Менціус Молдбаґ

Менціус Молдбаґ: Більше історичних аномалій

Продовжуємо публікувати Відкритий лист до неупереджених прогресистів пера Менціуса Молдбаґа. Цього разу нас чекає ненав’язливе продовження завершення минулого розділу — а саме, що не так з третім світом, націоналізмом та фашизмом? Чому «офіційна» точка зору на ці речі, м’яко кажучи, не зовсім відповідає реальності?

24 квітня 2008 року

У першій частині ми розглянули три аномалії прогресистської політичної думки: дивовижне визначення поняття незалежності, коливальну амбівалентність щодо концепту націоналізму і хіральний градієнт чутливості до порушень прав людини.

Конкретно ці аномалії стосуються не лише прогресизму. По суті, фони стосуються усього модерну. Їх поділяють як консерватори, так і прогресисти. Їх поділяють навіть більшість лібертаріанців, за винятком хіба що рендіанців, котрі страждають на власні епістемологічні проблеми. Конкретно ці аномалії є настільки універсальними, наскільки це взагалі можливо.

Якщо, звісно, не давати слова минулому. Бо якщо ми оглянемося бодай трішечки назад, то одразу ж помітимо, що ці ідеї з’явилися зовсім недавно. Вони свіжі. Дуже свіжі. З точки зору прогресизму їх поява є, звісно ж, прогресом. Але якби ви були еволюційним генетиком, то могли б також назвати це селективним відбором генів. Зрозуміло, що у цих аномалій є певні конкурентні переваги. Але які саме?

Що ж, можливо ці аномалії домінують через те, що вони – з якоїсь невідомої причини, яку ми досі ніяк не можемо второпати – хороші, правильні та істинні. Зрештою, людям завжди хочеться вірити в хороші, правильні та істинні ідеї. Вони також вважали б за краще ділитися такими ідеями зі своїми друзями. Оскільки ця ідея настільки очевидна, настільки елегантна й поширена, ми назвемо її нульовою гіпотезою.

Однак я вважатиму за краще зупинити на секунду цю дискусію та відволіктися. Оскільки на вулиці, врешті-решт, ХХІ століття, було б непогано оживити нашу оповідь використанням інших технічних засобів.

Ось невеличкий ролик на YouTube з протестами в Кенії. Наскільки я розумію, у цьому восьмидесятисекундному ролику ніхто не постраждав, проте в цілому драматургія тут знаходиться на найвищому рівні: він починається з багатослівного монологу, досягає шокуючої кульмінації та має щасливий кінець.

Ну, в якомусь сенсі щасливий. Принаймні синя машина змогла вирватися. До речі, я збрехав: за «протестуючим» важко встежити, проте здається, що дія відбувається ось тут[1]. А під «метро» він має на увазі ось цих хлопців[2]. Якщо ви повелися на цей обман (прошу вибачення), то спробуйте переглянути його знову, тримаючи на увазі вищезазначене.

Я гадаю, що це відео – чудовий лакмусовий папірець, який показує, чи прослизнули ви до нас в аудиторію без дозволу, або ж дійсно є прогресистом.

Якщо ви дійсно є прогресистом, то обов’язково спробуєте зв’язати це відео (яке швидше за все є постановочним) з різними особистостями з історії цивілізації, вам спадуть на думку Гітлер чи Муссоліні, а може й Джордж Буш.

Чому? Бо головний герой нашого відео поводиться точнісінько як в вони. Його дії є трайбалістськими, територіальними та хижацькими. Як зауважив якось один з наших великих вулканічних мислителів, «щонайменше кожні десять років Сполучені Штати Америки відчувають гостру потребу взяти якусь дрібну нікому не потрібну країну й роздовбати її об стіну, просто аби продемонструвати світу, що ми робимо справи». Я певен, що у людей, які вирішили вторгнутися в Ірак, було багато цілей, і всі вони формулювалися виключно в доброзичливих тонах. Але мені все одно не віриться, що ця мета не входила до цього переліку.

А якщо ви до нас прослизнули, то хто знає, що вам спало на думку? Щось жахливе, однозначно. Дітки, ми тут не з вами говоримо. Ви могли б хоч раз тихо вийти геть і поховатися до своїх брудних норах? (Усім на замітку: якщо ваші пристойні, чисті, прогресивні дискусійні майданчики одного дня виявляться заповненими нацистами, то їх можна запросто вигнати, видаючи єврейські звук: «Ой-вей!». Працює ще краще, ніж сигнал Mosquito).

Як би там не було, дякую за участь в експериментальному запуску URTV. Наступні відео можете не чекати в найближчих оновленнях. Повернімось до наших аномалій.

Перш ніж продовжити, припустимо існування двох речей у нашій нульовій гіпотезі. Перше: вона більш-менш вірна. Друге: її невідповідності до реальності є а) незначними, б) випадковими і в) або виправляються самостійно, або в принципі піддаються виправленню. Оскільки саме у це, по суті, й вірять прогресисти (і більшість непрогресистів), почати варто саме звідси.

Однак вона не пояснює наші дивні асиметрії. Легко помітити, що прогресисти, як і більшість не-прогресистів, демонструють ці ментальні адаптації. Складно зрозуміти, чому. Ситуація стає ще більш заплутаною, коли ми згадуємо, що прогресивній думці бракує якоїсь теології, котра в теорії могла би пояснити що завгодно (Чому люди з рудим волоссям і блакитними очима злі? Бо такими їх створив Ваал).

Отже, у трьох вищезазначених аномалій є три спільні властивості. Перша: прогресисти можуть пояснити кожну з них, однак ці пояснення чомусь не виглядають переконливими. Друга: з цими натягнутими поясненнями зазвичай погоджуються не лише прогресисти, але і їхні вороги, «консерватори».

І третя: існує принаймні одна анти-прогресивна гіпотеза, яка виглядає очевидно невірною або ж неповною, проте її можна пояснити без метання в своїх співрозмовників копії Sartor Resartus і вона цілком добре пояснює усі ці аномалії, лишаючи величезний отвір, крізь який ллється світло.

Ця гіпотеза полягає у тому, що «міжнародне співтовариство» – використання цих слів ми спостерігаємо надто часто, хоча й не настільки добре, як хотілося би, розуміємо, що вони означають – є і завжди було фундаментально хижацькою сутністю.

Принаймні з моєї точки зору цю гіпотезу спростовує те, що мій батько був американським дипломатом, і якщо «міжнародне співтовариство» бодай щось означає, то це буде Туманне Дно. І я можу запевнити вас у тому, що переплутати транснаціонального бюрократа (або транці) з офіцером СС – чи навпаки – просто неможливо. Якщо з ідеєю інтернаціональної хижацької сутності у вас асоціюється Третій Рейх – а чому б і ні? Чому б нам не змусити Гітлера працювати на Держдеп? – то цей епітет тут недоречний.

