крістіан крахт фазерлянд

«Фазерланд» Крістіана Крахта: література порожніх людей

52-річний швейцарський письменник Крістіан Крахт сьогодні є досить відомим у світі автором. Низка романів, подорожніх нотаток і сценаріїв для кіно, переклади на велику кількість мов, а також чималі тиражі – Крахт саме з тих, кого можна назвати популярним сучасним письменником. Він родом зі Швейцарії, пише німецькою мовою і постійно їздить світом, ніде надовго не затримуючись, часто змінює країни і континенти: США, Сомалі, Афганістан, Індія, Танзанія, Таїланд, Непал, Парагвай, Аргентина. В 2012 році побачив світ і український переклад дебютного роману Крістіана Крахта «Фазерланд» 1995 року. З чим швейцарець увійшов в літературу?

«Фазерланд» в Німеччині вважають ледь не культовим романом. «Новий дендізм», «поп-література» – так говорять про «Фазерланд» літературні критики. Насправді ніякого неймовірного, закрученого сюжету або бодай такого, який би змусив читача здивуватись, чи відчути будь-яку іншу сильну емоцію, в першому романі Крахта немає. Взагалі весь сюжет книги зводиться до того, що головний герой їздить Німеччиною, не маючи ніякої кінцевої точки призначення, чи хоча б уявлення про мету своїх пересувань країною. З вечірки в клубі до бару, з бару в інший бар, звідти до заміського будинку нових знайомих, потім в інше місто, аби повторити все спочатку. Наприкінці книги ця схема трохи ламається, але загалом події відбуваються саме так.

І ця відсутність подій, які б виходили за межі розпорядку вікенда типового любителя алкоголю та вечірок, чудово підкреслює головну емоцію роману, яка блідою тінню височіє над всім твором – розчарування. Абсолютне розчарування в усьому, порожнеча, яка заповнює собою внутрішній світ головного героя і зовнішній світ, що його оточує. Крахт, свідомо чи ні, зобразив крах світоглядних основ, які бодай якось теліпались кривавими обрубками за тілом людства в другій половині ХХ століття.

Героя Крахта, який, очевидно, є досить автобіографічним, нудить від цього світу, але не від того, що цей світ для нього відразливий або не відповідає його ідеалістичним уявленням (хоча це, в якійсь мірі, також присутнє), а тому, що цей світ став настільки порожнім та примітивним, що він просто нічого не може запропонувати цій молодій людині. Під «світом» тут варто розуміти, в першу чергу, звісно, сите європейське буржуазне суспільство, суспільство консюмеризму, неврівноваженого споживання та примітивних уявлень про задоволення.

Не випадково з перших сторінок роману на читача, як з відра, ллються назви брендів: одягу, машин, алкоголю. В якийсь момент стає зрозуміло, що це свідомий прийом автора – викликати у читача відразу, перенаситити його цими назвами, так само, як ними перенасичений сучасний європеєць. І у нього це, безумовно, вдається. Інколи здається, що читаєш не роман сучасного модного письменника, а каталог гіпермаркету. Що, загалом, за формою та наповненням часто одне й те саме. Назви фірм і торгових марок летять перед очима, але імені головного героя в книзі ви не знайдете. У світі споживацтва, поп-арту та порожніх слів, імен у людей немає. Ці імена просто непотрібні, адже різниці між цими людьми ніякої – будь-кого можуть звати будь-як. Ім’я виробника куртки важить більше, ніж ім’я окремої людини. Разом з тим, не називаючи свого головного героя, Крахт натякає своєму читачеві, що цим героєм, ймовірно, є і сам читач.

Обкладинка українського перекладу

Дмитро Биков в своїй лекції, присвяченій творчості Віктора Пелевіна, чудово відмітив, що покоління, яке народилося в першій половині 1960-их років, до якого відноситься Пелевін, і до якого можна, загалом, віднести і Крістіана Крахта (він народився в 1966 році), було заплановане для великих звершень та вирішення складних завдань, а в результаті опинилося в світі примітивних питань та знецінених відповідей. Великий проект закінчився повним колапсом, а покоління 1960-их опинилося посеред світоглядної пустелі. «Фазерланд» Крахта саме про цю невідповідність розгону тому удару, який в результаті спромоглося завдати його покоління. Якщо цей удар взагалі відбувся.

