до теології, приписували цей ефект Божественному промислу. (Зверніть увагу, що успіх прогресизму вельми переконливо спростовує теорію, яка пояснює божественне право королів через промисел Божий). І, звісно ж, у нас є і старий дружбан на ім’я діалектичний матеріалізм. Оскільки всі ці теорії взаємно несумісні між собою, ми не вдаватимемося до швидких висновків і назвемо цю таємничу силу, яка сприяє перемозі лівиці, В-силою (від В – «віги»).
Як можна пояснити В-силу? Найпростіше пояснення полягає в тому, що це банальна взаємодія ретроспективного погляду та випадкових блукань. Усе змінюється з часом – у тому числі й думки людей. Оскільки ми всі за визначенням вважаємо себе освіченими, то історія виглядає як прогрес від темряви до світла.
Наприклад, оскільки професор Докінз – прогресист, він вважає, що сучасна толерантність до геїв і лесбійок – це чистий прогрес (і не посперечаєшся). Так само він оцінює і сучасну нетерпимість до рабства.
Однак якщо ці зміни дійсно випадкові, то випадкове блукання може звернути у протилежну сторону. Пра-правнуки професора Докінза можуть також щиро переконувати нас у великих моральних досягненнях їхнього суспільства, яке на початку ХХІ століття все ще дивилося крізь пальці на нестримну содомію й абсолютно нічого не тямило у правильних стосунках між паном і слугою.
Хоча це й потішна теорія, вона абсолютно точно є хибною. Вона може мати сенс лише за відсутності вдалого визначення поняття «прогресизму». Однак річ у тім, що це слово явно щось означає. Ми не бачимо подібних розворотів. Ми бачимо постійний рух в одному напрямку. Ба більше, ми знаємо, що прогрес – це протилежність реакції, і у нас є дуже гарне визначення для реакції. А ще ми знаємо, що реакція постійно програє. І це не випадковість.
Ще один феномен, який люди здебільшого мимохідь згадують при подібних дискусіях – прогрес науки і техніки, який дійсно дуже нагадує нам В-силу. Наприклад, ми легко можемо припустити, що Карлу I нічого нам розповісти з питання теорії держави, адже – якщо перефразувати Хілера Беллока – у нас є айфони, у нього їх немає.
Ясна річ, що всі форми правління, відомі нам на сьогодні, були також відомі не лише Карлові I, а й навіть Аристотелю. Ми знаємо, чому наука і техніка розвивалися монотонно: творити знання куди легше, аніж знищувати їх. І оскільки американський підхід до державності, який сьогодні поширився на увесь світ, не лише помітно давніший за айфони, але й, ба більше, заснований на моделі стародавніх греків, аналогія виглядає досить сумнівною. Вона майже ні на чому не базується, якщо не брати до уваги двозначності слова «прогрес».
Ще один спосіб відповісти на це питання – уявити, що сучасні технології раптово стали би доступним суспільствам минулого. Айфони у Стюартів просто-напросто ламають наші мізки, але ми можемо уявити, що саме реакційна Англія 1808 року, де приблизно у 20 людей було право голосу, а маленьких дітей вішали за недоцільне використання слова «Бог», зробила би з технологією XXI століття. Я підозрюю, що вона зробила би з неї більш-менш те саме, що зробила з технологіями XIX століття – використала б її для того, аби захопити світ.
Нам також варто всерйоз розглянути вірогідність того, що В-сила – це саме те, на що вона претендує, і що добро дійсно зазвичай перемагає зло. На жаль, коли ми розглядаємо політичні заворушення на мікро-рівні, то перестаємо помічати цю тенденцію, класичним прикладом є Французька революція.
Чому Французька революція, переважна більшість ініціаторів якої бажали своїй країні лише блага, так стрімко покотилася шкереберть? Банальне пояснення звучить наступним чином: добрих людей совість обмежує, а злих – ні. Тому свобода дій останніх є ширшою за свободу перших. Таким чином, аморальні люди, які просто хочуть домогтися якомога більшого в житті, повинні обирати сторону зла. Добрі ж виявляються у меншості, і сили зла міцніють, що створює ефект Єйтса:
«Чеснота нерішуча, зло ж тим часом
Сповняється рішучості та сили[1]».
