«Будівничі» Великої Фінляндії: з шанців у вир політики


Країна тисячі озер, предковічних лісів і таємничих легенд – Фінляндія, Суомі. Її назва громом пролунала на весь світ під час сталінської агресії в листопаді 1939-го. Відтоді й дотепер Батьківщина маршала Маннергейма і композитора Сібеліуса є своєрідним еталоном ліберальної демократії та економічного розвитку, на які прагнуть рівнятися країни другого й третього світів.

Агітка 1919 року – Фінляндія і Карелія разом проти більшовиків.

Проте нас цікавить інший вимір, який часто намагаються ігнорувати, як суспільствознавці самої Фінляндії, так і аналітики за її межами. Сьогодні ми спробуємо розкрити сутність ідеологічної течії, котра отримала назву «теорія Великої Фінляндії» (фін. Suur-Suomi-aate).
Ідею розбудови незалежної, а тим паче Великої Фінляндії «від моря [Балтійського] до моря [Білого]» завжди розглядали через призму двосторонніх відносин цієї країни з сусідами – Москвою і Стокгольмом. Деякі дослідники, що спеціалізуються на проблемі іредентизму малих народів Європи, намагаються пояснити бажання територіального розширення образою на мирні домовленості, підписані в 1919-му у Версалі (скажімо, сумнозвісна «Велика Угорщина»). Цікаво, що претензії фінляндців, а не тільки етнічних фінів, до сусідів не підпадають під цю тезу. Адже країни-переможці розуміли важливість існування Фінляндської Держави в її природних (етнічних) кордонах, як стримувальний чинник проти «червоної чуми». Країна Суомі змогла не тільки подолати внутрішню загрозу (власних більшовиків), але й розпочати контрнаступ проти зовнішньої – більшовиків московських, що неабияк сприяло піднесенню її іміджу на європейській арені.
Першим про Велику Фінляндію заговорив німецький ботанік Йоган-Ернст Віртцен у 1837-му, коли довів, що ареал розповсюдження «фінських рослин» (фін. Suomen luonnonvaraisten kasvikset) не обмежується Великим Князівством Фінляндським, а простягається до східного узбережжя Білого моря. Тобто, виходячи суто з біологічних роздумів про спорідненість флори, він включив західну частину тодішньої Олонецької губернії (нині Республіка Карелія) до складу фінляндських земель. Згодом, вже у 1880-х ідею Великої Фінляндії підхопили романтики з фенноманського руху, які навіть сформували своєрідний напрям у поезії під назвою «кареліанізм» (фін. Karelianism). Однак амбіції територіального розширення Суомі так і залишилися б віршованими гаслами кількох мрійників, якби в 1917-му не спалахнула революція. Повалення царату і заколот більшовиків дали шанс послідовникам «кареліанізму» вийти з тіні й стати в авангарді національно-визвольного руху Фінляндії, Карелії, Естонії та Північної Інґрії.
100-річчя Фінляндії – спадковість поколінь.

Коли 6 грудня 1917-го фінляндський парламент (фін. Eduskunta) проголосив державну самостійність, він задекларував і нові кордони. На Заході та Півночі межі Фінляндії були визнані непорушними. Адже там знаходилися союзні країни Швеція та Норвегія, які допомагали армії барона Карла-Ґустафа-Еміля Маннергейма здолати внутрішнього ворога й не дати зовнішньому розпалити пожежу пролетарської революції у Європі. Само собою, що східний кордон країни Суомі через громадянську війну в колишній державі Романових існував лиш на папері. Межу між новопосталою країною рад і незалежною Фінляндією попередньо узгодили урядовці з Гельсінкі та ленінські народні комісари наприкінці грудня 1917-го.
В той самий час натхненні швидким здоланням червоного заколоту на Півдні Фінляндії (січень-травень 1918-го) вояки армії Маннергейма та представники інтелігенції вимагали від тодішньої влади негайного розпочати наступ на Петроград і визволити від більшовиків братів-карел. Територіальне розширення шляхом приєднання до країни Суомі карельських земель повинні були бути обґрунтовані. Саме з цієї причини влітку 1918-го розгорнулася потужна пропагандистська кампанія, ідейним натхненником якої був сам майбутній маршал Маннергейм. Видана ним «Клятва меча» на залізничній станції Антреа відверто закликала фінляндське вояцтво йти у хрестовий похід проти «червоної орди»: «Ми знаємо ціну обіцянкам Леніна, але ми досить міцні, щоб утримати свою свободу, підтримати й захистити наших братів у Східній Карелії. Нам не потрібна в якості подарунка чи милості та земля, яка вже по крові належить нам…».
Мапа-проект Великої Фінляндії.

