…В 1929 році Кодряну нарешті відчуває, що організація готова виходити в народ. І перші поїздки, які вони вирішили організовувати, обмежувались тривалими походами по Румунії. Він ходив у походи разом із іншими легіонерами на цілі тижні, вони брали з собою ранці, вивчаючи величні місця румунської слави, відвідували гірські монастирі. Походи відбувалися дуже часто, навіть узимку. Легіон Архангела Михаїла починає потроху виходити з тіні. Інших націоналістів та колишніх прибічників лінії Кодряну починає цікавити їхня доктринальна газета, все більше й більше людей бажають долучитися до організації, з’являються гуртки легіонерів у Бухаресті. Люди долучалися і в Яссах, хоча при цьому не велося жодної агітаційної діяльності чи пропаганди. Кодряну твердо відстоював позицію про те, що в жодному разі легіонер не може опуститися до того, аби ходити в люди й агітувати когось вступити до лав організації. Він вважав, що це абсолютно неправильний підхід, і робити ставку варто саме на тих людей, які самостійно прийдуть в організацію. Капітан ставив нерідко зависоку планку, до якої людина повинна була наблизитись.
Перші виходи до селянства, з яких починається політична історія Легіона Архангела Михаїла, пов’язані із жителями Кам’яних земель у румунських Карпатах – вкрай архаїчним румунським субетносом на ймення моци. Моци – народність нечисельна. Вони жили в лісах за рахунок лісництва й продажу різноманітних дивних виробів із дерева, живучи за незмінним укладом протягом сотень років. Та якось до Кодряну в Ясси приходять декілька селян, які майже пішки дісталися туди із Трансільванії, щоб описати своє становище.
Великий магнат єврейського походження уклав договір із православною церквою, взявши в оренду величезні масиви лісу, поруч із якими жили моци, заборонив їм вхід на цю територію та почав масову вирубку деревини. Разом із Йоном Моцою вони негайно вирушили на місце, аби дізнатися про ситуацію більше й побачити все на власні очі.
Ситуацію можливо було вирішити лише згори, і лише після цього вони вирішують піти на вибори, перед цим презентувавши себе в різних аграрних сільських спільнотах. Одне з селищ, розташованих неподалік від Сучави, традиційної столиці Молдови, було заселене євреями. Саме там Кодряну вирішує провести Перший конгрес Легіону. Проте захід, що мав відбутися у невеличкому населеному пункті, був зірваний жандармерією та навіть армією, яку нагнали в це село з наказом заборонити проводити будь-які заходи Легіону. Кодряну вирушив до Бухаресту, де зустрівся з тодішнім міністром внутрішніх справ Октавіаном Гогою, про якого ми вже згадували вище, й отримав дозвіл нормально провести зібрання в місцевій церкві. Конгрес проходить спокійно, але люди, які прийшли туди, а їх було лише 100 осіб, скаржилися на те, що абсолютну більшість людей навколишніх сіл та околиць не пустила поліція.
Кодряну виголошує абсолютно божевільну й прекрасну ідею: «Якщо їх не пустили, то я піду до них сам – приведіть мені коня».
Посеред дня він сідлає коня й вирушає в найближче село. Перед ним їдуть кілька чоловік, аби сповістити про його приїзд місцеве населення – на в’їзді до села його зустрічають квітами, сотні людей виходять привітати його. Він виступає перед ними не спішуючись із коня, селяни тішаться цим образом середньовічного лицаря – прекрасного, неначе Фет Фрумос із народних казок. Перед ними він говорить про те, що настала мить оновлення Румунії, народ має згуртуватись і разом вистояти проти ворогів, що панують над сучасністю. Селяни зустрічають ці промови бурними оваціями, і з одного села він вирушає до наступного. Зранку він бачить, що за його спиною прямує чотири вершники, потім – п’ятеро. Під кінець тижня, коли вони об’їхали 7 сіл, за ним їхало 200 вершників і близько 10 000 людей переходили за ним із одного села в інше. Доходячи до села, з якого почалося зібрання, вони урочисто прийняли в лави Легіону тих, хто за ці дні вирішив пов’язати себе з Капітаном. Всі ці селяни стануть основою, стовпом Залізної Гвардії. На цих зборах мав виступати й батько Кодряну, його він запросив на той випадок, якщо їм не вдасться знову пройти в село через поліцію, адже Йон Кодряну був депутатом парламенту і його спинити просто так не змогли б. Але після того, як батько Кодряну побачив усе це на власні очі, він сам вирішив долучитися до руху.