Будь-хто, хто бодай колись спілкувався з прогресистами знає, що це переважно пристойні, розумні та доброзичливі люди. Ба більше, державні кордони цьому спостереженню не перешкода. А пристойні, розумні та доброзичливі люди за визначенням не можуть бути хижаками. Оскільки «міжнародне співтовариство» за визначенням прогресивне, нашу гіпотезу спростовано. Фух!

Однак якщо ми не приймемо її повністю, а лиш використаємо в якості аргументу в суперечці, то побачимо дещо дуже цікаве: а саме те, наскільки чітко вона пояснює наші невеличкі аномалії. Замінити три погано пояснені феномени одним некоректним припущенням може бути корисним, а може й ні. Однак ця заміна принаймні зменшить число наших проблем. Почнімо розбиратися з ними по черзі.

Перша проблема: що сталося з Третім світом?

На це питання нескладно відповісти. Його завоювало і спустошило «міжнародне співтовариство». Загальновизнано, що «спустошена» частина – відстій. Однак якщо ти хижак, то ліпше завойовувати і спустошувати, аніж не завойовувати взагалі, n’est-ce pas?

Давайте розберемося з «незалежністю». Чим конкретно є це «багатостороннє проголошення незалежності»? Якщо ми чітко знаємо, чим воно не є?

Що ж, якщо говорити про правильне, хороше й добре, багатостороннє проголошення незалежності, то воно включає до себе зміну етнічності держслужбовців. Чиновники, народжені за кордоном, замінюються місцевими. Зрозуміло ж, що для справжніх американців було б обуренням, якби ними правив який-небудь брудний тупорилий мекс- ой, заждіть. Ми ж прогресисти. Ми не расисти. Етнічність для нас нічого не значить.

Що ж, у будь-якому разі, постколоніальними режимами більше ніхто не керує з-за кордону. Вони можуть робити усе, що їм заманеться. Вони вільні!

Звісно вільні. Вони настільки вільні, що з 1960 року отримали 2,6 трильйона доларів міжнародної допомоги. Чи говорить вам що-небудь фраза «хто платить, той і замовляє музику»? Знову ж таки, принаймні в англійській мові слово «independence» – незалежність – складається з префікса «in-», що означає «не», і основи «dependent», що означає «залежний».

У будь-якому разі, що означає для уряду бути «вільним»? Чи є вільним уряд Північної Кореї? А правління ExxonMobil? Чи Демократичної Партії? Я можу запросто уявити, як «вільною» може бути окрема людина. Але коли мова заходить про організацію – особливо таку, що називає себе «урядом» – то я взагалі не можу цього второпати.

Відносно «незалежності» ми можемо скористатися однією досить переконливою перевіркою: державна структура дійсно незалежної країни має нагадувати структуру, що існувала там перш ніж її підкорили, а не структуру якоїсь іншої країни, від якої наша є, гм, залежною. І ця структура точно не має нагадувати державну структуру інших країн, які щойно здобули незалежність, і з якими наша нібито не має зовсім нічого спільного.

Іншими словами, чи став Третій світ після 1960 року менш вестернізірованним? Чи повернувся він до політичних систем, які існували там до колонізації, відторгнувши чужорідне як поганий трансплантат? Або ж він перетворився на ще більш рабську імітацію Заходу?

Існує лише один регіон, де відбувся перший сценарій: Перська затока. Не те щоби країни Затоки абсолютно не були вестернізованими, проте їхні політичні системи явно є найменш вестернізованими на цій планеті. Як не дивно, країни Затоки також виявились найбільш «незалежними» у старому доброму фінансовому сенсі цього слова. Є ще два винятки в Африці: Сомаліленд, що примудрився не влучити в цю систему, і Ботсвана, де є діаманти.

(Іноді можна почути, як люди називають Ботсвану ідеальною африканською демократією. Як пощастило народу Ботсвани: він виявився достатньо мудрим для того, аби обрати у якості свого першого президента… свого спадкового монарха. Насправді країна по суті управляється компанією De Beers в рамках старої доброї моделі United Fruit).

Однак у більшості країн Третього світу ми бачимо дуже простий перехід: від традиційних форм правління та племінних вождів, яких британці, французи, родезійци тощо підтримували на місцевому або навіть регіональному рівні відповідно до політики непрямого управління, до нової еліти, відібраної й освіченої в місіонерських організаціях, школах і університетах Заходу. В Африці цих людей іноді називають wa-Benzi, де приставка «wa» означає «плем’я» на суахілі, а «Benzi», як на мене, говорить сама за себе.

Ба більше, риторика тьєрмондизму була і лишається майже однаковою по всьому світові. Якби Алжир і В’єтнам дійсно стали самостійними країнами, що проживають власні долі, то варто було б припустити, що правитимуть деї, а другим – імператори і мандарини. Чого б ми точно не очікували побачити, так це появи в обох країнах організацій з однаковою назвою «Фронт національного звільнення».

І, нарешті, найбільш непомітним аспектом залежності є залежність від іншої влади. Кому зобов’язана своєю появою на світ ця розсип зі свіжих президентів, конгресів і фронтів звільнення? Звідки саме подув макмілланівський Вітер змін? І кого взагалі досі хвилюють ці народи? Чому гігантські потоки грошей все ще перетікають з кишень європейських і американських платників податків у руки цих дивних головорізів в сонцезахисних окулярах і камуфляжі?

Що ж, одна з теорій говорить нам про те, що героїчні фронти звільнення захопили владу завдяки своїй військовій доблесті. Або завдяки невгасимому гніву окупованих чужинцями народів, який більше не могли стерпіти гніту. Або завдяки вогненній волі робітничого класу, котра занадто часто спалахувала. Або завдяки сяючому світлі освіти, що втілило в життя мрії про демократію наших маленьких коричневих братів. Або… Боюся, що завдяки професору Франкфурту ми уже занадто добре знайомі з подібними речами.

Насправді ж можна побачити, що практично в кожному випадку – у тому числі у тих випадках, коли це може здатися дійсно несподіваним (ось вам чудове першоджерело), фронти звільнення добивалися влади, бо мали могутніх друзів. Іноді це були друзі з Парижа, іноді з Лондона, іноді навіть з Москви. Проте здебільшого це були друзі з Нью-Йорка чи Вашингтона. (Про все це є чудовий новий фільм від Барбета Шредера, людини, що подарувала нам документальну стрічку Генерал Іді Амін Дада – реалістичну відповідь Форестові Вітакеру. Цей фільм називається Адвокат терору, і ви просто зобов’язані його переглянути).

Знову ж таки: якщо це «незалежність», то я трьохокий віслюк. Зверніть увагу, що у нашій мові вже існує слово, яке чудово пасує для позначення режиму, який здається незалежним, але насправді є залежним. Воно починається з літери «м» і римується зі словом «брюнетка»[3]. І чудово пасує повоєнним пост-колоніальним режимам.

Лялькова держава – це не зовсім те ж саме, що й маріонеткова. Вона справляє куди більш правдоподібне враження індивідуальної ідентичності. У неї є не лише невидима рука, що керує зсередини, але й невидимі нитки, що смикають нею згори. Ба більше, лялькові держави часто є досить ворожими щодо своїх володарів. У цього є безліч причин, однією з них є внутрішній конфлікт держави-володаря, про який ми ще поговоримо – але найбанальнільшою – її маскування.

