«Всупереч усьому, я все-таки вірю, що за природою своєю люди добрі…»
Не думаю, що варто особливо розводитися тут про те, що таке антиутопія. Якщо в кількох словах – це літературно-філософський текст про суспільство, в якому взяли гору негативні тенденції розвитку в найрізноманітніших сферах – ідеології, науки, культури, релігії, екології тощо. У канонічному романі «1984» Джорджа Орвела антиутопічний дискурс реалізується із приходом до влади партії «Ангсоц»; у «Процесі» Кафки антиутопічним є бюрократичне пекло, з якого не може вибратися головний герой; операція з видалення «центру фантазії» у романі Замятіна «Ми» – доведений до крайньої межі сцієнтизм. У Бредбері спалюють книги, у Ґолдінґа вклоняються свинячій голові, а що Володимир Сорокін пророкує Росії – краще взагалі не згадувати. Свій родовід антиутопія веде ще з доби Просвітництва і творчості Джонатана Свіфта (хоча багато хто вважає передтечею антиутопії Платона з його «Критієм»). Але буйним цвітом цей жанр розцвів уже в ХХ столітті – у добу великих потрясінь, воєн, революцій і техногенних катастроф.
Книги Курта Воннеґута дещо випадають із загальної антиутопічної парадигми, адже в них немає всіх складових, притаманних антиутопії як літературному жанру. Власне, «справжньою» його антиутопією є перший роман «Механічне піаніно» (1952). Інші романи («Колиска для кішки», «Бійня №5» тощо) доцільніше розглядати як романи-попередження, що ріднить їх більше з Франсом, Лондоном і Чапеком, аніж із Орвелом, Гакслі та Замятіним. Одна з головних рис антиутопії – наявність індивіда, який кидає виклик системі або, як мінімум, не вписується в неї. Такими є Вінстон Сміт («1984»), Джон на прізвисько Дикун («Прекрасний новий світ»), Д-503 («Ми») і навіть, певною мірою, Алекс із «Механічного апельсина» Ентоні Берджеса. У першому романі Воннеґута також є персонаж на ім’я Пол Протеус, який почувається нещасним у майбутньому, де всю роботу за людей виконують машини. Саме конфлікт між індивідом і системою є рушієм сюжету в антиутопічному тексті. Основне ж питання в романі-попередженні – чому все склалося саме так. Простіше кажучи, роман-попередження – це аналіз причин, а роман-антиутопія – аналіз наслідків.
Читайте також: «Найкращі антиутопії в кіно»
Як люди докотилися до такого життя? Курт Воннеґут намагається відповісти на це питання, прокладаючи місток між майбутнім і теперішнім, і для нього очевидно, що причини негараздів, які чекають на людство у майбутньому, знаходяться тут і зараз. І вони очевидні, як день: жадібність, обмеженість, жорстокість, культ споживацтва, жага накопичення, нещадна експлуатація природи і собі подібних – цей список можна продовжувати дуже довго. Але в «Ґалапаґосі» (1985) – романі, який можна назвати підсумком філософських пошуків Воннеґута і водночас чи не найпохмурішим і найжорстокішим з його текстів – дається лаконічне й вичерпне формулювання – «занадто великий мозок». І це зовсім не чеснота, як могло би здатися на перший погляд.
У 1835 році корабель Його Величності «Біґль» досяг берегів Ґалапаґоського архіпелагу. На борту перебував молодий науковець Чарльз Дарвін, який незабаром зробить фундаментальні природничі відкриття, що докорінно змінять уявлення людства про світ. У 1986 році круїзне судно «Баїйя де Дарвін» із кількома останніми, але далеко не найкращими представниками популяції homo sapiens на борту (була ще одна представниця сanis lupus familiaris, інакше кажучи – собака, але її спіткала вельми невтішна доля) сіло на мілину неподалік від того ж таки архіпелагу.
Що буде через мільйон років – знає лише син письменника-невдахи Кілґора Траута, безголовий (у буквальному сенсі) в’єтнамський дезертир… Лев Троцький (!).