Хто не бачив цього в реальному житті,
не має жодного розуміння людських стосунків.
Я боюся, що ніяк не зможу навести раціональне прогресивне пояснення В-сили. Якщо у кого-небудь це вийде, я би з великою цікавістю його послухав би (професор Докінз, гадаю, також). Однак у мене є реакційне пояснення.
Для початку розгляньмо знаменитий перший параграф History of England Маколея, яка (за словами Вікіпедії) довго слугувала показовим прикладом для вігівської інтерпретації історії:
«Я збираюся написати історію Англії від сходження на престол короля Якова ІІ до часів, які ще досі пам’ятають нині живущі. Я викладу помилки, які за кілька місяців відштовхнули лояльну аристократію і клір од дому Стюартів. Я простежу хід цієї революції, що поклала кінець тривалій боротьбі між нашими суверенами та їхніми парламентами, й зв’язала воєдино права народу з основами права правлячої династії. Я розповім, як нове положення справ протягом багатьох смутних років виявилося надійно захищеним від посягань з боку зовнішніх і внутрішніх ворогів; як у рамках цього положення справ влада закону й безпека приватної власності виявилися сумісними з ніколи досі не чуваною свободою дискусій і особистої діяльності; як щасливий союз порядку і свободи породив процвітання, рівних якому історія діл людських досі не знала; як наша країна з позиції принизливого вассальства миттю злетіла на позицію арбітра європейських держав; як разом росли її багатство й військова слава; як мудра і тверда сумлінність мало-помалу здобула суспільну довіру, що породило такі чудеса, які державним мужам будь-якої минувшої епохи здалися би неймовірними; як ісполинська торгівля породила морську міць, у порівнянні з якою будь-яка інша морська міць – давня чи сучасна – виглядає нікчемною; як Шотландія після століть ворожнечі нарешті об’єдналася з Англією – не стільки банальною юридичною угодою, як непорушними зв’язками взаємної вигоди й прихильності; як в Америці британські колонії стрімко стали куди могутнішими й багатшими, аніж ті царства, які Кортес і Пісарро приєднали до володінь Карла V; як в Азії британські авантюристи створили імперію, не менш прекрасну й міцну, аніж імперія Александра».
Окей. Уявіть собі, що ви очолюєте сміливий, футуристичний, секретний науковий проект, чиєю метою є відтворення розуму Маколея: ви оцифровували залишки гнилих тканин з його черепа, застосували алгоритми голографічної реконструкції та моделюєте отримані результати в гігантському суперкомп’ютері. І після численних зусиль нарешті домагаєтеся успіху. Маколей воскрес. Ви під’єднуєте комп’ютер до інтернету. З надлюдською швидкістю він викачує гігабайти інформації з Вікіпедії та інших надійних джерел. Робить це мовчки. Просто обробляє інформацію. Маколей оновлює свою величну історію Англії. Ви, затамувавши подих, очікуєте його реакції на останні 150 років. Нарешті екран оживає і він видає вам єдине речення:
«А потім ми усе проїбали».
Проблема полягає в тому, що хоча усі ці люди, які керують зараз Англією, і є максимальними прогресистами у всіх деталях, вважаючи себе спадкоємцями британської ліберальної традиції, їх об’єктивні стандарти успіху відрізняються від стандартів успіху Маколея. За стандартами Тоні Блера Великобританія ніколи не перебувала в ліпшому стані, ніж зараз. За стандартами Маколея усе катастрофічно погано.
Що ж трапилося? Трапилася В-сила. З притаманною їй нестримністю величезного льодовика вона непохитно зсувала центр британської політики вліво протягом останніх 150 років. Тоді як бідний Маколей застряг у власному гниючому черепі. У нього не було бодай найменшого шансу адаптуватися. Тож він досі дотримується тих же поглядів, яких дотримувався у 1859 році, що у світі 2008 року знаходиться правіше від Джона Тіндалла. Якщо лейбористи Гордона Брауна – це лівий кут мого монітора, а Торі Девіда Кемерона – правий, то Маколей буде розташований десь у районі пожежного виходу.
Звісно, якщо ви небайдужий до Маколея прогресист – попри деякі з його досить, гм, євроцентричних позицій – то можете припустити, що прочитавши історію останніх 150 років він одразу ж прийде до висновку про те, що Нові Лейбористи – це саме, що нам потрібно. Напевно, це справа смаку. А може Гордон Браун дійсно настільки переконливий.