Класичним прикладом є легендарна впертість де Голля під час Другої Світової війни. Де Голлю треба було вигадувати проблеми для британців і американців, адже вся його історія полягала в тому, що він був втіленням справжнього духу пригнобленої Франції – а не просто якимось чуваком, якого Черчиль посадив у себе в кабінеті, як власне й було насправді. Ба більше, оскільки явна демонстрація своєї маріонетки була би марною для Союзників, їм доводилося терпіти його витівки.

Феномен повстанців, що воюють проти тих, від кого самі по суті залежать, добре знайомий усім, хто був хоч колись був тінейджером – ця аналогія відмінно ілюструє «незалежність», яку ми можемо спостерігати у Мугабе, Кастро або навіть Хомейні, кожен з яких входить у клуб «я влаштувався на роботу завдяки New York Times».

Уявити собі, як виглядає мережа постколоніальних лялькових держав, підлеглих гегемонічній волі чужинницької панівної імперії, досить легко. У нас є ідеальний приклад: Організація Варшавського договору та всілякі лакеї у Африці й Азії (насправді у нас є навіть дві злі лялькові імперії, адже маоїсти запустили свою окрему). Марксистсько-леніністські лялькові держави навперебій стверджували, що вони є вільними і незалежними, і т.д., і т.п., і що союзи, у яких вони перебували, були братнім об’єднанням рівноправних товаришів, у кожного з яких було своє політбюро тощо. І, звісно ж, на практиці усією вечіркою заправляв товариш Брежнєв за допомогою білого телефону в своєму petit salon. Навіть гітлерівські квіслінги в Європі при «новому порядку» не демонстрували такого рівня нахабства – ніхто не прикидався, ніби вішистська Франція, наприклад, була рівнею Третьому Рейху.

І оскільки радянські та західні блоки часто змагалися за одних і тих же ляльок – наприклад, Насера, Тіто або навіть Хо Ши Міна, який ніколи не переставав бути популярним в Ленглі – боюся, що структура вимальовується досить чітко.

Таким чином, з нашої контр-фактичної позиції історія Третього світу виглядає вельми очевидною. У другій половині ХХ століття Третій світ відібрали у старих колоніальних господарів, британців, французів та португальців – вони явно не були ангелами, проте хоча б мали трішечки менше нахабства – нові безжальні й цинічні властителі, держави часів Холодної війни, з чиїми навичками пропаганди могли посперечатися хіба що їхні ж навички спустошення, влаштованого їхніми вимуштруваними головорізами. Під брехливі обіцянки «звільнення» і «незалежності» було винищено більшу частину залишків неєвропейських традицій управління. Великі континенти, такі як Африка, перетворилися на жахливі нетрі, керовані корумпованими товстосумами з хорошими зв’язками, більша частина їхньої здобичі надходила напряму від західних платників податків на рахунки в швейцарських банках.

Що особливо цікаво, якщо ми відступимо назад і розглянемо історію не-західного світу з 1500 року, то побачимо загальну тенденцію, яка зовсім не переривається у ХХ столітті. Як би там не було, у ХХ столітті вона не міняється, але навпаки – стає набагато помітнішою.

Існують чотири основні структури управління: влада місцевих жителів з приватною торгівлею із представниками Заходу, влада місцевих жителів під протекторатом чартерних компаній або інших монополій (таких, як Британська Ост-Індська Компанія, Британська Південно-Африканська компанія, Anaconda Copper тощо), класичний націоналізований колоніалізм з непрямим управлінням і постколоніальні лялькові держави.

На кожному з цих рівнів з плином часу ми спостерігаємо наступні тенденції. По-перше, не-європейський світ стає все більш вестернізірованним, культурно і політично. По-друге, все більше й більше громадян західних країн стають задіяними у процесі реального керування країнами Третього світу (я не знаю, яким є точне зіставлення кількості людей, які сьогодні працюють по програмам міжнародної допомоги, до числа колоніальних адміністраторів п’ятдесят років тому, проте я певен, що зараз їх у сотні разів більше). По-третє, прибуток, отримуваний Заходом від всієї цієї активності, стає все менш помітним і перетворюється на значні збитки («міжнародна допомога» – це, по суті, субсидії ляльковим державам, які мають такий самий стосунок до старих чартерних компаній, як завод по виробництву Lada до заводу Honda).

Хто отримує вигоду з цих тенденцій? «Міжнародне співтовариство», тобто величезна армія міжнародних адміністраторів, котрі старанно і неефективно працюють над лікуванням ран, нанесених світові ними ж самими. Хто програє? Всі решта – західні платники податків через повільний, але неослабний струмочок грошей, африканці й азіати через гігантське революційне кровопускання, «громадянські війни, злидні, корумповані уряди та колапс системи охорони здоров’я».

Якщо ви відкриєте розповіді мандрівників по країнам, котрі зараз відносять до Третього світу, написані до Другої Світової Війни (я от, наприклад, щойно закінчив насолоджуватися Guatemala Ерни Фергюссон), то просто-напросто не побачите нічого схожого на повсюдні нині страждання, злидні і варварство (Фергюссон описує місто Гватемала як «чисте», і я не жартую). Що ви там побачите, так це громадські та політичні структури – як місцеві, так і колоніальні – котрі явно не мають жодного стосунку до Америки та є неприйнятними не лише за сучасними американськими стандартами, але й за стандартами Америки 1930-х років.

Тому, знову ж таки, у нас є дві теорії «міжнародного співтовариства». Перша теорія, його власна, описує його як рятівника і визволителя планети, до того ж глобального та універсального за своєю природою. Друга теорія – це те, що я щойно розібрав, і вона показує, що це співтовариство – ненаситний хижак, головний гравець у другому розподілі Африки з новим блюдом у вигляді Азії та Південної Америки – по суті, це нова версія Делоського союзу, і Вашингтон відіграє тут роль Афін.

І жодна з цих теорій не є повністю осмисленою. Перша виглядає дуже обнадійливо і заспокійливо, більшість людей свято вірять у неї, однак у цих тезах прослизають дивні, орвеллівські мотиви. А друга теорія, знову ж таки, надто контр-фактична. Я чудово знаю цих людей. Вони зовсім не схожі на хижаків. Ніхто не зможе заперечити того факту, що транснаціональні бюрократи бажають світові лише добра, і вони явно зовсім не схожі на американських націоналістів. Вони абсолютно не нагадують мені того чувака.

Тому давайте відкладемо у бік цю загадку та перейдімо до іншої аномалії: націоналізму. Сподіваюся, що вас не дуже здивує той факт, що вона є лише окремим випадком першої аномалії.

