«Додому»: орієнтація – патріархат

«Якщо крім жіночої води, як виявляється, є чоловічий вогонь, то тоді вода хаосу не є єдиним принципом».

Гейдар Джемаль

Невдячна справа – говорити про війну, а ще більш невдячна – знімати про неї кіно. Зазвичай режисер або вульгаризує тему, або займається пропагандою. Друга опція, безперечно, необхідна суспільству, в якому лунають вибухи мін, але в той же час вона надиктовує мистецтву свої суворі закони, які його обмежують як виловлювання. Ця чаша оминула талановитого дебютанта Нарімана Алієва, стрічка якого не сховалась ані за надуманим пафосом, ані за неоліберальним прагматизмом. Це кіно, яке відчуваєш верхнім шаром епітелію: спершу воно розтікається по всьому тілу, а потім концентрується в самому серці. І хоча зала під час мого перегляду була наповнена лише на одну четверту, люди перетворились у щось монолітне в своєму сприйнятті, здавалось, вони розуміли, що їм пропонують одкровення: ніхто не їв попкорн, ніхто не зазирав у смартфон, ніхто не проронив ні слова, лише подекуди чулись жіночі схлипування. Така реакція мас можлива лише за умови впливу на найглибші ментальні центри. Попри тисячі років «розчаклування» світу, ми все ще відгукуємось на архаїчні смисли. Нас гіпнотизують архетипи.  

Сюжет картини болісно-простий: батько з молодшим сином приїхав до столиці забрати тіло старшого сина, який загинув на російсько-українській війні. Як ми розуміємо далі, останній для хлопця бій відбувся в Пісках. Тіло Назіма везуть у Крим, щоб поховати вдома. Для татарина Мустафи це принципово, бо справжні чоловіки зневажають компроміс. Патріархальний наратив відчувається майже одразу, коли ми вловлюємо мовні конструкції та інтонації батька. Мустафа уособлює адепта традиції, що опинився посеред ворожої пустелі сучасного деградованого світу. Спочатку він відмовляється від цинкового гробу, бо боїться пошкодити тіло при відкритті. Це дуже важливий момент, адже мусульмани вірять в Судний день та воскресіння, і для них збереження фізичного тіла покійника річ сакральна. Потім, коли Мустафа зустрічається з нареченою Назіма Олесею, він в першу чергу просить віддати Коран свого сина. Дівчина навіть не знає, що це таке. І хоча ми спостерігаємо її щирий розпач через смерть коханого, Олеся у фільмі відіграє роль представника постмодерну. Приміром, вона не розуміє, навіщо везти Назіма у Крим, якщо він вже і так мертвий. Я певна, що більшість глядачів стрічки також задавались тим самим питанням. Секуляризованою свідомістю непрактичні з матеріалістичної точки зору речі відкидаються кудись на периферію. Сучасна західна цивілізація боїться всього, що не може пояснити. Як можна віддати життя за країну? Чому треба переїжджати з окупованої території? Нащо витрачати зусилля на ірраціональні з їхньої позиції речі? Але, на щастя, Традиція не потребує адвокатів, бо вона просто є поза часом та простором, тому Мустафа ніколи не вступає у дискусії. Він байдужий до диктату сучасності.

Цікаво спостерігати за ініціатичним шляхом молодшого сина Аліма. У перших епізодах хлопець навіть не витримує вигляду понівеченого тіла свого брата та тікає з будівлі моргу. Потім він наполягає на своєму якнайшвидшому поверненню до Києва після похорон, нехтуючи сорокаденною традицією прощання з мертвим. Загалом, Алім поводить себе як типовий інфантилізований представник сучасності, йому неприємно дивитись на смерть, він хоче повернутись до життя, в якому ця смерть витіснена. Переломний момент відбувається після того, як батько вчить його ножовому бою, та Алім успішно проходить «екзамен», повернувши викрадений рюкзак з його допомогою. Далі ми бачимо, як хлопець відмовляється залишати батька, а потім взагалі здійснює істинний чоловічий вчинок – йдучи проти року та оточуючої несправедливості, він допомагає йому втекти від прикордонників. Характерно, що у момент вагань Алім перебирає в руках запальничку Назіма – символ його мужності та самопожертви на війні. Лише після метафізичного дорослішання він пориває зв’язок і з Олесею, від думки якої залежив, та стає на бік батька. Стає настільки впевнено, що в якийсь момент бере ситуацію у свої руки та змінює реальність навколо. Бере весла та гребе через води деструктивного хаосу.

