З приводу безславної річниці 25 квітня, пропонуємо до уваги відоме есе Адріано Ромуальді, яке стало передмовою в його посмертному творі «Le ultime ore dell’Europa», видання якого редагувалось Піно Ромуальді, його батьком. У цьому творі зібрані есе та замітки, які Адріано написав під час праці над книгою, що мала бути присвячена останній битві за Європу. Своїм сухим, прямолінійним та ефектним стилем, який, тим не менш, лишає місце для несподіваних поетичних ривків, інколи просякнутих глибокою меланхолією, Адріано Ромуальді вміло нагадує про трагедію та драму останніх місяців тієї всеохопної війни крові проти золота, яка стала для Європи присмерком цілої епохи, цілого світогляду, цілої цивілізації.
Щороку, коли квітень вже підходить до кінця та весняний вітер віє вулицями, шумне святкування річниці 25 квітня відриває нас від повсякденності, щоб нагадати нам про трагічний кінець війни. Про політичний та духовний крах Італії та Європи. Насправді не може бути й іншого моменту, щоб дозволити нам адекватно оцінити моральний масштаб катастрофи: прапори вивішені з вікон, щоб відсвяткувати воєнну поразку; спільна радість прорадянської та проамериканської партій, які багато років потому продовжують відстоювати інтереси хазяїв на шкоду європейським та національним інтересам, виправдовуючи різанину та ненависть.
Але, крім пам’ятної агіографії, залишається й інше важливе значення цієї річниці. Бо святкується кінець не тільки громадянської та світової війни, але й історична трагедія, яка привела до зречення Європи та передала право керувати територією нашого континенту Росії та Америці. Ця трагедія втілила присмерк Заходу, який Шпенґлер передбачив ще в 1917 році.
Є в історії епохи, які часто закінчувалися після декількох місяців або років, сяючих яскравим світлом, немовби німб на темному фоні світової історії. Оточені магічним вогненним колом, люди та події захоплюють час. Епоха наповнюється великою кількістю деталей, неначе пожежа, яка завойовує горизонт мирної ночі, ширяючи серед будівель. Це вирішальні епохи, де ангел історії найширше розгортає власні крила на страх чи на користь народів, де кресляться долі цивілізацій.
Серед цих епох є і Друга світова війна, яка втілює жорстоку боротьбу Європи проти політичної смерті та яка закінчується довгою та розпачливою агонією. В ній кожен маленький епізод кристалізується в пам’яті на віки, кожна фігура набуває героїчних рис, кожна битва стає епопеєю та міфом.
Агонія Європи тривала довго. Вона розпочалась на світанку 6 липня 1944 року, коли нормандське море в одну мить наповнилося кораблями. Прийшла величезна та страхітлива армада, найвеличезніший флот усіх часів, аби пробити оборону Західної Стіни – людьми та зброєю. Америка, зі своєю недоторканою силою та могутнім індустріальним потенціалом, надсилає сотні тисяч солдат на бастіони європейської батьківщини. Історична Немезида прийшла мстити старому континенту, який не зміг зберегти життя мільйонів власних синів, який дозволив їм перетнути Океан та зміцнити велику матеріалістичну республіку des déracinés. Йде жорстока боротьба на білій береговій стрічці Котантенського півострову. Кожної хвилини, кожної години чутно страшний гуркіт, смертні вигуки: це найдовший день війни, як потім сказав Роммель. Битва нерівна, але відчайдушна; «СС-івці – зі слів одного американця – кидались на наші танки, наче вовки на здобич. Ми були змушені вбивати їх, навіть коли ми б хотіли просто взяти їх в полон». Це – вирішальний момент війни: якщо американці будуть відкинуті назад у море, якщо Westwall витримає, велике вторгнення на континент буде відстрочено на два або три роки. За цей час все могло змінитись. Але тотальна перевага наземних сил та повний контроль повітря вирішили долю битви.
Якщо обдумати ці події, то можна зосередитись на деяких деталях, які вже вказували на поразку. Те, що ніхто не звернув увагу на доповіді німецької контррозвідки, яка розшифрувала повідомлення про майбутнє вторгнення. Те, що на місці не було Роммеля, який виїхав до дружини на честь її дня народження. Але, за два дні до висадки в Нормандії, відбулось дещо інше, що вказало на поразку та кінець для всього континенту – падіння Рима. Рим, місто-творець Західної цивілізації, 4 липня був окупований союзними військами. І все ж, коли в далекому січні вони висадились в Анціо, американці залишили по дорозі в Рим багато мертвих… На цьому ж фронті відбулися жахливі сутички, загублені серед загальної хронології війни, але дуже важливі для честі нашого народу: вперше після 8 вересня італійські солдати зіткнулись на фронті з загарбником.