Однак нам також варто розглянути вірогідність того, що Маколей буде переконаний у зворотному. Якщо припустити, що стан сучасної Англії привів би його в жах, то він цілком міг би зсунутись ще далі від пожежного виходу – ця реакція не сильно відрізняється від того, як віги XVIII століття, такі як Берк (саме так, Берк був вігом) відреагували на Епоху терору.
Виключно характерним для британського ліберального руху XVIII і ХІХ століть шибболетом було припущення про те, що фундаментально аристократичний уряд зможе чинити опір натиску демократії, погодившись на поступки в формі прийняття змішаної конституції. Сучасники, коментуючи виборчі реформи 1832 і 1867 років, постійно наголошували на тому, правий опір з боку Торі або Адулламітів буде не тільки безглуздим, але й небезпечним: він міг би призвести до розгортання справжньої революції в дусі того, що сталося у Франції.
І дійсно, увесь державний лад Британії після 1688 року ґрунтувався на цьому припущенні, адже був заснований на концепції конституційної монархії – на противагу цій жахливій якобітській гидоті, «абсолютній» монархії. І як же це спрацювало? Як виражається Вікіпедія:
«Спершу передбачалося, що конституційний монарх все ще буде досить важливою фігурою, главою виконавчої влади, хоча його влада і буде обмежена конституцією та виборним парламентом (…) Однак еволюція політичного мислення з часом породила такі феномени, як загальне виборче право і політичні партії. На момент середини ХХ століття політична культура у Європі постала в позиції, де більшість конституційних монархів були лише номінальними лідерами, без будь-якої реальної влади. Реальними правителями були демократично обрані парламенти, а керували ними прем’єр-міністри».
Якщо у 1688 році ви наполягали на тому, що концепція «конституційної монархії» є протиріччям, що приставка «конституційна» означатиме просто-напросто «символічна», а результатом всієї цієї схеми буде банальне повернення до парламентської влади, то ви були якобітом. Без варіантів.
І ви також абсолютно помилялися – щодо майбутніх двох століть. Більшість королівських повноважень померли разом з Георгом III, проте навіть королева Вікторія контролювала напрочуд багато дій «свого» уряду. Але лише вона. Якщо В-сила щось таки чітко й продемонструвала, так це те, що конституційна монархія не є стабільною формою правління. Як і обмежене виборче право. Ніяких компромісів з демократією не існує – байдуже, погано це чи добре.
Ба більше, класичні ліберали ХІХ століття раз за разом обіцяли, що демократія – не дивлячись на всю очевидну арифметику ситуації – не обов’язково приведе до того, що ми зараз називаємо «соціалізмом». Начебто англійський народ, з усім його моральним стрижнем, ні за що цього не стерпить. І так далі.
Урок історії вельми очевидний. Незалежно від того, чи любите ви В-силу або ж ненавидите її, здатися перед нею не схоже на ефективний спосіб чинити опір. На осі ліво-право не існує такої стабільної точки, де В-сила, втамувавши всі належні собі по справедливості поступки, просто зникла би. О ні. Вона завжди хоче чогось більшого. «I can has cheezburger?». Притаманна англо-американській думці сталість цієї ілюзії є досить примітною. Наприклад, коли я читав життєпис Джорджа Каннінга за авторством Гарольда Темперлі, написаний у 1905 році, то натрапив на ось цей приголомшливий уривок, присвячений Священному союзові:
«Не дивлячись на велику революцію, деспоти Європи нічому не навчилися і нічого не забули, якщо не брати до уваги забуття їхнього милосердя. Патерналістська система правління не добилася успіху там, де були сильними інститути самоврядування або народні настрої, і з цієї причини Австрія ніколи не умиротворила й не підпорядкувала Угорщину. Однак Священний союз запропонував свого роду патріархальну систему правління для всієї Європи, яку не можна було накласти на ті країни, у яких все ще зберігалися вільні конституції або сильні патріотичні почуття. Вони виявилися для Меттерніха і Александра тим же, чим Кошут і Деак виявилися для Франца Йосифа. Меттерніх не розумів змін в ідеях і серцях народів, що їх принесла Французька Революція. Він гадав, що зможе вирвати сторінку з Книги Історії та знищити як пам’ять про свободу, так і надію на неї. Він вірив, що реакція може бути вічною, що нові ідеали й думки можна розчавити, і що світ знову опиниться обдуреним тужливою бездіяльністю, котра визначала внутрішню політику усіх країн до 1789 року».