«Це страшне і жорстоке кіно, але в той же час на диво добре і піднесене, в невульгарному сенсі сімейне. Дуже важке і нестерпно легке – як грудка землі, яку кидаєш на труну близької людини».

Назар Шешуряк

Буржуазна парадигма девальвувала чоловічий принцип, бо сьогодні бути чоловіком соромно як екзистенційно, так і метафізично. Суспільство фемінізувалось, в ньому немає місця для звитяги та подвигів. Після двох світових феномен війни стигматизується та оголошується варварським, хоча саме війна є постійним супутником якісного розвитку цивілізацій. Для власної реалізації чоловікові необхідна ситуація небезпеки, бо він не стане собою без виклику. Неоліберальний фемінізм каструє саму чоловічу потенцію: хлопчиків виховують як дівчаток, начебто це допоможе позбутись природної агресії. З чоловіка роблять симулякр, біологічного відтворювача людського матеріалу, поза цим він не потрібен. Фігура Мустафи у фільмі «Додому» демонструє, що батьківство – це не лише спільні гени, а дещо більше. А сім’я – це не штучне зібрання відокремлених індивідів, а носій спільної традиції, етичного стандарту та духовного предка. Чоловіче – це не про товщину гаманця, як нам намагаються втовкмачити, і навіть не про фізичну міць. Чоловіче – це незламний внутрішній центр, з якого рветься духовна енергія. Епізод з викраденими речами надзвичайно промовистий: Мустафа чудово розуміє, що сили можуть бути нерівними, але все одно йде забрати своє, бо саме так чинять чоловіки. Вони беруть на себе ношу цілого світу, жертвують та ризикують. Сила духу проявляється у намірі вчинити правильно, попри неблагонадійні обставини. «Додому» у цьому сенсі нагадує епічний роман Кнута Гамсуна «Соки землі», удостоєний Нобеля. Як і Гамсун, Алієв розкриває позачасовий образ чоловіка, який вірить в Бога та живе на своїй землі. Такі прості та водночас фундаментальні речі змушують глядача впустити стрічку в ті підвалини власного «Я», до яких так рідко добирається масова культура.

«Сонце померкло, а місяць засяяв. Орієнтація суспільства змінилася, і чоловіки виявилися зовсім не готові до нової ситуації. Війна, як радикальне з’ясування лицарських відносин, полювання, як рекогностування, і ризикований динамізм, смертельно небезпечні навігації – все це поступилося місцем банківським конторам й прагматичним розробкам».

Євгеній Головін. «Весела наука. Протоколи нарад»

«Додому» – це українська «Одіссея» з її власною троянською війною та довгим платонівським повернення до витоків. Остання сцена тяглості поколінь не дарма нагадує притчу, таким чином у фіналі автор підкреслює особливий символізм всього сюжету. Наймолодший син йде попереду, тягнучи за собою тіло брата, за ними слідує помираючий батько. Як єдиний організм кровно-духовної спільноти живих, мертвих та ненароджених, вони рухаються в майбутнє. Коли помре батько, його місце займе син, адже саме вічність увінчує рід. Традиція – це передача вогню, а не попелу, як писав класик, навіть якщо це вогонь запальнички Zippo, чоловік обов’язково його збереже та передасть нащадкам.

Автор: Юлія Федосюк

поділитись