Історія країни Суомі має славетні сторінки, коли сповнена сил та військового запалу молодь, вирішувала долю всього народу. Цими представниками були блакитно-чорні штурмовики (фін. Sinimustat), яких би нині ліберальна преса назвала «фашистськими нацдружинами».
Батьком-засновником загонів «Sinimustat» був Лаурі-Еліас Сімеліус. Він народився 28 січня 1899 р. у родині настоятеля лютеранської парафії селища Раутіо. З дитинства був навчений шанувати традиційний устрій. Родину, церкву та державу Еліас Сімеліус вважав невіддільними частинами (наріжним каменем) суспільного життя. Саме батьківське виховання вплинуло на подальшу долю борця за самостійну Фінляндію проти ворога внутрішнього і зовнішнього.
Перша світова війна, а згодом – вихор революції подарували Фінляндії шанс здобути власну самостійність. Молодий син лютеранського пароха, який завершив навчання у центральній богословській школі провінції Оулу, взяв активну участь в організації урядового війська новопосталої держави під проводом барона Карла-Ґустафа-Еміля Маннергейма. Весною 1918-го, коли тривали запеклі бої Визвольної Війни проти фінляндських більшовиків (лівих соціал-демократів, анархістів і міських декласованих елементів), Еліас Сімеліус очолив загін добровольців-єгерів (фін. Jääkärien joukkot), що брали штурмом охоплене червоною чумою місто Тампере. Згодом, у 1921-му, саме його фізичну статуру скульптор Віктор Янссон візьме за основу для зведення монументу Свободи у тому ж таки Тампере. Юнак із мечем у руці символізує перемогу фінської нації у війні більшовизмом.
Завершення Визвольної Війни, а разом із тим початок Першої московсько-фінляндської війни (в історіографії РФ подається як «Перша радянсько-фінська війна» – прим. Авт.) 19-річний Еліас Сімеліус зустрів у шанцях на півночі Ладозького озера. Звідси він, як і тисячі інших добровольців, вирушав на Схід у хрестовий похід проти троцькістсько-ленінської орди. Для нього, сина священика, боротьба з більшовиками була сенсом життя. Він, маючи офіційний дозвіл на службу від єпископа Оулу і Пох’янмаа, особисто благословляв фронтовиків на чин, який мав відбутись у сусідній Карелії. Його власний хрестовий похід проти московського більшовизму відбувся навесні 1919-го – під командуванням Еліаса Сімеліуса полк добровольців-єгерів здійснив успішний рейд до міста Аунус (нині – Олонецьк, РФ), однак осінній контрнаступ Червоної армії завадив фінляндцям опанувати визволену територію.
Потім був рік полону та допити чекістів у Петрограді. Та доля була прихильною до відчайдуха. Напередодні підписання Тартуської мирної угоди у жовтні 1920-го Еліас Сімеліус зумів втекти з в’язниці (цей інцидент досі лишається загадкою – прим. Авт.), пішки діставшись міста Вііпурі (нині – Виборг, РФ). Того ж року він долучається до лав Академічного товариства «Карелія» (фін. Akateeminen Karjala-seura), мета якого – розробка покрокової соціально-культурної фінізації населення Карелії після її звільнення від більшовиків. На рівні з колишніми фронтовиками Рейно Вягякалліо та Ерккі Ряйккьоненом, Еліас Сімеліус сприяє розгортанню освітніх і культурних закладів на Півночі та Сході Фінляндії задля підвищення рівня грамотності населення.
У складі Академічного товариства «Карелія» він керував ідеологічно-освітнім відділом, який також займався пропагандою ідеї Великої Фінляндії. Восени 1921-го Еліас Сімеліус вступив до богословського факультету Університету Гельсінкі, який закінчив з відзнакою за 2,5 роки. Бувши ідейним натхненником нових хрестових походів проти більшовиків, він одночасно служив настоятелем парафії Кіурувесі, де також був вчителем церковної школи. Його харизматичні проповіді вкрай націоналістичного характеру, які стануть спусковим гачком для молоді, що була охоча до продовження боротьби з червоною чумою, закликали краян розірвати мирні угоди з Москвою та завершити визволення братів-карелів. У 1926-му Еліас Сімеліус, на хвилі радикальної фінізації національно-політичного руху у Фінляндії змінив своє шведське прізвище на фінське, ставши Еліасом Сімойокі.
«Золоті 20-ті» завершилися для багатьох країн Заходу економічною кризою. Вона стала каталізатором, як для лівих, так і для правих радикальних рухів. Фінляндія не стала винятком – у листопаді 1929-го в селищі Лапуа виник однойменний Лапуаський Рух (фін. Lapuan Liike), активісти якого прагнули направити зростальне в суспільстві невдоволення проти свого давнього ворога – соціалістів і комуністів, котрих спонсорував Кремль. Лідером організації був ветеран Визвольної Війни – Вігторі Косола. Його стараннями лави націоналістичного Лапуаського Руху на початку 1930-х поповнив й Еліас Сімойокі, активна позиція та антибільшовицькі заклики у недільних проповідях якого не могла бути залишена без уваги.