Якщо практичним здійсненням побудови Великої Фінляндії займалися збройні сили країни, то за теорію взялися члени Академічного товариства «Карелія» (фін. Akateeminen Karjala-seura). Спільнота, яка об’єднувала істориків, філософів, соціологів, лютеранських пасторів і літераторів розробляла покроковий сценарій політичної абсорбації карельського населення після звільнення їхньої території від більшовиків. Офіційно товариство не мало лідера. Проте спрямовували членство у потрібне русло троє колишніх фронтовиків, що й заснували об’єднання – карельські єгері-націоналісти Рейно Вягякалліо, Ерккі Ряйккьонен і уродженець провінції Пох’янмаа, священик сільської парафії Еліас Сімеліус. Їхньому перу належить програма Академічного товариства «Карелія», котра передбачала фінізацію карелів, депортацію зі звільнених земель представників не фіно-угорських народів (слов’ян, тюрків, германців), розгортання освітніх і культурних закладів задля підвищення рівня грамотності та створення Великої Фінляндії як держави-громади рівних можливостей для охочих розбудовувати її на засадах етнічної гомогенності та економічної солідарності кожного громадянина.
Переломним моментом для «будівничих» Великої Фінляндії став 1920-й рік. Саме тоді новий демократичний уряд країни, аби подолати соціально-економічну кризу та повоєнну розруху, погодився повернути більшовикам раніше визволенні землі в обмін на продовольство з вже окупованої Червоною армією України. Варто наголосити, що цьому також сприяла активізація більшовицьких сил саме на Карельському фронті, які були перекинуті Львом Троцьким з Пскова до Петрозаводська після розгрому Північно-Західної армії генерала Ніколая Юдєніча влітку 1920-го. Москва силою змусила Гельсінкі піти на принизливий мир у Тарту. Більшовики погрожували перейти в агресивний наступ вже на території самостійної Фінляндії, а цього допустити не можна було.
Які були наслідки Тартуської мирної угоди для держави Суомі? – По-перше, було визначено нову межу, котра зберегла status quo до березня 1940-го: регіон Петсамо у Заполяр’ї та весь Карельський перешийок відійшли Фінляндії; Східна Карелія була перетворена на автономну область у складі РСФСР. А по-друге, командування фінляндських збройних сил зобов’язувалось ліквідувати загони добровольців, які визволяли карельські землі та депортувати до РСФСР активних учасників Академічного товариства «Карелія», що було народжені на території колишньої Олонецької губернії. Це було справжнім викликом для тих, хто мріяв про Велику Фінляндію від моря до моря! Адже уряд, який ще вчора підтримував хрестовий похід на Схід, тепер перебував на боці ворога.
Проте фінляндські націоналістичні кола та патріотично налаштовані ветерани Визвольної війни не могли змиритись із новою дійсністю. Членство Академічного товариства «Карелія» вважало, що генерал Маннергейм, який підтримав урядову лінію, порушив власну «Клятву меча», довіривши війну політикам і тиловим щурам, через що на мапі Європи так і не постала Велика Фінляндія. Тих, хто не витримав тягаря Тартуської мирної угоди, чекала сумна доля. Так 12 січня 1921-го колишній командир фінляндського добровольчого загону єгерів в Репола Ганс-Гокон-Крістіан Сівен вчинив самогубство, здійснивши постріл у скроню з револьвера. Він став першим, але не єдиним мучеником, що поклав душу й тіло на вівтар ідеї Великої Фінляндії, якого пізніше ідеалізували націоналістичні кола та вище офіцерство Фінляндської Армії.
Члени Академічного товариства «Карелія» складають присягу, 1922 р.