Націоналістичні режими і рухи хороші, коли їх веде рука Божа, тобто коли їх метою є стати пристойними, багатосторонніми членами «міжнародного співтовариства». Націоналістичні режими погані, якщо вони «не визнають міжнародної позиції» і повстають проти вищезгаданого співтовариства, яка всього лиш бажає прийняти їх у свою теплу родину. Іншими словами, ворог мого ворога – мій друг. Типова мак’явеллівська поведінка хижака.

Завжди приємно полишати похмуре, лицемірне ХХ століття і повертатися до його попередника, чиї лідери були настільки ж безпринципними, проте хоча б одягалися набагато краще. У ХІХ столітті також існувало «міжнародне співтовариство», і як мінімум у Старому Світі воно діяло з одного конкретного місця: Лондону.

Швидкий тест на асоціації! Об’єднання Італії – це добре чи погано? Напевно ви сказали би, що «добре». Що ж, ось вам невеличка історія.

Декілька років тому ми з місіс Молдбаґ провели три тижні в Італії. Перший тиждень ми провели з друзями на віллі в Чіленто, це було прекрасно, хоча й дещо затьмарено поглинання гігантських обсягів лімончелло. Потім ми вирішили зібрати свої речі й покататися трішки на потязі. Наша перша зупинка – Неаполь.

Боюся, що жителі півночі Італії не дарма говорять «Гарібальді не об’єднував Італію, він розділив Африку». Це, звісно ж, расистська маячня, і я її не схвалюю. Однак навіть Lonely Planet попереджає мандрівників: «вам може здатися, що ви у Каїрі або Танжері». Я ніколи не був у Каїрі або Танжері, однак якщо вони хоч трохи схожі на Неаполь, то хай допоможе їм Господь.

Трьохтисячолітнє місто Неаполь – смердюча, усіяна сміттям клоака. Цього року там буквально відбувся страйк сміттярів, проте ця проблема там одвічна – прямо на іншій стороні вулиці від рекомендованого LP albergo, в якому ми зупинилися, височів гігантський, віковічний пагорб зі сміття. Майже кожен, кого ми бачили на вулиці, здавався бандитом (особливо вночі). Вулиці в запустінні та без освітлення, їх регулярно патрулюють злочинці на мопедах. Ми бачили, як один з них зупинився перед літньою леді з пакетом продуктів, забрав цей пакет, прошерстив його на предмет чого-небудь вартого крадіжки і поїхав геть. Кажуть, що у них є репутація любителів виривати сережки з жіночих вух.

Від Неаполя ви можете виїхати на Transvesuviana до Помпеї. Цей потяг має красиву назву, однак основною метою його існування судячи з усього є переміщення кримінальників зі сталінських передмість, у яких вони живуть, у місто, в якому вони крадуть. Знаки на усіх відомих людству мовах попереджають туристів про повсюдну присутність кишенькових злодіїв. Потяги обдерті до голого металу й покриті графіті – і це написи далеко не латиною. Коли поїзд зупинився на одній зі станцій, ми побачили кількох карабінерів, котрі виносили з платформи труп убитої людини.

Наступного вечора ми бродили по історичному центру Неаполя, просто намагаючись знайти бодай одне кафе на відкритому повітрі, де ми могли би посидіти й поговорити. Зрештою ми заледве змогли знайти кафе. І ми були там ледь не єдиними відвідувачами. То був вечір суботи. Ми вирушили далі й нарешті знайшли бодай щось чисте на весь Неаполь: новенька, проспонсована ЄС станція метро. Проїхали у метро декілька зупинок. Всюди було так само брудно.

Нарешті я згадав єхидне словечко «буржуазний» з каталогу Planet і повів місіс Молдбаг до funiculà, що піднімається на пагорб Вомеро, свого роду передмістя в межах міста. Quelle différence! Варто вам піднятися на сто метрів, як ви миттю переміщуєтеся з Каїра в Мілан. Ми одразу ж знайшли винний бар з англомовною офіціанткою і випили декілька келихів дивовижного вина.

Тут ми несподівано зрозуміли, що припізнилися, і що ми не маємо уявлення про те, коли перестає ходити метро, потрібне щоби доїхати до​ нашого​albergo у Stazione Centrale. Ми запитали це в оточуючих. Ніхто не знав відповіді на це питання. Ні офіціантки, ні інші відвідувачі бару. Ця молодь й гадки не мала, коли у її власному місті перестає ходити метро. По-моєму, офіціантка навіть запитала в нас щось у дусі «а навіщо вам взагалі туди потрібно?».

Ми поквапилися і, наскільки я пам’ятаю, встигли на останній потяг. Наступного дня місіс Молдбаґ, котра має куди більш гарний смак, ніж я, і ні за що не стала би цитувати ту паскудну фразу про Гарібальді, висловила бажання «негайно застрибнути на Eurostar і не сходити з нього, доки ми не опинимося десь біля Стокгольму». У результаті ми опинилися в Перуджі – теж досить мило і непогано.

Отже, Неаполь. Очевидно, що побачивши Неаполь, я припустив, що він завжди був таким. Так, колись люди говорили «побачити Неаполь і померти», проте, напевно, вони мали на увазі ніж під ребро. Той бідолаха на Transvesuviana побачив Неаполь і помер. Чи варто воно того?

Тому я здивувався, коли зустрів зовсім іншу версію реальності у британського історика Десмонда Сьюарда у книзі Naples: A Travellers Companion:

«“За розміром та чисельністю населення столиця обох Сицилій займає третє місце в Європі, і завдяки своєму розташуванню та чудовим видам її по праву можна вважати Королевою Середземного моря”, – писав Джон Четвуд Юстас у 1813 році. До 1860 року Неаполь був політичним і адміністративним центром Королівства обох Сицилій, найпрекраснішого королівства на світлі. Воно складалося з Південної Італії і Сицилії, його площа була приблизно рівною площі Португалії, і воно було найбагатшою державою Європи… Протягом п’яти поколінь – з 1734 року по 1860 – ним правила гілка французької та іспанської королівської династії Бурбонів, що заповнила місто пам’ятниками своєму правлінню…

“Borboni”, як їх називали піддані, повністю асимілювалися та стали неаполітанцями, що говорили й думали на неаполітанському діалекті (ба більше, увесь королівський двір говорив по-неаполітанськи)… До 1860 року сяючі бали й урочисті королівські прийоми у Сан-Карло, що вражали іноземців своєю розкішшю і пишністю, були характерною особливістю неапольського життя… у 1839 році грізний лорд Маколей з партії вігів перебував деякий час у місті й написав “я мушу визнати, що ті описи Неаполя, які я чув досі, були дуже далекими від правди. У ньому набагато менше грабіжників, аніж в Римі і набагато більше промисловості… Наразі у мене лишилося чудове враження від Неаполя. Це єдине місце в Італії, у якому нібито є та ж сама жвавість, яку можна виявити у всіх великих англійських портах і містах. Рим і Піза безслідно вимерли; Флоренція не мертва, але спить; Неаполь переповнюється життям”.