Вігторі Косола доручив йому аналогічну посаду, що її Еліас Сімойокі займав в Академічному товариства «Карелія». Пропаганда, ідеологія та вишколи молоді – основна діяльність, яку поєднував войовничий лютеранський парох зі службою в церкві. Першою силовою акцією Лапуаського Руху став погром типографії соціалістичної газети «Työn Ääni» у березні 1930-го у місті Вааса. Молоде членство хотіло навести жах на все ліворадикальне підпілля Фінляндії. Але саме такі показові дії привели до лав Лапуаського Руху велику кількість палких патріотів – за рік приєдналося майже 60 тис. осіб!
Однак кількість не означала якість. Щоб виправити ситуацію, Вігторі Косола доручив Еліасу Сімойокі спільно з філософом-традиціоналістом Аулісом Ойаярві організацію спецгруп молоді для точкових акцій, зокрема атентатів щодо ораторів і депутатів від соціалістичних партій. Вони іменувались блакитно-чорними штурмовими загонами або ж «Sinimustat». Це було молодіжне крило Лапуаського Руху, куди входили молоді люди віком від 16 до 33 років та мали власну уніформу – чорні сорочки (асоціація з фашизмом – прим. Авт.) та штани з блакитними краватками (асоціація з фалангізмом – прим. Авт.). Замість привітання активісти «Sinimustat» використовували римський салют.
Варто зауважити, що ці «фінські нацдружини» були справжнім аналогом парамілітарних припартійних формувань на кшталт німецьких «Sturmabteilung» чи італійських «Squadristi». Тобто, справжнім «військом партії», націленого проти демократичного та соціалістичного ладу, слугуючи для силового придушення політичних опонентів. Важливе місце, окрім акцій прямої дії, також займали – ідеологічне виховання (пропаганда ідеї Великої Фінляндії); зустрічі в церкві після недільної служби, на яких обговорювались лютеранські принципи соціальної солідарності; фізичний гарт (вишколи й таборування).
Особливо надихали фінських націоналістів успіхи Беніто Муссоліні щодо впровадження корпоративної системи та нищівна боротьба з комунізмом в Італії. Фашистський режим подавався як зразок суспільно-державного устрою з поправкою на фінські національні традиції та реалії. Керівництво «Sinimustat», натхнене маршем на Рим, незгодне з політикою чинного уряду Фінляндії, марило захопленням влади збройним шляхом. Еліас Сімойокі прагнув донести до лідера Лапуаського Руху необхідність такої справи. Вже у липні 1930-го понад 6 тис. «фінських нацдружинників», яких підтримали 10 тис. селян, з блакитно-чорними прапорами пройшли вулицями Гельсінкі, продемонструвавши урядовцям свою войовничість.
Вище політичне керівництво країни змушене було враховувати вимоги учасників маршу, які отримали широку підтримку в суспільстві. Спершу на законодавчому рівні було заборонено комуністичну ідеологію та діяльність комуністичних організацій. Пізніше, урядовці підтримали пропозицію Еліаса Сімойокі викладати в школах теорію Великої Фінляндії, аби прищепити юнацтву месіанську місію. Однак членство «Sinimustat» хотіло влади, загартованої у вуличних боях.
Така нагода сталась на початку березня 1932-го. Майже 10 тис. озброєних членів Лапуаського Руху підняли повстання, центром якого стало селище Мянтсяля, на північ від Гельсінкі. Бунт, яким керували Вігторі Косола та Еліас Сімойокі, мав поширитись провінціями Уусімаа, Канта-Гяме та Південна Пох’янмаа. Однак національна гвардія і поліція Фінляндії за вказівкою президента розпочинають оперативні контрдії – оточують селище Мянтсяля, захоплюючи будинки, де знаходились озброєні націоналісти. У ході дводенних боїв 5-7 березня загинуло 150 «фінських нацдружинників» і 50 поліціянтів, після чого повстання згасає.
Еліас Сімойокі пережив другий арешт. Цього разу він опинився не у більшовицьких катівнях, а у вітчизняній в’язниці в місті Турку зі значно кращими умовами. Діяльність Лапуаського Руху і «Sinimustat» була заборонена. Проте, вже на початку 1933-го президент амністував повстанців «за зразкову поведінку». Вчорашні вуличні бійці йдуть у політику – кістяк Лапуаського Руху створює політичну силу – Народно-Патріотичний Союз (фін. Isänmaallinen Kansanliike), що відтепер прагне до влади виключно законним шляхом.