«Тужлива бездіяльність»! «Якщо не брати до уваги забуття їхнього милосердя».
Друзі, сучасний світ – це таке вже й погане місце. Якщо не брати до уваги Господаря-закутка. Однак у порівнянні з тим, чим він міг би бути, якби «тужлива бездіяльність» домінувала десь так орієнтовно з 1905 року, цей світ – суцільні помиї, нетрі й купа гною.
Подумайте-но про всіх тих прекрасних людей, які могли б вижити, про всі ті прекрасні міста, які не розбомбили б, і про всі ті огидні міста, які ніколи би не збудували. Наполеонівські війни були вечіркою на подвір’ї з сусідами у порівнянні з Першої та Другої Світової війнами. Французька революція була вечіркою на подвір’ї з сусідами у порівнянні з російською. І, як ми бачили, вігівська зовнішня політика експорту демократії в якості універсальної панацеї від усіх хвороб, яку практикували і Каннінгем, і Темперлі, не здається вже зовсім не пов’язаної з цими великими трагедіями.
Темперлі помиляється навіть у дрібницях. Запальні угорці? Вони солодко сплять на руках у Брюсселя. А до цього спали на руках у Москви. У якої було куди менше проблем з Імре Надєм, аніж у Франца Йосифа – з Кошутом. Жодних конституційних поступок! Ось вам і «Книга історії».
Ба більше, Темперлі не потрібне майбутнє, аби розкрити хибність його погляду на Меттерніха – які, як вказує Deogolwulf, перебільшують підсумкову марність його зусиль. Епоха чистої реакції у Європі була короткою, проте роки між 1815 і 1848 були величними (не пропустіть рідкісний момент вилазки Вульфа в формат довгих постів, де він знищує Просвітництво в особі іменитого професора Грейлінга – котрий вривається в коментарі й отримує там річну порцію відповідного для свого імені бадьорого прожарювання).
Це підводить нас до провального проекту консерватизму, який робить ставку на трішечки іншу тактику, засновану на припущенні про те, що всі поступки перед В-силою, зроблені в минулому, були хорошими й необхідними, але будь-які нові поступки будуть поганими й непотрібними. Конфедератський теолог Роберт Л. Дебні вельми красномовно розібрався з цією ідеєю:
«Ми цілком можемо припустити, що сучасний рух за права жінок здобуде впевнену перемогу, для цього нам потрібно лише бути знайомими з історією його єдиного опонента – північного консерватизму. У нього ніколи не виходило зберегти бодай щось. Він протестує проти кожної агресії прогресивної партії та намагається зберегти обличчя постійними спробами огризатися у відповідь на агресію, але в підсумку завжди поступається своєму противнику. Те, що вчора здавалося людям новинкою, проти введення якої варто виступати, сьогодні стає одним з принципів консерватизму; тепер їхній консерватизм проявляється лише в спробах протистояти іншій інновації, яка завтра прогресивною партією заштовхається консерватизмові прямісінько в горлянку, а післязавтра до нас постукає в двері якась новенька революція; і спершу консерватори будуть її засуджувати, але з часом і вона буде цілком ними прийнята. Американський консерватизм – це бліда тінь, яка прямує шляхом радикалізму в бік своєї смерті. Він волочиться за радикалізмом, ніколи не обганяючи його, але й не намагаючись відстати (…) Це безсилля, дійсно, неважко пояснити. Консерватизм марний через те, що у нього немає якихось чітких принципів; ним керує лише миттєвий прагматизм. Він не хоче ризикувати нічим серйозним заради захисту істини, і йому невідомий мученицький дух. Коли б він не намагався брати участь у протестах, він вкрай чемно проінформує дикого звіра, який стоїть напроти нього й нібито перегороджує йому шлях, що від нього буде більше шуму, аніж реальних проблем, і що єдина його мета – прикинутися, що бореться, аби не програвати зовсім вже начисто: єдина практична користь від консерватизму в американській політиці полягає в постійному тренуванні радикалізму й підтримці його в формі, щоб той не став повільним і лінивим через нестачу хлопчиків для биття. Без сумніву, що через декілька років, коли отримання жінками виборчого права стане доконаним фактом, консерватизм тихо прийме його у своє віровчення та почне хизуватися своєю мудрою непохитністю в протистоянні аналогічним екстремальним методам, як-то ідеї виборчого права для дітей; коли і ця позиція виявиться взятою, то ми почуємо, як консерватизм оголошуватиме про недоторканність Американської Конституції та відмову од визнання виборчого права за віслюками. Ця ідея і стане його останнім бастіоном, який він займе з величезною гідністю».