У квітні, після зустрічі з Гітлером у Клессхаймі, Муссоліні відвідав італійські дивізії, вишколені в Німеччині. Його зустріли з невимовною радістю, з вуст дванадцяти тисяч людей було чутно: «На Неттуно! На Неттуно!». Згодом, цей заклик до боротьби та самопожертви утвердився на фронті. Батальйон Барбаріґо, разом із добровольцями італійських СС, тримав оборону між Борґо П’яве та озером Польяно. Із тисячі бійців у живих залишаться менш як 400. В Ардеа та Пратіка ді Маре юнаки з Фольґоре здійснювали героїчні вчинки. І вони втратили майже всіх, штурмуючи ворога з гвинтівками та, коли було потрібно, кинджалами. З тих 980, хто прийшов на фронт 31 травня, вже третього липня залишилось лиш 30. Ці відчайдушні 30 героїв, відступаючи до Рима з жалобою по втрачених побратимах, знаходили сили зупинятися, ставити кулемети та відстрілювати останні, люті черги на ворога.
Падіння Атлантичної Стіни та окупація Франції, завершена в перших числах вересня, стали першим прикладом великого «визволення» та «визвольної» поведінки. Європа, яка ще не змогла звикнути до нового політичного клімату, вже була шокована «демократичними» злочинами.
«О, свобода, скільки злочинів скоюють в твоє ім’я!»: ці слова, з якими Мадам Роланд прийшла до гільйотини, найкращим чином описують ту криваву м’ясорубку, якою хотіли знищити всіх французів, які співпрацювали з Німеччиною заради створення нового європейського ладу.
Згідно з офіційними заявами одного французького міністра повоєнних часів, тоді постраждало більш як 105 тисяч людей. Ще незліченну кількість людей запхали в тюрми, вже тоді переповнені чоловіками та жінками. Антибільшовицькі добровольці, які пролили власну кров на російській землі, щоб захистити Європу від комунізму, стали жертвами жорстокої вендетти червоних партизан, які їх переслідували, катували та вбивали. Через кілька місяців ця трагедія пошириться по всій Європі.
Серед жертв «свободи» є деякі з найкращих розумів Франції: письменники Селін та Шатобріан, які були змушені виїхати в екзиль; Шарль Моррас, який заплатить довічним ув’язненням за свою битву проти демократичного фарисейства; Дріє Ла Рошель вбив себе через неможливість жити в світі руїн; Бразіяк був розстріляний у лютому 1945 року, після того як сам здався у вересні, щоб визволити власну матір. Бразіяк взагалі майже ніколи не вів політичної діяльності, він ніколи не був членом будь-якої партії. Але він присвятив свою поезію та прозу тому, що вважав справою європейською молоді. Він ще встигне написати останні рядки, незабутні рядки – Poèmes de Fresnes.
Читайте також: Робер Бразіяк. «Лист солдату 60-го класу»
Тим часом у те палке літо, одночасно зі звільненням Франції, союзники підіймаються вверх по італійському півострову до Готської лінії. На півночі Соціальна Республіка готується до відчайдушної та жорстокої боротьби. Вторгнення на територію держави та посилення комуністичного тероризму змушують оголосити загальну мобілізацію сил. Всі члени партії від 18 до 60 років озброюються; народжуються Brigate Nere. Душею цього спротиву, цього нового Фашизму, який відновив дух та сміливість штурмових загонів, є Паволіні. Молодий, динамічний, зацікавлений культурою письменник, син однієї з найкращих сімей Флоренції, втілив у собі відчайдушний настрій останньої битви, волю до боротьби – до самого кінця. Саме він організує флорентійських фашистів для оборони міста. Флоренція, яку вже покинули німці, ще протримається цілий тиждень. Чоловіки, жінки, діти стріляють із дахів по союзникам та комуністам. Після війни, один американський солдат, на запитання яке італійське місто йому сподобалось найбільше, відповість: «Флоренція, бо там я вперше побачив італійців, у яких вистачило сміливості стріляти по нам». Малапарте присвятить цьому в La Pelle незабутню сторінку, де описує розстріл флорентійських партизанів, хлопців та дівчат 15-16 років, які вмирають, сміючись над катами, викрикуючи: «Viva Mussolini!». Це єдина чиста сторінка цієї темної та сороміцької книги, єдина, де шанується італійське ім’я.