Загони «Sinimustat» також легалізуються, але як молодіжна спортивна організація Народно-Патріотичного Союзу. Еліас Сімойокі став її безмінним лідером, який налагодив зв’язки добровольчою державною структурою «Охоронний Корпус» (фін. Suojeluskunta). Саме на полігонах останнього проходили військову підготовку тисячі блакитно-чорних штурмовиків. Крім того, він увів в обов’язковий порядок життєдіяльності «Sinimustat» вивчення поезії загиблих побратимів в Мянтсяля – Сакарі Сіітойнена та Вейккі Местоли, військових мемуарів Пааво Талвели, біографії Беніто Муссоліні, теоретико-філософські праці Джованні Джентіле та Шарля Морасса. Ядро організації складали 5,5 тис. юнаків та дівчат, які приносили присягу на вірність «Sinimustat».
Розуміючи, що знов збройним шляхом владу у Фінляндії не взяти, Еліас Сімойокі разом з верхівкою Народно-Патріотичного Союзу налагодили тісні відносини з «вапсами» – естонським Рухом Учасників Визвольної Війни (ест. Eesti Vabadussõjalaste Liit). У грудні 1935 р. окремі загони «Sinimustat» взяли участь в спробі поваленні уряду Константіна Пятса. Однак заколот був придушений, а офіційний Таллінн висловив занепокоєння у бік Гельсінкі щодо втручання фінських націоналістів у внутрішні справи Естонської Республіки. Відповідь фінляндських урядовців не змусила себе чекати. Діяльність «Sinimustat» з січня 1936-го була остаточно заборонена.
Проте і цей удар долі Еліас Сімойокі витримав з гідністю. Упродовж 1933-1939 рр. він був депутатом фінляндського парламенту від Народно-Патріотичного Союзу. Це була верхівка його громадсько-політичної діяльності, плодами від якої він скористався сповна. Напередодні Зимової Війни під патронатом депутата Еліаса Сімойокі на Карельському перешийку було організовано кілька військово-спортивних таборів для колишніх учасників «Sinimustat» та інструкторів «Охоронного Корпусу». Вони спільно готувались до відбиття більшовицької агресії.
І вона не забарилась. Наприкінці листопада 1939-го СССР розпочав війну проти Фінляндії. Еліас Сімойокі знов опинився на передовій, але тепер вже не як фронтовик, а як армійський капелан. Під час бою поблизу селища Імпілагті (на Сході Ладозького озера – прим. Авт.) 25 січня 1940-го він був убитий кулеметною чергою ворога. Еліас Сімойокі, один з «будівничих» Великої Фінляндії, батько-засновник «фінських нацдружин», закінчив свій земний шлях як Герой, про яких сам неодноразово говорив у проповідях і лекціях, а його постать залишилась в історії славетною сторінкою борця з червоною чумою.
Бібліографія:
- Васара, В.-Т. Лапуаское движение (1929-1932 гг.) и путч в Мянтсяле / В.-Т. Васара // Труды Кафедры истории Нового и новейшего времени СПБГУ. – № 1. / Сост. Б. П. Заостровцев – СПб, 2008. – 91-104.
- Ковальов, Д. Фінляндія – форпост півночі / Д. Ковальов // Повстання Ідентичності / Д. Ковальов, П. Ковальов. – Дн.: ВКК «Баланс-Клуб», 2016. – Блок 2. – С. 73-174.
- Ковальов, Д. Блакитно-чорні штурмовики фінського націоналізму / Д. Ковальов // «Nаціональна Ініціатива». – Травень 2017. – Режим доступу: https://goo.gl/e36jQf
- Ковальов, Д. Лапуаський Рух: злет і падіння Фінського націонал-фашизму / Д. Ковальов // Полілог: зб. ст. молодих науковців з історії, філософії, культурології / редкол.: О. Чайковський та ін. — Од., 2017. — с. 11-21.
- Ковальов, Д. «Будівничі» Великої Фінляндії: з шанців у вир політики / Д. Ковальов // «Пломінь». – Січень, 2019. – Режим доступу: https://bit.ly/2SvQpV9
- Ahti M. Kaappaus: suojeluskuntaselkkaus 1921, fascismin aave 1927, Mäntsälän kapina 1932 / M. Ahti. – Helsinki: «Otava», 1990. – 379 s.
- Eskelinen H. Me tahdoimme suureksi Suomenmaan / H. Eskelinen. – Porvoo: «WSOY», 2004. – 401 s.
- Juuti, P.-S. Sinistä, punaista, mustaa – Näkökulmia Suomen 1930-40-lukujen poliittiseen historiaan / P.-S. Juutti. – Tampere: «Tampereen Yliopistopaino Oy – Juvenes Print», 2005. – 176 s.
- Niinistö J. Lapuan Liike – kuvahistoria kansannoususta 1929-1932 / J. Niinistö. – Helsinki: «Nimox», 2003. – 143 s.
- Uola M. Sinimusta veljeskunta – Isänmaallinen kansanliike 1932-1944 / M. Uola. – Helsinki: «Otava», 1982. – 551 s
Автор: Денис Ковальов