Пам’ять про Бурбонів систематично очорнялася прихильниками режиму, який посів їхнє місце, і прихильниками Рісорджіменто. Вони мали вкрай погану репутацію в англо-саксонській пресі. Ліберали ХІХ століття зневажали їх за їх абсолютизм, клерикалізм і лояльність Папству, а також за їх протидію модній ідеї об’єднання Італії. Політики від лорда Вільяма Бентінка і до лордів Палмерстона і Гледстоуна, такі письменники як Браунінг і Джордж Еліот, були єдині в своїй відразі до “тиранів”; Гледстоун переконав себе у тому, що їх режим “заперечував Бога”. Такі критики, чия упередженість могла зрівнятися хіба що з їхніми проблемами з поінформованістю, ігнорували економічні досягнення династії, процвітання королівства на тлі інших італійських держав, відносну задоволеність життям їх підданих і те, що лише невелика купка жителів півдня Італії виступала проти їх правління. До самого кінця свого існування “обидві Сицилії” були знамениті повагою до закону та його знанням з боку більшості підданих: навіть зараз більшість італійських суддів та успішних адвокатів все ще походить з півдня. Однак і зараз історики переповнені сліпих забобонів щодо цього королівства. Забагато путівників мимохідь згадують про те, що Бурбони були корумпованими деспотами, які не вміли й не бажали правити своєю столицею. Старий Неаполь, що існував до 1860 року, приховує цілу завісу наклепу; з плином часу до наклепу приєдналося і невігластво; крім того, легко забути про те, що історію завжди пишуть переможці. Однак сер Гарольд Актон у своїх двох чудових дослідженнях Бурбони певною мірою врівноважив баланс, і його інтерпретація подій минулого стає все більш загальновизнаною – особливо в самому Неаполі.

У старої монархії, поза сумнівом, були серйозні проблеми. Хоча у неї й була розвинена економіка і промисловість, вона також було абсолютистською і ізоляціоністською, абсолютно відірваною від набираючих силу паніталійських ідей… Ніхто не заперечує існування політичних репресій при Бурбонах – династія боролася за виживання – однак їх масштаб був абсолютно непропорційно роздутим у порівняні з реальністю. В цілому, умови в тюрмах королівства, ймовірно, були не гіршими за сучасні їм в Англії, де все ще існували плавучі в’язниці; і що по-справжньому засмутило Гледстоуна, так це видовище того, як до людей його соціального статусу звертаються так само, як і до засуджених із робітничого класу: справа протистояння режимові лишалася долею декількох ліберальних романтиків з аристократії і буржуазії…

Рісорджіменто було катастрофою для Неаполя та півдня Італії загалом. До 1860 року Mezzogiorno було багатющою частиною Італії за межами Австрійської Імперії; після об’єднання воно швидко стало найбіднішою. Факти говорять самі за себе: у 1859 році в обороті обох Сицилій знаходилося більше грошей, ніж у всіх інших незалежних італійських державах разом узятих, а золоті резерви банку Неаполя становили 443 золотих лір – в два рази більше, аніж резерви решти Італії. Це золото було негайно конфісковане П’ємонтом (чиї резерви становили всього лише 27 мільйонів) і відправлене до Турину. Неапольські акцизи, метою існування яких було стримування неякісних товарів з півночі, і які забезпечували чотири п’ятих прибутку міста, були скасовані. Після цього північні володарі наклали тяжкі нові податки. П’ємонтські адміністратори, що прийшли в регіон після Рісорджіменто, вели себе не як визволителі, але як янкі у штатах Півдня після громадянської війни; вони правили обома Сицилії як окупованою країною, систематично знищуючи їх інститути та промисловість. Нова верф, побудована Фердинандом, була розібрана, щоби Неаполь не міг конкурувати з Генуєю (зараз її відновлюють промислові археологи). Поливання Борбонів брудом увійшло в шкільну програму. Незабаром після примусу обох Сицилій до вступу в нове Королівство Італія герцог Маддалоні виступив з протестом у “національному” Парламенті: “Це окупація, анексія, а не союз. Нас грабують, нібито ми були захоплені ворогом”. Протягом багатьох років після “визволення” неапольцями керували північні padroni і політичні авантюристи. І зараз житель півночі Італії може володіти такими ж дурними забобонами, як і будь-який англо-саксонець, проявляючи почуття переваги, що балансує на межі расизму – “Африка починається на південь від Риму” – і переживати з приводу присутності на Півночі численних мас робітників з Mezzogiorno (ці почуття взаємні: неапольци розшифровують SPQR як Sono porci, questi Romani. Протягом 1860-х для контролю півдня Італії державі потрібно було ввести туди 150 000 солдатів».

Зверніть увагу на шаблон. Чому відбулося об’єднання Італії? Чому Неапольський Фердинанд з його 443 мільйонами золотих лір миттю прогнувся перед П’ємонтським Карлом Альбертом, у якого було всього лиш 27 мільйонів? Дві відповіді: Лорд Палмерстон і Наполеон III. Де ж вигнанці, такі як Мадзіні і Гарібальді, знайшли собі покровителів? Точно не в Помпеях.

Об’єднання Італії було однією з подій у великому протистоянні ХІХ століття між лібералізмом та реакцією. Міжнародний ліберальний рух ХІХ століття, де такий діяч, як Карл Шурц міг запросто перетворитися з німецького революціонера у 1848 році на генерала у Громадянській війні 1861-го, явно був попередником сучасного «міжнародного співтовариства». І ми знову стаємо свідками того, як воно відіграє ту ж саму хижацьку роль: завойовує і знищує в ім’я визволення і незалежності.

Якщо не брати до уваги Американської революції, то першим і найбільш чітким прикладом цього дивного феномена – багатосторонньої незалежності – мабуть була Грецька війна за незалежність. Як виражається шановна Вікіпедія без бодай натяку на іронію, «після довгої і кривавої боротьби та завдяки допомозі Великих держав, Греції нарешті була надана незалежність за Константинопольським мирним договором у липні 1832 року». Дійсно.

І якщо ми поглянемо на громадян вищезгаданих Великих держав – у першу чергу, звісно ж, Великобританії – які подарували нам грецьку «незалежність», то побачимо тих же людей, які стояли за Мадзіні, Шурцом та всіма їхніми послідовниками, аж до сучасного «міжнародного співтовариства»: лібералів, радикалів, філософів, людей мистецтва. Прогресистів. (Лорд Байрон у даному разі звісно ж виступає в якості архетипу). Знову ж таки, це найкращі і найприємніші люди у цьому світі – як зараз, так і тоді. То чому ж їхні імена завжди згадуються поруч з «довгою і кривавою боротьбою»?

Відтак, ми не вирішили аномалію націоналізму. Однак ми змогли звести її до тієї ж проблеми, до якої звели нашу першу аномалію – а це уже бодай щось.

Що трапилося з Третім світом? Його знищив хижацький, цинічний, фальшивий націоналізм. Чому освічені, космополітичні і цивілізовані мислителі підтримують хижацький, цинічний, фальшивий націоналізм? Ми знову вперлися у стіну.