Я певен, що преподобний Дебні як слід повеселився би з епохи, коли є такі персонажі, як Інгрід Ньюкірк.
Однак зверніть увагу на те, як він на власному підкопі підірвався. Твердження про те, що припущення «виборче право – це кепська ідея, і крапка» може й не витримати критики, проте воно явно ліпше витримує критику за припущення «чоловіки повинні мати право голосувати, а жінки – ні». (Або аналогічне припущення з білими чоловіками і чорними, у чому преподобний Дебні теж був переконаний. Зверніть увагу, що цей бастіон теж не вдалося захистити).
Відтак: ми все ще не розуміємо В-силу. І ми не розуміємо, чому реакція мусить бути повною протилежністю прогресизму. А також у нас немає жодної теорії, що могла би пояснити, в яких випадках прогресизм це добре, а в яких – ні.
Однак Дебні і Меттерніх пропонують нам зовсім інший спосіб взаємодії з В-силою. Може бути, що якщо ви дійсно бажаєте протистояти В-силі, то найбільш ефективним способом протистояти їй буде просто… їй протистояти.
Зрештою, як прогресисти ви обов’язково протистоїш расизму. Чи належить до найефективніших способів протистояння расизму готовність йти перед ним на поступки, давати йому випустити пар – дозволяти людям бути расистами, але лише трішечки, не надто серйозно? Та як на мене найефективнішим способом протистояти расизму є взагалі, ані краплі його не толерувати.
Будучи прогресистом, ви підтримуєте демократію. Однак якщо відкласти це в сторону, хіба зміняться ваші поради урядові, що протистоятиме демократії? Якби ви, з усією вашою ретроспекцією, були радником Карла I, то чи порадили би ви йому дозволити Парламенту стратити Страффорда, обґрунтовуючи це тим, що подібне дійство наситить їхнє бажання рубати шиї ?
Я, натомість, припускаю, що на ділі В-сила функціонує немов зворотний маятник з невеличкою затримкою. Найліпшою стратегією з підтримки своєї влади для «абсолютного» монарха є збереження повної недоторканності його сувереннітета. Відривання шматків від цього самого суверенітету і згодовування їх вовкам, як на мене, лише розохочує цих диких звірів.
То чому ж це не було очевидними речами для королів і князів старої Європи? Можливо, що було. Проблема лиш у тім, що абсолютна монархія завжди була ідеалом, і ніколи не становила реальний стан речей. Кожен суверен в історії був породжений політикою – може й не демократичною, але все-таки саме політикою. Принаймні королю, якого не підтримує армія, дуже скоро настане кінець. Тож маятник не перебуває у строго вертикальному стані, і дозволити йому зробити те, що він очевидно хоче зробити, занадто легко.
Модель зворотного маятника передбачає, що усунення політики вимагає зовсім небагато репресивної енергії від стабільної та об’єднаної недемократичної держави. У Сінгапурі, Дубаї та Китаї, наприклад, є свої таємні поліції – як у Габсбургів ХІХ століття. Усі ці держави сильно різняться одна від одної, проте усі вони бояться В-сили. Однак у них вдається стримувати її, не перетворюючись на жертву демократії і не створюючи таборів смерті.
Жителі цих країн можуть думати все, що їм заманеться. Вони можуть навіть говорити все, що їм заманеться. Проблеми у них починаються лиш тоді, коли вони починають організовуватися. Якщо ви не хочете, аби Міністерство громадської безпеки вас турбувало, просто-напросто не створюйте антиурядових рухів та не приєднуйтеся до них. Ясна річ, що це не ідеальний стан справ – цей блог навряд чи зміг би існувати в Китаї, а ідеальною державою для мене є така держава, де вам можна скільки завгодно створювати антиурядові рухи, допоки вони не пускають в хід зброю та бомби. Однак якщо ми порівняємо цей рівень порушення особистої свободи з досвідом повсякденного життя при Сталіні чи Гітлері, то порівнюватимемо горіхи з гарбузом.