Партія вирішує повторити цей похід через рік у Бессарабії. У цьому поході вони зіштовхнулися з аналогічними проблемами – армія, жандармерія, та їм вдається пройти і тут. Вони збирають близько 30 000 людей і приходять у місто, що було обране в якості завершального пункту. Там вони проводять свою маніфестацію та спілкуються з місцевими мешканцями.
Цей загін вершників отримує назву Залізна Гвардія і стає бойовим крилом Легіона Архангела Михаїла. Аналогічну ходу вони хочуть повторити у 1930 році на території всієї Бессарабії: то мав бути величезний марш тривалістю в місяць, починаючи з Кишинева й закінчуючи найменшими селами, для того аби висловити протест пануванню євреїв та лівих на цій території, але їм не вдається, оскільки паралельно з цим розгорається низка антиєврейських виступів на території провінції Марамуреш. Спалено 120 будинків, у погромі брали участь понад тисяча селян.
Прем’єр-міністр від Націонал-цараністів Юліу Маніу вирішує «взяти ситуацію під контроль»: він заарештовує декілька легіонерів та вперше забороняє Легіон Архангела Михаїла та Залізну Гвардію.
Скоро відбудуться вибори, один із ключових легіонерських лідерів краю, Ніколае Тоту, сидить у в’язниці. Проте Кодряну вирішує мобілізувати всі можливі ресурси, і в декількох повітах балотується на вибори під простою назвою – «група Корнеліу Кодряну». Саме тоді група бере на озброєння хрест Архангела Михаїла, оскільки цей символ може мати й інше значення – він виглядає як тюремні ґрати. Вибори проходять кепсько, вони ледь набирають 5% в окремих повітах та не отримують жодного місця. Та через кілька місяців проводяться додаткові вибори по одному з округів. Кодряну вирішує мобілізувати всі свої сили, й уся активна частина Залізної Гвардії починає проводити пропаганду: марші, допомога людям працею на городі, відбудова інфраструктури селищ. Кодряну запросто проходить до парламенту. Через декілька місяців проходять додаткові вибори в іншому селищі, на яких перемагає його батько, та наступного дня після того, як його батько був затверджений як депутат, парламент учергове розпускається через політичну кризу, і призначаються нові вибори.
Кодряну встиг виступити всього декілька разів у парламенті, підтримуючи надання дотацій румунським селянам у провінціях, які знаходились у найбільш скрутному становищі, та викриваючи великі фінансові махінації парламентарів. При цьому, саме за час свого депутатського мандату Кодряну усвідомлює, що демократією питання не вирішити. Ця система гнила зсередини, на рівні ідеї, і даремно навіть думати про її релевантність на рівні політичної реальності країни, що страждає від затяжної і всеохопної кризи. На наступних виборах у 1933 році Легіону вдається взяти вже 5 місць. 1933 рік – мить проходження легіонерів до парламенту невеликою групою. Також він вважається роком тотального реформування та реорганізації руху. І саме в 1933 році їх забороняють вдруге.
В результаті чергової політичної кризи до влади приходить ліберальний кабінет на чолі з Йоном Дукою. Йон Дука пообіцяв французам, що знищить Залізну Гвардію – навіть закордоном ліберальна громадськість із тривогою дивилася на успіхи руху Кодряну. Закінчилося це для нього вкрай кепсько. Дука долучається до конфлікту між болгарським урядом та румунською меншиною в Добруджі, і 3 легіонера арумунської національності (румуни, які проживають на території Греції та Болгарії) здійснюють на нього замах. Ці троє увійшли в історію під назвою Нікадори – по іменам убивць: Ніколае Константінеску, Йон Караніка та Дору Белімаче.
Вирок усім трьом – довічне ув’язнення, а Залізну Гвардію забороняють та позбавляють депутатських мандатів усіх, хто балотувався від руху. З цього починається чергова хвиля репресій проти легіонерів. Політична діяльність знаходиться під табу, не дозволяють проводити марші, забороняють проведення величезного походу по Бессарабії. З великими труднощами руху вдається відбілити свою честь та повернутися до бою на політичному поприщі.