Тож перейдімо до третьої проблеми: до Гітлера.

Ясна річ, я не збираюся захищати Гітлера. «Ой-вей!». Якщо коротко описати цю аномалію, то вона полягає в тому, що ми ненавидимо Гітлера за порушення прав людини, тобто за Голокост. А Союзників шанують за те, що вони перемогли Гітлера – проблема запакована в гарненьку коробочку і зав’язана на бантик. Єдина проблема з теорією Другої Світової війни як війни за права людини полягає в тому, що вона не має жодного стосунку до реальності.

По-перше, на стороні Союзників виступав один пан, чия репутація поводження з правами людини була щонайменше не ліпшою, аніж у Гітлера. По-друге, Рузвельт і Черчиль не лише не мали нічого проти винищення євреїв (врятувати яких у них було чимало можливостей) – якщо вже на те пішло, вони його навіть покривали. (Що робить заяви неонацистів про те, що Голокост був вигаданий воєнною пропагандою Союзників, абсолютно, м’яко кажучи, комічними). І по-третє, Союзники зовсім не вагалися підсмажити на барбекю стільки ворожих цивільних, скільки взагалі було можливо.

Після того, як ми збиремо ці факти разом, теорія Другої Світової війни як війни за права людини стає приблизно настільки ж осмисленою, як і припущення про те, що Цезар вторгся до Британії, аби подивитися на матч Манчестер Юнайтед проти Челсі. То чому ж війна відбулася? Формально причина війни в Європі полягає у бажанні Британії зберегти незалежність Польщі. Було б логічно припустити, що якби це було її основною метою, то ця війна мала якось завершитись звільненням Польщі – особливо якщо врахувати той факт, що вона у цій війні перемогла і все таке. Більш-менш те ж саме можна сказати і про США і Китай.

Зверніть увагу, що нас тут цікавлять мотиви не Гітлера, Муссоліні і Тодзіо. Ці люди давно померли, разом зі своїми рухами. Однак рухи, які перемогли їх, досі живі: я щиро сподіваюся, що усі усвідомлюють, що «міжнародне співтовариство» і Союзники – це одне й те саме. Наше питання звучить наступним чином: чому ця спільнота так різко відреагувала на нацистську Німеччину? При тому що її реакція на Радянську Росію, що була настільки ж агресивною і смертоносною, була зовсім іншою.

Проста відповідь на це питання, що продовжує наше контр-фактичне припущення, полягає у тому, що фашистський рух був ще одним хижаком, конкурентом для першого хижака. Можливо, Союзники знищили нацистів з тої ж причини, по якій лев при нагоді може вбити леопарда, щойно отримає таку можливість: не тому що леопард смачний і поживний, але тому що антилоп на всіх може й не вистачити.

На жаль, розуміння цього питання нещодавно було затьмарене досить паршивим бестселером, у якому стверджується, що фашизм насправді був лівим рухом. Ерік фон Кюнельт-Леддін, що є куди ліпшим письменником, ніж Джона Голдберг, писав про цю ідею набагато раніше й набагато переконливіше. Однак він теж помилявся.

Будучи реакційним якобітом, я відчуваю важливість визнання реакційної сутності фашистського руху. Фашизм (і нацизм) явно були продуктами демократичної епохи – нічого подібного в ХІХ столітті не можна було навіть уявити. Вони явно запозичили багато методів держуправління як у лібералів, так і в більшовиків. І досвід життя в тоталітарній державі не дуже залежить від того, чи це комуністична держава, чи фашистська, буддистська або саєнтологічна. І все ж Голдберг помиляється: тут є одна фундаментальна відмінність.

У тридцятих ні в кого не було проблем з тим, аби відповісти, якими були фашистські рухи – ультраправими чи ультралівими. Відповідь на це питання була очевидною для кожного. Вони були правими. Популістськими правими, ясна річ, проте все ще правими. Принаймні цього разу загальноприйнята точка зору виявилася повністю вірною.

Наприклад, у 1930 році Франческо Нітті (племінник ліберального прем’єр-міністра з таким самим іменем) опублікував книгу під назвою Втеча про свою втечу із заслання на італійському острові (досить сказати, що це був зовсім не ГУЛАГ). У вступі до книги його дядько прем’єр-міністр пояснює феномен Муссоліні англомовному читачеві:

«Муссоліні відображає середньовічний італійський авантюризм. Лише п’ятнадцять років тому він, комуніст і анархіст, виступав за царевбивство, анархічну злочинність, політичні вбивства. Він завжди вважав, що всі релігії – висловлюючись його ж словами – це опіум, що травить народ. Протягом двадцяти років він писав і говорив, що безодню прірви між капіталістами і пролетаріатом потрібно заповнити головами капіталістів. У 1920 році він підбивав робітників на захоплення фабрик і їх розграбування. У 1914 році він сміявся над окупацією Бельгії і закликав італійців повставати проти тих, хто хотів втягти їх у цю війну».

Поки що все дуже добре узгоджується з тезою Голдберга. Та стривайте:

«Не досягнувши успіху в червоній революції, він спробував очолити білу реакцію, зігравши на післявоєнних заворушеннях. Він домігся успіху завдяки частині генералітету і армії, що бажали впровадження реакційної політики… Ставши Диктатором, Муссоліні не лише порвав з усім своїм минулим, але й встановив жахливу реакцію. Він придушив будь-які прояви свободи: свободу преси, свободу зборів. Члени Парламенту по суті призначалися урядом. Всі політичні організації було розпущено…».

Для тих, хто не дуже добре розбирається в колірному символізмі Європи ХІХ століття: білий – колір реакції, а червоний – колір революції. Таким чином, Нітті говорить нам, що на відміну від старого Муссоліні-соціаліста, цей новий, фашистський Муссоліні був реакціонером. Точнісінько як Бурбони.

Як ми бачили, якщо «міжнародне співтовариство» це хижак, то реакціонери – його жертва. Якщо комуністи – це ще один хижак, який змагається з першим хижаком, то фашизм – це щось зовсім інше. Фашистський рух – це такий підвид жертви, який (на відміну від Бурбонів) вирішив не здаватися. І не відчував особливої відрази до використання брудних методів боротьби.

Ось моє бачення фашизму: це реакційний рух, що поєднує у собі найгірші ідеї ancien régime, найгірші прояви демократії та найгірші риси більшовицької тиранії. І заради чого? У результаті він повністю зник, як і Бурбони. Для реакціонера фашизм – це більш-менш стислий посібник по тому, як робити не треба.

Навіть через декілька поколінь емоційні реакції на фашизм і нацизм сильно ускладнюють нашу здатність зрозуміти ці концепції. (В інтересах повного розкриття інформації вважаю за необхідне повідомити, що мій дідусь, єврей-комуніст, пішов добровольцем до американської армії, щоб убивати нацистів. І я певен, що йому таки вдалося кількох завалити). Один зі способів уникнути цих асоціацій – це поглянути не на Третій Рейх, але на Другий – дивний режим Кайзера Білла та війну, яку він влаштував.