Чому Китай не терпить мирної антиурядової політики? Бо «народна влада» може перемогти Народно-визвольну армію? Геть ні. Усе просто: Китай не є повністю стабільною державою, і вони там прекрасно це розуміють. Усередині Комуністичної партії Китаю повно політики. Однак серед фігур, які боряться за владу над китайським режимом, є один хід, що знаходиться під повною забороною – нав’язування своєї волі ворогам за допомогою влади натовпу. Майже кожен, хто займав будь-яку бодай мінімально відповідальну посаду в КНР, особисто постраждав від Культурної революції, під час якої Китай відчув на собі усі мінуси демократії, і жодного з її плюсів. Лише повна заборона політики дала змогу партії зберегти єдність.
Зверніть увагу: в 1989 році китайський уряд порушив найважливіше правило вігівської держави: ніколи не стріляти у натовп. Як казав Кеннеді, «Ті, хто робить мирну революцію неможливою, роблять насильницьку революцію неминучою». Китайський уряд не лише зробив мирну революцію неможливою – він зробило мирну революцію насильницькою. І що в результаті? Насильницька революція? Та ні, двадцять років миру, незрівнянного процвітання та особистої (хоча й не політичної) свободи. Як кажуть філософи, одна біла ворона спростовує припущення про те, що всі ворони чорні.
Модель В-сили як зворотного маятника чудово допомагає нам пояснити феномен Гітлера. Так, Гітлер був реакціонером. І я теж реакціонер. Упс! Якщо я коли-небудь відчую нездоланну потребу відростити вуса, чого точно ніколи не станеться, то мені треба буле точно упевнитися, що вони ростимуть далеко за межами мого носа з обох його сторін. Може навіть так статися, що без воску й завивання кінчиків я ніяк не обійдуся.
Нацизм, як і фашизм в цілому – це реакційний рух. Він був результатом дуже незвичного для історії збігу обставин. Фашизм з’явився в країнах, де верхівка політичної системи належала лібералам, проте у самій державі – особливо в службах безпеки і судовій системі – все ще існували й значну народну підтримку з боку дрібної буржуазії або касти містян залишки ancien régime.
Тож маятник все ще був дуже, дуже далеким від центру. Однак сама система все ще мала старий примітивний механізм, за допомогою якого можна було різко смикнути все назад: вуличне насильство. Гітлер і Муссоліні прийшли до влади почасти завдяки старій добрій демократичній політиці, а почасти завдяки використанню банд головорізів задля залякування політичних опонентів. Цього б не сталося без толерування такої поведінки з боку системи безпеки. Після вуличних сутичок штурмовиків з комуністами перших зазвичай відпускали на вулицю, а комуністи отримували довжелезні тюремні терміни.
Зверніть увагу на те, скільки зусиль держави після 1945 року витрачають на те, аби переконатися в тому, що конкретно ця ситуація вже ніколи не повториться. У будь-якій сучасній західній країні сповідують політику нульової терпимості щодо правого політичного насильства. (І чималою терпимості щодо лівого насильства, особливо в Європі щодо антифа, воістину спадкоємців Ернста Рема). Класичний фашизм банально не спрацює без величезного натовпу суддів, готових «дозволити хлопцям розважатися».
Сучасні західні судові системи взагалі ніяк не вийде назвати «реакційними». Тож якщо ви прогресист, то можете викреслити фашизм – принаймні, старий добрий фашизм у стилі 30-х – зі списку своїх буденних проблем. А якщо ви реакціонер, то можете викреслити його зі свого списку «трюків, які варто було би спробувати». І враховуючи результати 30-х, я змушений визнати, що це прекрасно.
Гаразд, досить невизначеності. Досить відступів. Ми прямо тут і зараз пояснимо, що таке В-сила. Крім того, ми пояснимо, чому прогресизм –протилежність реакції. Ба більше: ми пояснимо це за допомогою однієї і тієї ж теорії.