Повернувшись із карельських шанців вчорашні визволителі могли залишитись безмовними ветеранами, але більшість обрала політику. Ідеологічна школа Академічного товариства «Карелія» за кілька місяців випустила кількадесят фахових експертів у різних гуманітарних галузях. Вони не тільки налагодили співпрацю з правими парламентськими фракціями (Національна коаліційна партія і Шведська народна партія), але й мали за честь виступати на їхніх з’їздах з доповідями. Також вони змусили фінляндських урядовців в якості спокути запустити спеціальну програму задля забезпечення тисяч біженців з Карелії житлом і землею. Це неабияк пожвавило суспільну дискусію навколо націоналістичної «теорії Великої Фінляндії».
З початку 1930-х відбулася певна радикалізація програми Академічного товариства «Карелія», члени якої склали кістяк першої націоналістичної партії – Лапуаський Рух (фін. Lapuan Liike). Відносно планів створення Великої Фінляндії висловлювання стали більш різкими. Головною трибуною стала тижнева газета «Suomen Heimo». Червона Москва, що розпочала сталінські репресії, знов повернулась у порядок денний як головний гнобитель фіно-угорських народів. До початку Зимової Війни світ побачили кілька гучних статей представників Лапуаського Руху й Академічного товариства «Карелія», автори яких передбачала захоплення Ленінграду у разі війни між СССР і Фінляндією.
Тогочасна ідеологія фінських націоналістів окрім ідеї Великої Фінляндії базувалась на лютеранських принципах соціальної солідарності та методах прямої дії щодо опонентів-комуністів. Своєрідний вуличний радикалізм було запозичено в італійських фашистів. Варто підкреслити, що італійський режим Беніто Муссоліні подавався членству Лапуаського Руху й Академічного товариства «Карелія»як зразок суспільно-державного устрою з поправкою на фінські національні традиції та реалії. Особливо надихали фінських націоналістів фашистські успіхи щодо впровадження корпоративної системи та нищівна боротьба з комунізмом в Італії. Попри свою войовничість прибічники розбудови Великої Фінляндії у своїй діяли в межах чинного законодавства, хоч і наганяли страху серед комуністичного підпілля.
Тим часом у публічну дискусію з приводу майбутніх фінляндських кордонів невдовзі втрутилися й представники центристських та лівих партій. Усі були згодні, що умови Тартуської мирної угоди необхідно було переглянути. Лідери соціал-демократів Оскарі Токой і Вяйньо Войонмаа навіть підготували спеціальну доповідь для парламентарів під назвою «Велика Фінляндія в природних кордонах» (фін. Suur-Suomen luonnolliset rajat), яку згодом засекретили, щоб не дражнити східного сусіда. За для повернення втрачених земель країна Суомі потребувала союзника, сильнішого за СССР. Цим союзником мала стати Німеччина, однак у плани Фінляндії знов втрутилися більшовики.
Героїчні 105 днів Зимової Війни фінляндці стримували сили ворога. «Будівничі» Великої Фінляндії знов були у шанцях визвольних змагань із листопада 1939-го по березень 1940-го. Але тепер, замість омріяної Карелії, вони мусили обороняти власну домівку від Червоної армії, що сунула ордою зі Сходу. Хоч у війні не було явного переможця, але умови Тартуської мирної угоди було все ж переглянуто… на користь червоної Москви! Країна Суомі втратила 10% своєї етнічної території, віддавши більшовикам Карельський перешийок, а її армія так і не ступила на землю братів-карел, відправивши масштабний геополітичний проект Великої Фінляндії на сторінки історії.
Денис Ковальов, спеціально для «Пломеня»
Примітки:
[1] Белоусов, Я. Финский национализм и Великая Финляндия / Я. Белоусов // «Спутникъ и Погромъ». – Июнь, 2017. – Режим доступа: https://goo.gl/sDX4Eo.
[2] Васара, В.-Т. Проблемы формирования идеологии «Великой Финляндии» / В.-Т. Васара // «Вестник РГУ им. И. Канта»: журнал. — Калининград, 2010. – Вып. 12. – С. 37-42.
[3] Ковальов, Д. і Ковальов, П. Повстання Ідентичності / Д. Ковальов, П. Ковальов. – Дн.: ВКК «Баланс-Клуб», 2016. – 304 с.
[4] Alapuro, R. Akateeminen Karjala-seura: ylioppilasliike ja kansa 1920- ja 1930-luvulla / R. Alapuro. – Helsinki, 1973. – 270 s.
[5] Lähteenmäki, M. Väinö Voionmaa, Puolue- ja geopoliitikko / M. Lahteenmaki. – Vantaa: «SKS», 2014. – 517 s.
[6] Nygård, T. Suur-Suomi vai lähiheimolaisten auttaminen: Aatteellinen heimotyö itsenäisessä Suomessa / T. Nygård. – Helsinki: «Otava», 1978. – 342 s.
[7] Sihvo, H. Karjalan löytäjät / H. Sihvo. – Helsinki: «Kirjayhtymä», 1969. – 280 s.