Але найбільша та найстрашніша загроза йде зі Сходу. Починаючи з трагічних днів Сталінграду, більшовизм невпинно продовжував марш на Захід. Влітку 1944 року він вибив східні ворота Європи та вторгся на Балкани. Зрадництво Румунії та Болгарії дозволило совєтам з’єднатися з бандами Тіто та ввійти до Белграду 22 жовтня. Кількома днями раніше, 15 жовтня, поки совєти пробивали собі шлях через Карпати, Хорті запросив миру. Німці блискавично вирішили ситуацію, сформувавши уряд під керівництвом майора Салаші, лідера Схрещених Стріл, прибічника спротиву до останньої краплі крові проти радянської орди, яка вже промайнула Угорщиною, спалюючи все довкола, грабуючи та ґвалтуючи.
В той самий час, радянські війська продовжували наступ на півночі Східного фронту. В серпні вони зайняли Стару Прагу, східну околицю Варшави, відділену від решти міста Віслою. В польській столиці розпочалося повстання. Воно буде нещадно розчавлене німцями під холоднокровним наглядом більшовиків з іншого боку ріки, які радітимуть різанині останніх «буржуазних» сил Польщі. В вересні та жовтні повторюється трагедія балканських країн, що знов потрапили під радянську окупацію. За німецькою армією відступають 300 тисяч біженців, залишки Вермахту окопуються в оточеній Курляндії.
Війна вже йде на німецькому кордоні, німецькі міста палають щодня та щоночі під безперервними ударами бомб. Але воля до спротиву лишається монолітною. Союзники хочуть безумовної капітуляції Німеччини. З іншого боку, більшовики вже ясно виразили свої наміри, вбивши всіх жінок та дітей першого ж німецького села, яке перейшло до їх рук. На це все відповіддю стали V1 та V2, зброя, яка несла в собі ім’я помсти (Vergeltung 1 und 2) та летіла через Ла Манш, як вогненні стріли. Перед загрозою вторгнення на землю Вітчизни, було видано наказ про тотальну мобілізацію. Так був створений Volkssturm, «народний штурм» у рядах якого билися старі та молоді. Другого жовтня американці дійшли до першого німецького міста – Аахена. На запит капітуляції місцевий командир відповість: «Місто, де було короновано 14 німецьких імператорів, не здається без чесного поєдинку». Поєдинок тривав 20 днів. У центрі міста СС жертвують собою до останнього, щоб дозволити захисникам відступили та зайняти нові рубежі в Рурі, які протримаються аж чотири місяці.
З палаючих міст, із доріг, забитих обозами та пораненими, з глибини германських лісів ще чутно гімн гітлер’югенду: «Дрижать вологі кістки світу – напроти великої війни – але ми продовжуємо йти – навіть якщо все навколо нас буде зруйновано».
Але, навіть посеред хаосу війни, кінець 1944 року дає перепочинок, ставши моментом неочікуваного спокою та нової надії. Хоч і було вторгнення в європейську фортецю, але ситуація стабілізувалась на Віслі, на лінії Зіґфріда, на Готській лінії, в Угорщині. Світ огортається сніжною ковдрою яка, так само, як і туманне небо, заважає літати союзним бомбардувальникам, тим самим захищає Європу. Є ще надія, є ще радість, як-то було, коли Муссоліні виступив із промовою в Teatro Lirico Мілана. На виході навколо нього стоїть натовп, який вітає його піднятими руками та кричить: «Duce, Duce!». Це остання промова Муссоліні та останній його тріумф. Він говорив помірковано, але впевнено; він продемонстрував досягнення Республіки та розкритикував німців. По всій Італії пройшлось ехо, що фашизм зміг перейти через кризу 1943-го, що досі є люди та chances, що він досі може привабити юнаків.
Із Західного фронту приходить нова надія. В грудні німецька армія, яку всі вважали втомленою та напівмертвою, розпочинає агресивний наступ. СС виходять зі сніжних нор та переступають через непідготовлені рубежі американців. Це битва за Арденни, лебедина пісня Вермахту. Ціль – Антверпен, важливий бельгійський порт, без якого американці не змогли б продовжувати наступ на Німеччину. Ця відчайдушна, геніальна задумка Гітлера, намагається повторити маневри 1940 року – зламати частину ворожого фронту та оточити її. Для останнього сюрпризу було зроблене все можливе та неможливе. Скорцені, легендарний визволитель Муссоліні, проходить через фронт з бійцями, перевдягненими в американців, змінює дорожні вказівники, чим провокує безлад у ворожому тилу. На одну мить сонце перемоги освітлює червоний прапор зі свастикою. Але це був останній слід падаючої зірки. Згодом ворожа перевага відновить рівновагу.