Паралельно із цими подіями в рамках руху проходить перший і останній глибокий розкол. Міхай Стелеску, один із легіонерів-депутатів і наймолодший із них, мав, вочевидь, особистий конфлікт із Кодряну. Через це, і не в останню чергу – сповнений амбіціями та бажаючи уникнути переслідування з боку влади – він іде з руху та формує свою окремий націоналістичний рух, який отримав назву «Румунський хрестовий похід». Останні знаходять собі нового доктринера в особі лівого християнського публіциста й філософа Панаїта Істраті. Стелеску був молодим, і в його поглядах відбивалися потуги найбільш «авангардних» представників покоління: синтез радикальної лівиці та правиці, орієнтація на фашистський приклад тощо. Чимось це нагадувало французькі політичні експерименти Жоржа Валуа та інші приклади «теорії підкови». Але при цьому Стелеску запекло протистояв Залізній Гвардії, виказуючи дивовижні тенденції до опортунізму: «хрестоносці» трималися надзвичайно близько до кузистів та Націонал-цараністської партії. Після розпуску організації більшість активістів приєднається до Народної партії Авереску, хоча той уже й був політичним трупом. Легіонери майже не звертали на них увагу, допоки Міхай Стелеску не розгортає в пресі радикальну кампанію проти Кодряну особисто та його руху. Складно назвати це аргументованою критикою: звинувачення в роботі на єврейський капітал, апеляції до «нерумунського» походження Капітана…
За подібні слова Стелеску заплатив своїм життям. 10 легіонерів, з-поміж яких 4 студента факультету теології, самовільно вирішують усунути цю персону фізично. Десять пострілів зустрічають зрадника на лікарняному ліжку. Єврейські газети описуватимуть якийсь божевільний кривавий ритуал, на основі якого потім збудують не одну легенду про Легіон. Дечемвіри, десять мужів – так назвали цих легіонерів, також отримують довічний термін. Декілька з них за кілька місяців до вбивства брали участь у так званому марші Бригад Смерті. Після студентського конгресу 1936 року, на якому було зібрано величезну кількість легіонерів, представники руху вирішили пройтися величезним мовчазним маршем через усю Румунію, що закінчилося масовою бійкою з поліцією. Цей марш так і не скінчився, він згорнувся на середині й вони вирушили до Бухаресту, скоївши замах на Михая Стелеску.
Далі слідує заборона Легіону. Майже всі старі бренди – під забороною, і Кодряну лишається лише створити новий. Він не фігурує в списках лідерів нової партії – відтепер це людина, яка займається освітою та роботою з кадрами з власної ініціативи.
Офіційні лідери партії – його соратники генерал Кантакузіно й Георге Кліма. Сам Кодряну починає займатись тим, що забезпечило Залізній Гвардії у ті роки найбільше слави – організація таборів праці. Табори праці влаштовувалися у більшості румунських жудців і являли собою зібрання людей різного соціального походження, спрямовані на відбудову або побудову різноманітних інфраструктурних об’єктів румунського села. Там були і студенти, і робітники, і селяни. Жінки також брали участь у розбудові цих таборів, всі вони на рівних умовах займалися реальною, а не словесною, відбудовою Румунії. Дамби, церкви, реставрація монастирів, побудова гуртожитку для легіонерів, у тому числі й відомий Зелений Дім – Casa Verde – штаб-квартира Залізної Гвардії, збудована в передмісті Бухареста самими легіонерами. Вони так само робили цеглу, викладали цей дім самі, як і за десять років до того в Унгенах. Будівництво Зеленого Дому відбувалося з 1933 по 1936 роки. Пізніше Зелений Дім стане резиденцією Кодряну. Саме тут Кодряну прийматиме Юліуса Еволу.
Легіонери масово займаються розбудовою таборів праці, і люди починають дізнаватися про них більше. Одними із найвідоміших таборів був скит Рареу і табір Кармен Сільва на узбережжі Чорного моря, де Кодряну, разом із іншими легіонерами, працював, не покладаючи рук. Вони збудували безкоштовний санаторій для дітей, лікували й годували тисячі румунів. Загалом, через Кармен Сільва пройшло від 100 людей на початку ініціативи до 800 наприкінці 1937 року. Спогади тих людей, які безпосередньо бачили все це, говорять про втілення платонівської Держави, де люди самі по собі розділялися на певні ієрархічні категорії, займалися тим, чим мали займатися на благо країни та її народу.