Герой Крахта відчуває марноту та беззмістовність свого життя та життя оточуючих людей, але вже не в силах висловити її, бодай запакувавши в красиву форму. Думки його примітивні та кволі, сірі та банальні. Чи це сам Крахт мислить таким чином? Розмірковування головного персонажа «Фазерланда» язик не повертається назвати критикою сучасного світу – це белькотіння духовно лоботомованого, який дивом зберігає вміння тужити за чимось великим, сам цього не розуміючи. Власне, це і є своєрідним діагнозом сучасного західного суспільства: ті, хто можуть щось відрефлексувати, нічого насправді якісного прожити не в силах.

Могила Томаса Манна

Наприкінці книги головний герой наче виринає зі сну, сидячи в кав’ярні в Цюріху, і вирішує поїхати шукати могилу Томаса Манна, яка має бути на кладовищі неподалік міста. Він згадує, що прочитав декілька книжок Манна ще в школі, і вони, на відміну від текстів Гессе чи Фріша, йому сподобались. Він приїздить на кладовище вже ввечері, на вулиці сутеніє, плиту з прізвищем «Манн» знайти дедалі важче. Головний герой наче намагається відшукати на цьому кладовищі частинку світу, епохи, бодай мертвої, коли великі ідеї та смисли ще жили в серцях та головах людей, змушували їх творити величне та непересічне. Постмодерністський герой намагається звернутись до модерністського минулого, але не знаходить нічого і повертається до свого звичного життя.

Цікавим, але, на мою думку, досить притягнутими за волосся, є інтерпретація роману, запропонована його російським перекладачем Тетяною Баскаковою в післямові до російськомовного видання книги. Баскакова звертає увагу на декілька сюжетних деталей, які перегукуються з сюжетом вставної новели в «Геліополісі» Ернста Юнгера. «Можна припустити, що цей таємний код якось пов’язаний з фантастичним романом Ернста Юнгера «Геліополіс» (Юнгер кілька разів згадується в «Faserland», хоча оповідач і запевняє, що сам його не читав). У «Геліополісі» є така вставна новела: якась пропаща людина зустрічається з дияволом або посланцем диявола (нібито окулістом, «доктором Фенсі»), який дає йому випити темно-червоного еліксиру («Блекберрі-бренді»), а потім відводить в свій лікарський кабінет (де стоїть ящик зі скляними очима) і закапує йому особливі краплі. Після цього бродяга неначе прозріває і починає сприймати світ так, немов живе «з мікроскопом на очах серед людей, які навіть не підозрюють про існування такого приладу». Він бачить «сили, що визначають хід подій, зародки щастя і нещастя». Він стає казково багатим, але не хоче і не може бути посібником злої сили, і врешті-решт «доктор Фенсі» забирає у нього чарівний дар, повертаючи до звичайної людської долі…

Якщо прочитати «Faserland» так, щоб крізь його сторінки «просвічував» текст «Геліополісу», то, мабуть, і назва проясниться, і деякі знаки просто співпадуть (згадаємо, що на самому початку і майже в самому кінці оповідач зустрічається з Карін, дівчиною з лінзами на очах, і її супутником Серхіо, який перед тим, як розлучитися з героєм, приносить йому келих бренді – чи не можна вважати цих двох персонажів наступниками «доктора Фенсі»?)».

Баскакова, окрім Юнгера, ще й «Божественну комедію» Данте в творі Крахта розгледіла, але сама перекладач вірно задається питанням, навіщо Крахту всі ці паралелі знадобились? Навіть якщо уявити, що вони насправді додані свідомо в текст автором, вони нікуди не ведуть, з ними або без них роман лишився б таким самим – порожнім художнім простором про порожніх людей.

«Фазерланд» не вирізняється ані формою, стилем, художніми засобами, ані змістом. З точки зору літератури, твір Крахта – одноразова жувальна гумка, яка видихається через 10 хвилин читання. Іншими словами, він просто не вартує бути прочитаним.

Головним здобутком цього роману є те, що він в своїй суті ототожнює себе з тією ситуацію, яка склалася 20 років тому в Європі в колах фінансово забезпечених молодих людей з гарною освітою, які опинились в світі без будь-яких орієнтирів та здатності ці орієнтири створювати самостійно. Цей текст віддзеркалює всю духовну бідність та дріб’язковість епохи, всю її смислову порожнечу та поразку людини, яка програла всім викликам історії та самого буття, так і не вступивши в бій.  

Автор: Валентин Дзюбенко

поділитись