Прогресисти в цілому зазвичай не вірять у хаос. (Уявіть собі злом сайту Обами із подальшою заміною всіх використань слова «зміни» на слово «хаос». Щасливий натовп усміхнених людей з плакатами, на яких написано «ХАОС»… Чесно кажучи, сайт і без цього моторошний). І вони не вірять у безлад, насильство, руйнування чи занюхування здорової купки креку з подальшим розгромом автівки якоїсь нещасної жінки.
Коли ви подивитеся на те, у що дійсно вірять прогресисти, віги, республіканці та інші анти-реакціонери – будь вони прихильниками Обами, Лафайєта, Герцена чи будь-якого іншого паладіна народної справи – ви рідко (хоча все-таки воно там трапляється) зможете виявити там банальне, нігілістичне гасло знищення існуючого порядку. Ви радше знайдете ідею про створення якогось нового порядку, який принаймні в теорії вважатиметься ліпшим за уже існуючий.
Однак задля створення цього нового порядку необхідно виконати дві умови. Перша: будівельникам нового порядку треба неодмінно здобути владу. Друга: вони повинні знищити старий порядок, який своїм затятим небажанням припиняти своє існування заважає народитися новому порядку.
З позиції прогресиста ці базові завдання не є цілями. Це методи. Їх можуть навіть вважати неприємними, нехай і необхідними та обов’язковими.
Чим цікаві президентські вибори 2008 року, так це тим, що обидва кандидати від демократів є (чи принаймні були в якийсь момент) послідовниками Сола Алінскі. Клінтон взагалі вчилася у Алінскі та листувалася з ним. Обама був «громадським організатором» по Алінскі. У наступному році у нас цілком зможе з’явитися перший президент-алінскіст.
У минулому році New Republic – зовсім не реакційне видання – опублікувало чудову статтю про алінскістські корені Обами. Боюся, що цей текст має бути обов’язковим до прочитання для всіх прогресистів. Якщо ви лишитеся прогресистом після його прочитання, то ви принаймні знаєте, з чим зв’язалися. Ось що мені здалося примітним:
«Внесок Алінскі в практику громадської організації полягав у створенні набору правил, чіткого й системного підходу, який звичайні люди зможуть використовувати для того, аби здобувати владу. Першим і основоположним уроком, вивченим Обамою, була переоцінка ставлення до влади. Горвітт каже, що коли Алінскі запитував у нових учнів про те, навіщо вони займаються громадською організацією, то ті незмінно відповідали затертими банальностями про безкорисливу допомогу іншим. У відповідь на це Алінскі оскаженіло кричав на них, стверджуючи що на це питання є проста відповідь, яка звучить ось так: “Ви хочете займатися цим заради влади!”
Галлуццо передав мені інструкцію, яку використовує для підготовки нових організаторів, і яка слабо відрізняється від версії, яку він використовував для підготовки Обами у 80-х. Вона сповнена практичними семінарами і заголовками, присвяченими владі: “аналіз влади”, “елементи організації, яка бореться за владу”, “шлях до влади”. Галлуццо сказав мені, що більшість стажистів відчували огиду до суворого підходу Алінскі, адже на шлях до організації вони прийшли ідеалістами, а не реалістами. Однак інструкція Галлуццо вимагала від них подолати цю рефлексію. “У відмові від влади немає ніякої щирості та гідності”, говориться в ній. “Якщо ми відмовляємося від влади, то через боягузтво”, адже “влада – це добре”, а “відсутність влади – погано”.
Іншим основним уроком для Обами була максима Алінскі про те, що власний інтерес – це єдиний принцип, що має використовуватися щоби зорганізувати людей (інструкція Галлуццо навіть радить стажистам великими літерами: “позбутися щирих благодійників у вашій церкві та вашій організації”). Обамі подобався цей наголос Алінскі на реалізмі. “Ключем до створення успішних організацій є гарантія того, що власні інтереси людей будуть задоволені”, говорив він мені, “а не якийсь там абстрактний ідеалізм. Це один з ключових принципів, які на той момент спрацьовували, втім я і зараз вірю в нього”.