А в перервах між тяжкою працею Кодряну читав людям лекції про духовність. Саме там він працював над своїм opus magnum – книгою Моїм легіонерам. Окрім Кодряну, в Кармен Сільва перебувало багато істориків та філософів, котрі збагачували рядового румуна перлинами власних знань.
Вони читали легіонерську літературу, вони писали легіонерську літературу – табори праці були, вочевидь, найуспішнішою ініціативою руху. Саме завдяки ним партія «Все для Батьківщини» набрала такий високий відсоток підтримки населення… У 1937 влада забороняє будь-які форми колективної праці, окрім санкціонованих державою – Кармен Сільва розпускається під загрозою поліцейського нападу.
Та найжахливіші репресії стосувалися битв у Муреші та Марамуреші. Легіонери розкопали братські могили та перенесли кості тисяч румунських солдатів у збудований власноруч мавзолей. Кодряну особисто брав участь в ексгумації тіл разом із іншими легіонерами. Але відкриття мавзолею припало на декілька днів опісля прийняття закону про заборону робочих таборів, жандарми прийшли на його відкриття і не тільки розігнали людей, що вирішили відвідати захід, але й зруйнували сам будинок, розкидавши кості загиблих просто неба. Влада оголосила війну Легіону. Кодряну вирішує сконцентруватися на інших, ще не узурпованих нішах – так почався розквіт «легіонерської комерції». Якщо їм заборонили будувати, якщо заборонили займатися пропагандою в селах та проводити марші, то легіонери мають створювати спільні комерційні структури.
По суті, уже на момент 1936 року Залізна Гвардія перетворилася на альтернативну державу в державі; то була не стільки політична партія, як національна комуна із власною системою судочинства, працевлаштування тощо. Кодряну говорив, що нове покоління займається не політикою – його святим завданням є охопити простір духовності та релігії. І навіть будучи політичною партією, вони існували не інакше як у вигляді духовно-політичного, духовно-воєнного ордену. І тепер легіонерська комуна починає займатися спільними економічними ініціативами: відкриттям власних ресторанів, магазинів, гуртожитків та легіонерських готелів. Кодряну висуває ідею легіонерської комерції, котра відрізняється від єврейської – якщо, умовно кажучи, в єврейській комерції головною ідеєю є збагачення, то ідея легіонерської комерції – служіння суспільству, тобто продовження лінії безкоштовних таборів праці, де люди трудилися за їжу, годували знедолених, встановлювали максимально дешеві ціни на вироблені власноруч товари. Так Кодряну бажав підірвати саму ідею ринку та ринкової економіки, що лежала в основі світогляду ліберальних та єврейських кіл.
Тактика легіонерської комерції розгорталася водночас із перемогою партії на виборах. Іншим процесом, паралельним політичному тріумфу, стало розгортання громадянської війни в Іспанії. Ясна річ, чию сторону зайняла Залізна Гвардія. На відміну від інших політичних рухів та партій у Румунії, що тяжіли до республіканців (як і увесь «цивілізований світ»), Легіон беззаперечно підтримав християнські та консервативні сили.
Ось що пише Мірча Еліаде: «В історії народу рідко можна зустріти смерть більш значиму, ніж загибель цих легіонерських командирів, що полягли на іспанському фронті. Громадянська війна в Іспанії швидко перетворилася на масштабне протистояння між політичними ідеологіями та економічними інтересами наднаціонального масштабу і забрала в могилу, без сумніву, сотні тисяч людей з обох боків; людей найкращих та найгірших, відчайдухів та найманців, героїв і вбивць. Проте важко було повірити, що серед переліку імен тих сотень тисяч полеглих можна зустріти й добровільні жертви Йона Моци та Василе Маріна. Обидві сторони конфлікту – як націоналістичні революціонери, так і комуністичний та демократичний опір, від перших же днів протистояння знайшли безліч фанатичних прихильників. Добровольці з усього світу гинули від обох сторін. Але від’їзд до Іспанії семи командирів румунської Залізної Гвардії, де вони боролися як звичайні штурмовики, був надзвичайно символічним. Таким символом було б зарахування як рядових бійців графа Чіано, Литвинова чи генерала Герінга – до складу штурмових батальйонів, які щодня несли втрати до сімдесяти відсотків особового складу».