Менш емоційним терміном для позначення фашизму могло би стати поняття неомілітарізм. Ідеологію Німеччини часів Вільгельма часто описують як мілітаризм – і це абсолютно точний опис. Вона явно була реакційною, але при цьому й досить популістською, як для монархії. (Перша Світова війна була вкрай популярною в Німеччині, як і в усіх інших країнах). При Кайзері найвищим соціальним статусом володіли власники вищих військових рангів. Ви могли бути видатним професором фізики, однак якщо ваш військовий ранг резервіста був низьким або (що ще гірше) взагалі відсутнім, то ніхто не став би навіть говорити з вами на вечірках. Навіть американцям, які в цілому непогано обізнані з воєнщиною, майже неможливо уявити собі життя в настільки мілітаризованому суспільстві.

Чому останні залишки ancien régime стали настільки агресивними і мілітаристськими? Чому, наприклад, німецькі військові вхопилися за можливість розв’язати війну в 1914 році? Дуже просто – вони вірили в наше контр-фактичне припущення про те, що «міжнародне співтовариство» було зубастим хижаком.

Німецька теорія у 1914 році полягала в тому, що метою британського союзу з Францією і Росією було «оточення» Німеччини – і це не здасться настільки неймовірним, якщо ви поглянете, наприклад, на карту. А ми вже бачили, як Британія поводиться з реакціонерами, коли у неї з’являється на те можливість. Теорія німецького генштабу в 1914 році полягала в тому, що Німеччині, оточеній та в облозі, потрібно атакувати – або ж її поступово задушать.

Цей шматочок нацистської пропаганди з 1939 року досить непогано пояснює німецьку мілітаристську теорію сучасної історії:

«Глибинним коренем цієї війни є давні претензії Англії на владу над світом і, зокрема, над Європою. Хоча її основна територія займає відносно невелику площу, Англія знайшла спосіб хитро експлуатувати інших для розширення своїх володінь. Вона контролює моря, важливі шматки землі поруч з основними торговими маршрутами і найбагатші куточки нашої планети. Контраст між самою Англією та її заморськими територіями виглядає настільки химерним, що у Англії завжди був певний комплекс неповноцінності щодо усього європейського континенту. Щоразу, як континентальна держава досягала певної потужності, Англія починала вірити, що вона сама та її колоніальна імперія знаходяться в небезпеці. Кожна процвітаюча країна на континенті нервувала Англію, кожна спроба країни знайти своє місце під сонцем і розширитися приводила до того, що Англія брала на себе роль світовогополіцейського.

Необхідно усвідомити це, аби зрозуміти англійську політику щодо Німеччини – від Бісмарка й до наших днів. Англію не обрадували результати війни 1870-1871 років. На ту мить Британія уже підтримувала Францію, оскільки впродовж останнього століття ніколи так не боялась Франції, як боялася Німеччини. Франція збудувала власну колоніальну імперію, і її біологічне ослаблення давало багато простору для розширення у її власних природних межах. З Німеччиною все було інакше. Англія знала, що німці сильні, коли у них є хороший лідер, і що природа дала їм невелику й небагату ресурсами територію з обмеженим доступом до моря. Великобританія стежила за Німеччиною – чим більш помітною, нехай навіть і з природних причин, була міць Німеччини, тим уважніше за нею стежили. Другий Рейх відчув на собі англійську політику “балансу сили”. Ми знаємо, що Англії не потрібен був справжній баланс сил. Їй була потрібна ситуація, в якій Англія разом зі своїми союзниками завжди могла би змусити меншість впевнених у собі й сміливих, звернених до майбутнього країн діяти так, як їй заманеться».

Ясна річ, що це всього лиш пропаганда. Однак з якою частиною цієї історії я би порекомендував ознайомитися кожному, так це з позицією одного пана, який був по інший бік всієї цієї історії про «оточення»: Едварда Ґрея, лорда Фаллодона. Якщо ви коли-небудь замислювалися про те, кому належить фраза «По всій Європі гасне світло, і ми вже його ніколи не побачимо», то це був лорд Ґрей. Його мемуари дуже легко читаються, і дійсно, після їх прочитання стає абсолютно зрозуміло, чому ми не бачимо світла. Людей калібру Ґрея – політиків чи бюрократів – в сучасній системі держав-рекетирів просто-напросто немає.

Зрозуміло, що з точки зору Лорда Ґрея (він писав мемуари після війни), ніхто ніколи не мріяв про оточення Німеччини. Навпаки, це німецькі мілітаристи, параноїки та джингоїсти, постійно намагалися поліпшити свою політичну позицію запуском якоїсь європейської кризи. І дійсно, каша, заварена в Сараєво, була далеко не першою таким кризою – візьміть бодай той же Агадір. З іншого боку, Британія намагалася робити все, що було в її силах, для збереження миру. У підсумку вона не змогла домогтися свого: Німеччина без жодного попередження напала на Бельгію, і поняття честі змусило Британію відповісти.

Позиція Ґрея здається мені абсолютно переконливою. У мене немає причин сумніватися в його щирості. Він явно здається мені куди більш вартим довіри, аніж слизький Палмерстон, та ще зміюка. І його власний виклад причин війни не має собі рівних:

«Після 1870 року Німеччині було нема чого боятися, проте вона зміцнювала свої позиції озброєнням і Троїстим союзом, аби спробувати виключити причини для переживань у майбутньому. Франція, само собою, була переляканою після 1870 року і теж займалася переозброєнням і вступила в союз із Росією. Британія, що мала дуже маленьку армію і дуже велику імперію, спершу відчула себе некомфортно, і потім (конкретно – коли Німеччина запустила програму розбудови масштабного флоту) – ізольованою. Вона вступила в англо-японський союз, налагодила дружні стосунки з Францією та Росією і вступила в Антанту. Зрештою Німеччина злякалася того, що незабаром їй буде чого боятися і оголосила війну в той момент, коли все ще вважала себе невразливою. Лише небесам відома вся істина про справи людські, проте я вірю, що вищесказане може бути настільки точним викладом причин війни, наскільки звичайна людина взагалі може вмістити ці причини в кілька речень».