(…)
Обама був настільки хорошим у семінарах про владу, що пізніше навіть сам керував ними. На сайті його передвиборчої кампанії можна знайти фотографію Обами, що викладає методи Алінскі в аудиторії. Він стоїть перед дошкою, на якій написано “аналіз влади” і “стосунки, побудовані на власних інтересах”; ця ідея проілюстрована діаграмою грошових платежів від корпорацій до мера».
Ось моя теорія прогресизму: це «стосунки, побудовані на власних інтересах». Це саме те, про що говорить Алінскі: метод скоординуватися для людей, які хочуть влади. Він об’єднує їх заради найдревнішого людського задоволення, древнішого навіть за секс: спільної атаки на ворогів.
Він дозволяє їм раціоналізувати цю безжальну, хижацьку діяльність філантропічними доводами. Однак головна приманка – насолода перемогою і перемогами, а іноді й грошима.
Ось чому такі люди, як Темперлі, не можуть уявити собі світ «тужливої бездіяльності», де не існує політики. «Вона не має до них жодного стосунку». Обама одного разу намагався працювати на звичайній посаді в пересічній компанії. Він відчував себе мертвим. Це все одно, що годувати собаку ріпою. Хижакам потрібно м’ясо.
Що зробило Алінскі настільки ефективним, так це те, що він позбувся романтичних евфемізмів. Він просто описував ситуацію такою, якою вона є. Саме це у ньому й захоплює. Лафайет, Герцен чи майже будь-який інший республіканець ХІХ століття, не рахуючи марксистів, виявився би в повному жохові від Алінскі. Однак на ділі вони, по суті, займалися одним і тим же.
Відтак, прогресист дійсно є повною протилежністю реакціонера. Наскільки порядок і стабільність важливі для реакції, настільки безлад і нищення важливі для прогресизму.
Прогресист ніколи не розглядає це саме у такому світлі. Безлад і нищення ніколи не належать до переліку його цілей. Якщо тільки це не сам Алінскі, він навряд чи буде мислити безпосередньо в термінах захоплення влади і розгрому ворогів. Зазвичай у них є якась однозначно хороша мета – нерідко хороша навіть з реакційної точки зору.
Однак якщо у вас вийде спроектувати прогресивний рух, який зможе досягти своєї мети без захоплення влади або розгрому ворогів, то у нього буде замало енергії і прихильників. Ці рухи настільки популярні саме через можливість взяти участь у певній дії та перспективі домогтися перемоги. Аби перемогти їх, необхідно переконатися, що у них немає жодного шансу на перемогу. Ніхто не любить невдах.
Ця теорія також пояснює, чому прогресивні рухи можуть видавати хороші результати. Перше: їхні цілі мають бути хорошими – принаймні з точки зору послідовників. Оскільки ми говоримо не про якихось злих людей, то їхнє визначення «хорошого» часто збігається з вашим чи моїм. Друге: навіть якщо прогресизм все ще по суті є руйнівною силою, окремі речі дійсно заслуговують на руйнування.
Розгляньмо, наприклад, гомофобію, адже це одна зі сфер, де я (незважаючи на в цілому позитивне ставлення до розмноження) цілком згоден з найпередовішими позиціями прогресистів. Однак знищення гомофобії – це прояв жорстокої культурної гегемонії. Американці і європейці вважали гомосексуальність чимось неправильним, злим і аморальним, відколи Ісус був малюком. Якщо ви можете переконати людей у протилежному, то зможете переконати їх у чому завгодно. У даному випадку ви використали свої надздібності заради хорошої мети. Та чи завжди це так?
І щодо В-сили: хоч зворотний маятник і є хорошою аналогією, у нас є ще ліпша – ентропія.
Прогресизм очевидно є ентропійною силою. Очевидно, що його ворогом є порядок. Прогресисти інстинктивно зневажають формалізацію, владу та ієрархію. Реакційні політичні теоретики, як-то Гоббс, любили розглядати державу як упорядковану систему, свого роду годинниковий механізм. Прогресизм – це пісок у шестернях година.
Однак є і тонший момент: дійсно ентропійний ефект полягає у тому, як прогресисти захоплюють владу – не підпорядковуючи собі всю державу, але відкушуючи від нього невеличкі шматочки при кожній зручній нагоді. Результатом є стабільне наростання ускладненості процесу прийняття рішень державою. А складність – це те ж саме, що і ентропія.
[1] Переклад Максима Стріхи.
Переклав Сергій Заїковський