І в боях під Махадаоною, буквально через два місяці після відправки з Румунії, Моца й Марін гинуть. «Обидва мали настільки різні душі, та обидва з однаковою радістю зустріли смерть. Доля обрала їх для свідчення; аби показати всім – віра дає безтурботність, а героїчний зміст християнства міститься в тому, що коли ми приходимо в цей світ, то маємо бути готові в будь-який момент і покинути його без жалю», – коментує Мірча Еліаде.
Похорони Моци та Маріна перетворилися на величезну маніфестацію та показали справжній розмах підтримки легіонерського руху серед населення. На похорони вийшло понад 500 000 осіб. Похорони за півмісяця до виборів послугували значущим чинником мобілізації населення. Через табори праці, через легіонерську комерцію, через похорони Йона Моци та Василе Маріна, через відкрите протистояння міністру закордонних справ Румунії Ніколае Титулеску, особистому ворогові Кодряну, прихильникові тактики французького антифашистського Народного Фронту та людини, котра особисто надавала фінансову підтримку анархістам в Іспанії, саме в ту мить сотні тисяч румунів дали клятву Легіону. Кодряну зустрічається з Нає Антонеску, в майбутньому він зіграє важливу, хоча й трагічну роль в історії легіонерського руху, налагоджує контакти з представниками армії та опозиційного щодо митрополита Мирона духовенства. Все це відбувається напередодні виборів.
Взимку 1938 року Кодряну починає думати про вимушену еміграцію. Дійсно, розумно було би на певний час, принаймні доки йому загрожує реальна розправа з боку вороже налаштованого «консервативного» бомонду, переїхати, наприклад, до Італії. Він налагоджує контакт із гніздами легіонерів у Римі. Знаходить кошти на переклад італійською Моїм легіонерам та Заповіту Йона Моци, мова йшла навіть про передмову до Моїм легіонерам від сина Беніто Муссоліні, Бруно.
Наприкінці 1937 та на початку 1938 років немало італійських журналістів відвідували його, в березні відбулася відома розмова Кодряну з Еволою. Капітан, між іншим, був ознайомленим із німецьким перекладом Повстання проти сучасного світу.
Та потім Кодряну розуміє, що якщо зараз покине Румунію і втече до Італії, його рух буде розгромлений. Всі ці 270 000 людей, котрі на ту мить знаходились у лавах Легіону, без лідера будуть розбиті ворогом, що мав перевагу правління. І це було б абсолютно безглуздим вчинком із його точки зору. Він вирішує продовжувати цю шахову гру й пожертвувати доволі важливою, хоча й не головною, на його думку, фігурою – пожертвувати собою. Після заборони легіонерської комерції, ініційованої Ніколае Йоргою, Кодряну пише величезного відкритого листа всім представникам уряду та міністрам. Йорга, недовго думаючи, користується цією нагодою та звертається до поліції. Привід – особиста образа владної особи, ось що стало приводом для арешту Кодряну.
Лідерів – у в’язниці, прихильників – у концтабори. Посидіти в таборі встиг навіть ходячий архетип книжкового інтелігента – Мірча Еліаде. Легіонери сотнями заполонили в’язниці, вчергове виправдовуючи носіння хреста Михаїла Архангела. Кодряну змирився: його очікує не героїчна смерть лицаря в бою, але смерть мученика. І він бажав цієї смерті.
Вбивство Кодряну сколихнуло весь легіонерський рух, воно викликало жагу до помсти. Через декілька днів після вбивства Кодряну, 12 легіонерів нападають на авто прем’єр-міністра (під час арешту Кодряну він був міністром внутрішніх справ) Армана Келінеску та висаджують у нього всі кулі. Поліція швидко знаходить учасників атентату та демонстративно розстрілює їх на площі, лишаючи тіла лежати просто неба. Răzbunătorii – Мстителі – таку назву здобув третій «загін смерті», поруч із Нікадорами та Дечемвірами.
Автор: Сергій Заїковський
Замовити книгу за посиланням.