Саме так, на початку 1945 року, опускається завіса останнього акту європейської трагедії. Символічно, першим містом-мучеником стане Будапешт, оточений з 24 грудня по 20 лютого. Схрещені Стріли проливають власну кров пліч-о-пліч із німцями. З цієї крові згодом розпочнеться повстання 1956-го. Потім черга прийшла до східних провінцій Німеччини, до яких радянський наступ дійшов 12 січня 1945. Сілезький ґауляйтер Ханке розпочинає зведення оборонних рубежів проти більшовиків Unternehmen Barthold – операція Бартольд, на честь легендарного маркграфа, який колись зупинив у Сілезії монголів. Але знову прийшли орди Чингісхана. Здається, що війна знову повернулася в доісторичні часи, коли зґвалтування та пограбування були нагородою для переможця. «Солдати Червоної Армії! – пише в пропагандистському бюлетені освічений єврейський письменник Ілля Ерєнбург – беріть силою усіх німецьких жінок, глуміться над їх расовою гордістю!». До цього моменту ще до жодного заклику не прислухалися настільки серйозно. Жертвами стали навіть діти, яких ґвалтували десять, двадцять солдат, поки вони не вмирали від втрати крові. Супроти такого варварського ворога кожне боягузтво, кожен відступ стає нестерпним злочином.
В Італії слов’янський терор бушує в Карнії. Військових та цивільних катують, вбитих кидають у підземні печери – фоїби. Навіть сьогодні та земля повертає нам скелети вбитих, зв’язаних між собою колючим дротом. Зв’язували живих поруч із мертвими, які своєю вагою тягнули всіх донизу. Соціальній Республіці випала честь захищати до останнього італійство в Венеція-Джулії. В останні дні краху фашистські бійці рухаються на схід, щоби врятувати право Італії на ті землі.
На жаль, ми сягли епілогу. 20 квітня, в свій п’ятдесятий день народження, Адольф Гітлер приймає драматичне рішення залишитись у Берліні до самого кінця. Маніфести доповідають населенню, що «Фюрер у Берліні, Фюрер буде в Берліні і Фюрер захищатиме Берлін до останнього подиху». 23-го числа гудять усі сирени: більшовики дійшли до східних кварталів міста. Розпочинається остання битва. Юні німці кидаються на ворожі танки. Цікава деталь: останніми захисниками Райхсканцелярії були не німці, а норвежці з дивізії СС Nordland та французи з СС Charlemagne. 30 квітня Гітлер вчинить акт суїциду. В подвір’ї Райсхканцелярії палає вогонь, поки останні вірні проводжають його. Наступного дня за Гітлером піде Геббельс разом із дружиною та дітьми.
По собі він лишить слова: «Вважаю, що в такі моменти наша справа потребує більше прикладів, аніж людей».
Година великої історичної трагедії досягла й Італії. Союзники вже перейшли Готську лінію, спротив республіканців на річках Сеніо та Рено не змінює ситуацію. Партизанські банди нарешті зможуть спуститися з гір, аби присвоїти собі плоди перемоги інших. Криваві плоди. Наказ – вбити фашиста, де б він не був. Вбивство фашистів завжди виправдане, навіть коли йде мова про 120 сімнадцятирічних бійців Республіканської Гвардії з Одерцо, які здались у полон в надії зберегти життя, або в’язні зі Скьо, яких підступно вбили у в’язниці. Мова йде не про дезорганізоване повстання або народну помсту, а про чіткий наказ комуністичної партії яка хоче позбутись усіх, хто хоч якось може завадити їм на шляху до влади. Останні захисники Соціальної Республіки, збентежені зрадою німецького командування в Італії, здаються союзникам поодинці. В хаосі повстають залишки в Вальтелліні, де проходить остання битва в вічних альпійських снігах. Вже була вирішена доля фашистських керівників та Дуче. Вони розділили мучеництво 60 тисяч вбитих того пристрасного тижня. «Цільтеся в груди» – це були останні слова Муссоліні, про які ми дізналися, попри тишу, до якої комуністичні керівники примусили розстрільну команду.