І все ж – чи дійсно у Німеччині, чи конкретніше, у монархії Гогенцоллернів, не було причин боятися? Бурбонів явно застали зненацька. І зверніть увагу: хоча Німеччина й кидала виклик британській морській гегемонії, сильнішою стороною лишалася Британія, слабшою – Німеччина. У кого ж було більше причин боятися іншої сторони? Ґрей не соромиться вивалювати на стіл цілі абзаци палмерстоніанства щодо боротьби демократії та реакції:

«Ми не вирушили на війну в 1914 році через те, що вважали, нібито рано чи пізно війна стане неминучою. Ми лише намагалися запобігти війні як такій. Однак коли, незважаючи на наші зусилля, війна все ж вибухнула, на щастя ми зайняли правильну сторону в самому її початку. З продовженням війни стали очевидними приховані сили, що стояли за нею, та інциденти, з яких війна почалася, одразу ж забулися, щойно ці сили проявили себе. Це була велика війна між Kultur, що виступала за мілітаризм, і вільним немілітаристським демократичним ідеалом. Саме це усвідомлення – свідоме чи ні – долучило до війни Сполучені Штати; Сполучені Штати, які в цілому не дуже цікавилися інцидентами, що призвели до безпосереднього початку війни, не сприймали її цілісно. Однак саме це символічне сприйняття війни, яке розкрилося перед нами незабаром після її початку, дало нам зрозуміти що ми боролися за збереження всього, що було важливо для Британії та її самоврядних домініонів. Ми не могли уникнути цієї боротьби між мілітаризмом і демократією, уникнувши війни в серпні 1914 року. Вона би переслідувала на нас до тих пір, доки не зустріла б віч-на-віч, і до цього моменту наші опоненти стали б сильнішими, а ми – слабшими та ізольованими».

І хто ж тут параноїк? Британська Імперія контролювала ледь не половину світу. Сили демократії і лібералізму явно були попереду. Реакційний мілітаризм знаходився в облозі. Чи дійсно його треба було повністю розчавити, прямо тут, бабах?

Зверніть увагу, що протягом більшої частини Першої Світової війни саме Німеччина бажала миру на підставі статус-кво, а Союзники вимагали поразки Німеччини й викорінення мілітаризму. Можливо Гітлер і вважав свою війну хрестовим походом по тотальному знищенню демократії, проте Кайзер – навряд. Однак його опоненти не обтяжувалися подібними докорами сумління. Ґрей наводить службову записку від свого посла у Вашингтоні, який викладає основи позиції Німеччини на вересень 1914 року:

«Німецький посол зазначив у пресі, що Німеччина бажає миру на підставі статус-кво і не бажає нових територій, проте Англія оголосила про своє бажання битися в ім’я своїх егоїстичних цілей і, відтак, є відповідальною за подальше кровопролиття».

Ґрей відповідає:

«Німеччина спланувала цю війну і сама обрала час для того, щоб втягнути в неї усю Європу. Ніхто, крім Німеччини, не був настільки підготовленим до війни.

Ми хочемо бути вільними в майбутньому від повернення цієї загрози.

Трейчке та інші поважні й популярні німецькі автори відкрито проголошували, що метою Німеччини має бути знищення Великобританії і знищення Британської Імперії.

Ми хочемо бути впевненими в тому, що Німеччина відмовиться від цієї ідеї. Німеччина поступила з Бельгією жорстоко і неправильно – вона напала на неї без жодного приводу; крім того, ситуацію обтяжує безпричинне руйнування Лювена та інші приклади масштабного вандалізму. Як Німеччина відплатить за це Бельгії?»

Чи дійсно Ґрея цікавили репарації Бельгії (більш-менш британської сателіта)? Очевидно, що ні. Його цікавить висування таких умов, котрі німецькі мілітаристи не могли би прийняти без втрати обличчя, адже його мета – заламати Німеччину і знищити Німецьку Імперію. Як він писав на початку 1916 року,

«Єдине гідне завершення цієї війни, яке може гарантувати майбутній мир – це повна поразка Німеччини…

Однак ми маємо бути обережними у вираженні нашого прагнення продовжувати війну, аби всім було очевидно, що ми хочемо не змушувати наших союзників продовжувати воювати, але підтримати їх у цьому. Німецька пропаганда поглиблює протистояння між нами і нашими Союзниками. Ця пропаганда виставляє війну як суперництво Великобританії і Німеччини; вона стверджує, що Франція, Росія і Бельгія вже зараз можуть погодитися на задовільні умови миру, і що вони продовжують війну в інтересах Великобританії, яка прагне поховати Німеччину; це не обов’язково зробить життя Союзників безпечнішим, однак задовольнить Великобританію.

Може трапитися, що це підступне перекручування фактів, не дивлячись на всю свою недостовірність, може створити у Франції, Росії, Італії та Бельгії небезпечний рух за мир – рух, явно налаштована до нас вороже.

Було б добре, якби ми всі – і міністри, і преса – змогли виступити з єдиною позицією щодо нашого прагнення допомогти найбільш постраждалим Союзникам забезпечити звільнення їхніх території, компенсувати їхні збитки і забезпечити безпеку в майбутньому. Ми маємо підкреслити неможливість піти на мир, допоки Союзники знаходяться в небезпеці, і все безчестя думок про мир в цій ситуації, хоча саме їм – чия територія була окупована ворогом, з чиїм населенням так огидно зверталися і продовжують звертатися – а не нам, належить право вирішувати, коли саме прийде час говорити про мир. До настання тої миті нам потрібно задіяти всі наші зусилля й піти на будь-які жертви, щоб досягти перемоги над спільним ворогом, і думати ми можемо лише про перемогу».

Я би навіть придумати таке не зміг.

Ми боремося за наших союзників. Якщо вони хочуть миру, то нехай вирішують, коли проводити переговори про мир. Однак нам потрібно переконатися, що ми не дозволимо їм думати про мир, бо Німеччина має бути знищеною. Особливо важливо для нас протидіяти підступній німецькій пропаганді, яка може ввести наших союзників в оману і змусити їх вважати, що нас може задовольнити лише поразка Німеччини. Але це, звісно ж ж, нісенітниця – ми боремося лише заради відновлення справедливості щодо наших Союзників.

Знову ж таки, я не певен, що ці уривки дійсно добре передають усі відтінки мислення лорда Ґрея. Очевидно, що я подав його у не найліпшому світлі. Я дійсно вважаю Ґрея людиною, близькою мені по духу, якою я напевно не вважав би, скажімо, Людендорфа. І розгледіти у лордові Ґреї хижака просто неможливо.

І все-таки ми знову бачимо, як стирчать хижі ікла. У будь-якій війні кожна сторона виставляє себе постраждалою, а іншу сторону – агресором. Чи намагалася Німеччина розтрощити Британію? Або ж Британія намагається знищити Німеччину? Чи може вони обидві є агресорами?

Ми знову потрапили в тупик. У нас є дуже приваблива теорія, яка на перший погляд дуже добре пояснює всі ці аномалії, проте ця теорія, очевидно, є хибною. Однак варто нам відкинути її, як усі ці аномалії повертаються – ще й купу друзів з собою приводять. Що робити?

Переклад: Сергій Заїковський


[1] У ролику насправді зображено американського бродягу, який жорстоко захищає кут вулиці в Лас-Вегасі, штат Невада.

[2] «Метро» це сленгова назва Поліцейського департаменту Лас-Вегасу.

[3] Цю гру слів дійсно складно передати: «It starts with “p” and rhymes with “muppet.”», тобто слово «маріонетка» має римуватися зі словом «лялька» (в сенсі штука, в яку ми пхаємо руку і нею типу як рухаємо). Далі, відповідно, Молдбаґ вибудовує цілу концепцію «лялькових держав», які відрізняються, на його думку, від «маріонеткових».

поділитись