Бойчукізм

Заборонене мистецтво: бойчукізм

У час панування радянського режиму, масових розстрілів та тотальної заборони національних настроїв виникла мистецька течія, що попри всі заборони не лише проіснувала багато років, але й залишила вагомий слід в історії українського мистецтва. Бойчукізм варто розглядати не лише як мистецьку школу, але і як справжній феномен українського мистецтва. У найбільш несприятливий час мистецька школа Михайла Бойчука запалила надію на відродження української культури.

Бойчукісти створили самобутню школу, що поєднувала у собі любов до монументального мистецтва та візантійського іконопису. Саме візантійське мистецтво надихало свого часу Михайла Бойчука – натхненника течії та основоположника мистецької школи.

Колективізм та народність мистецтва бойчукістів була пов’язана з їх бажанням винести творчість за рамки виставок та привнести її у повсякденне життя. Їх звернення до древніх технік, заміна олії темперою та стилістика примітивізму нагадують нам про забуті тенденції українського народного мистецтва.

Становлення школи бойчукістів розпочалося з Парижу, де під час мистецької подорожі Михайла Бойчука їм була започаткована школа неовізантійського мистецтва у 1909 році, що згодом набула ширшого розмаху і розрослась до масштабів цілої течії.

Михайло Бойчук народився у селі Романівка. Незважаючи на походження з маленького села, що на Тернопільщині, завдяки власному бажанню, Бойчук зміг навчатися у Львові. Згодом, у Віденській та Мюнхенській академії. Та закордонна освіта не позбавила Бойчука любові до народного українського мистецтва.

Під час подорожі до Парижу, у 1908 році, коли він знайомиться з творами Ренуара та Пікассо, думки Бойчука все більше схиляються до потреби колективізації творчості. Тоді ж група бойчукістів у Парижі на виставках виступали під спільним гаслом «Відродження візантійського мистецтва».

«Ми постільки є школою візантійського відродження, поскільки наша культура перебувала під її впливом. “Нео-візантизм” – це лише термін для полегшого розуміння; в кінцевому рахунку ми маємо на це право. У себе вдома називатимемося інакше».

Сам Михайло Бойчук вважав, що найкращим майданчиком для експонування монументальних творів стануть стіни громадських будівель та майдани, де їх побачать більш широкі маси. Проте він не знав, що після його загибелі майже всі його твори будуть нещадно знищені режимом.

Загалом, у творчості Бойчука проглядається ідея мистецтва як «надбання народних мас», саме так він починає звертатися до монументалізму. Завдяки йому в Академії мистецтв в Києві діяла майстерня монументального мистецтва. 

Разом з побратимами бойчукістами художник розписував громадські будівлі, створював декорації для театрів, обкладинки для Товариства прихильників українського письменства і науки, тощо.

1925 рік – заснування Асоціації революційного мистецтва України, організації, що ні як не вписувалась в протиукраїнські настрої панівної влади. 

Бойчукісти, що були об’єднані даною організацією, прагнули зв’язати мистецтво та побут. Привносити естетику у повсякденність, створивши синтез з мистецьких творів та побутових речей. 

У зв’язку з діяльністю організації та невдоволенням не лише радянської влади, але й оточення Михайла Бойчука, він був змушений покинути Київ.

Михайло Бойчук не лише створив власну школу, але й долучився до однієї з наймасштабніших подій світу українського мистецтва – створення художньої академії. З 1917 року після створення академії Михайло Бойчук був запрошений у якості професора.

Відродження українського мистецтва ніяк не вписувалось у плани тоталітарного радянського режиму, бойчукістів очікувала трагічна доля.  У 1936 році Михайла Бойчука та його дружину Софію було заарештовано, а згодом розстріляно.

Попередня їх творча подорож до Німеччини стала однією з причин для арешту. Проте всі знали головну причину: влада була невдоволена саме діяльністю бойчукістів. Після арешту та розстрілів майже всі твори бойчукістів були знищені: фрески – замальовані, мозаїки – розбиті вщент. 

Проте, художнє надбання бойчукістів розрослося набагато ширше, аніж могла уявити влада. Нині все ж лишилися твори Михайла Бойчука та його школи, здебільшого замальовки та ескізи.

У 2017 році в Мистецькому Арсеналі було відкрито експозицію, присвячену творчості Бойчука, де зібрали ті невеликі залишки, котрі не вдалося знищити радянському режиму. Куратори виставки відчайдушно шукали ті залишки робіт бойчукістів:

«За кожною з них – чиясь особиста мужність: музейників, які зігнорували директиви про знищення ідеологічно ворожих творів; учнів Михайла Бойчука, які перетворюючись на «соцреалістів», переховували свої ранні роботи; колекціонерів, які розуміли цінність забороненого мистецтва».

На виставці було представлено понад 300 живописних, графічних, мозаїчних творів Михайла та Тимофія Бойчуків, Василя Седляра, Івана Падалки, Софії Налепинської, Оксани Павленко, Антоніни Іванової, Миколи Рокицького, Сергія Колоса, Охріма Кравченка

Творчість Бойчука нині оберігають, а пам’ять про видатного митця вшановують та продовжують його справу. 

Бойчукізм – це не лише про монументальне мистецтво. На творчих ідеях бойчукізму були також засновані школи плакату, графіки та кераміки. Бойчукізм став ідеологічною течією, що навіть під забороною та ризиком повного знищення усе ж змогла посіяти ідеї відродження українського мистецтва.

Автор: Анна Збаражська

поділитись