«Якщо той ковчег справді існував,— а чом би й ні? — то цей роман я міг би назвати “Другий Ноїв ковчег”» — каже оповідач, і ми сповна можемо оцінити іронію Воннеґута, який топить біблійний корабель біля колиски теорії еволюції. Навіщо він це робить? Щоб повеселити цинічних дітей епохи постмодерну? Звісно, не без цього. Але головна мета, безперечно, інша.
Автор замикає символічне коло еволюції, повертаючи останніх людей туди, де все почалося.
Де немає ані кораблів, ані комп’ютерів, ані грошей, ані атомних бомб. Що й казати – там і біблії немає. Є лише природний відбір, про який саме тут колись здогадався Чарльз Дарвін. І якщо в тебе через «занадто великий мозок» недостатньо обтічна форма голови – для зручності пірнання за рибою – ти просто не виживеш.
У романі «Колиска для кішки» вчені перетворили всю воду на планеті на тверде тіло, і це спричинило вимирання людей. Але в «Ґалапаґосі» Воннеґут іде ще далі: йому вже мало стерти людство з лиця землі. Він хоче добряче над ним познущатися. З його легкої руки біблійний ковчег перетворюється на середньовічний корабель дурнів, а люди зрештою вироджуються в якихось незрозумілих тварин.
Але постає питання – чи дійсно такий стан речей є поганим? Чи справді Воннеґут виносить вирок людству? Може, він навпаки дає йому шанс, повертаючи у лоно природи? Нарешті людина знову житиме в гармонії з навколишнім світом. Вказуючи нам такий шлях розвитку, автор перевертає все з ніг на голову: антиутопія трансформується в ідеальне місце, ґалапаґоську утопію, де людина – просто одна зі складових екосистеми. Це дійсно було б ідеальним варіантом для людства – перетворитися на земноводних істот. Але всі ми розуміємо, що еволюція не рухається у зворотному напрямі. І сподіватися, що за мільйон років гомо сапіенси бодай не винищать себе, а заразом і всю планету – наївно навіть для ренесансних гуманістів. Що вже казати про людину, яка пережила німецький полон і бомбардування Дрездена 1945 року.
Творчість Курта Воннеґута теж пережила еволюцію. Починав він з оповідань, у яких був відчутний вплив Марка Твена і О’Генрі, а романи були веселою фантастикою, де навіть крізь чорний гумор проглядав оптимізм і навіть – не побоюся цих слів – любов до людей. Пізні ж його твори, серед яких особливо виділяються «Прицільний Дік» і «Ґалапаґос» – це похмурі жорстокі тексти, які перегукуються із найкращими зразками американської контркультурної прози і водночас віддають данину темному генію Джонатана Свіфта. Змінився сам тон оповіді, природа гумору, рушійні сили сюжету. З’явилося ще більше маркерів виродження людини.
Якщо раніше це були явища зовнішнього порядку, як війна, тоталітаризм, ядерна загроза, то тепер Воннеґут препарує людське нутро – генетичні хвороби, наслідки кровозмішання і навіть канібалізм, який стає однією з центральних метафор роману «Ґалапаґос».
При читанні цього тексту не покидає враження, що Курт Воннеґут остаточно махнув рукою на людство з його глобальними проблемами і поставив на ньому хрест. Далі у своїх романах він уже не вертатиметься до цих тем, а натомість рефлексуватиме над власним минулим, насичуючи останні тексти автобіографізмом і підбиваючи підсумки власного життя. Останній погляд Воннеґута у майбутнє висловлений саме на сторінках роману «Ґалапаґос». І звучить він як вельми невтішний вирок для «розумної» людини:
«Може, людство й справді привели в гармонію з природою… якісь надприродні істоти чи екіпажі летючих тарілок — улюбленці мого батька. Але я їх на цьому не застукав. І ладен заприсягтися, що закон природного добору виправив усі хиби сам, без чужої допомоги…»
Автор: Ігор Мітров
