«Оскару Вайлду, позірному содоміту»
Маркіз Квінсберрі
Таку записку на ім’я популярного ірландського письменника лишив у джентльменському клубі Albemarle 18 лютого 1895 року Джон Шолто Дуґлас, 9-ий маркіз Квінсберрі. Слід зауважити, що в лондонському бомонді не дуже полюбляли маркіза з ряду причин.
Перемоги та зради сім’ї Дуґлас
Старший син Арчибальда Вільяма Дуґласа, 8-го маркіза Квінсберрі, шотландського політика, члена Консервативної партії та Кароліни Марґарет Клейтон, доньки генерала, сера Вільяма Клейтона, католички, ірландської націоналістки, яка відкрито підтримувала боротьбу за незалежність. Джон Шолто Дуґлас мав п’ятеро братів і сестер, життя деяких із них не менш цікаве:
- Лорд Френсіс Дуґлас був у складі першої групи альпіністів, які змогли порівнявся з вершиною Матергорн у Пеннінських Альпах у 1865, але під час спуску трагічно загинув. Його смерть стала настільки гучною трагедією, що королева Вікторія мала намір підписати указ про заборону сходження на Матергорн, подія була описана в літературі та живописі, а спроби віднайти залишки маркіза тривають і донині.
- Леді Флоренс Діксі стала відомою письменницею, мандрівницею, виступала за жіночу емансипацію. Вони з чоловіком подорожували до Південної Африки, коли її призначили виїзним кореспондентом під час Першої англо-бурської війни (1880-1881).
- Преподобний лорд Арчибальд Едвард Дуґлас став римо-католицьким священиком, опікувався St. Vincent’s Home для знедолених хлопців, організовував дитячу еміграцію до малозаселених земель у Канаді для розбудови фермерських господарств.
Сім’ю переслідували нещастя: їх батько загинув на полюванні, багато хто був упевнений у версії його самогубства. Мати невдовзі прийняла католицизм і, взявши молодших трьох дітей, покинула Англію, чим викликала обурення родини та погрози позбавити її опікунства. Напередодні набуття титулу Джона Дуґласа, сім’ю спіткала ще одна трагедія: загибель 18-річного лорда Френсіса Дуґласа під час сходження в Альпах. Як старший у родині, Джон поїхав за тілом брата в Церматт у Швейцарію, і намагався знайти його самотужки, ледь не вмер через переохолодження в горах, але його випадково знайшли двоє провідників. Кажуть, що він блукав у заметілі, вигукуючи ім’я брата. Що би там не відбулося в горах, це назавжди змінило Джона. Молодший, лорд Джеймс Дуглас, схоже, збожеволів наприкінці життя, в 1891 році випустивши собі в скроню кулю.
Джон Дуґлас служив у Військово-морських силах, отримав звання підполковника, командував 1-им добровольчим стрілецьким Дамфрісширським батальйоном. Два роки навчався в коледжі Магдалини в Кембриджі, проте відзначився більше спортивними досягненнями, тож покинув навчання заради продовження військової служби.
За що (не)люблять 9-го маркіза Квінсберрі
Звичайно ж, найбільше його пам’ятають за «правила Квінсберрі», фактично перші правила боксу в світі, поширені в 1866 році. Їх автором став валлійський спортсмен Джон Грем Чемберс, університетський товариш Джона, але саме маркіз їх прорекламував своїм іменем і забезпечив їх визнання. «Правила Квінсберрі» вперше запроваджували обов’язкове використання боксерських рукавиць, тривалість раундів – 3 хвилини, розмір рингу – 24 фути, заборону на боротьбу, заборону втручання сторонніх осіб на ринг, заборону на взуття з шипами, регламент визначення переможця для арбітра. Спершу правила прийняли в Лондонському призовому ринзі, а після гучної судової справи в 1882 році правила були визнані як загальноприйняті, а бокс на кулаках був визнаний надто небезпечним для здоров’я. Зрештою, ці правила лягли в основу сучасного професійного боксу. Проте бокс не завжди мав стільки прихильників, як сьогодні. Ще до 1890-их бокс був призовим видом спорту, в якому цінувалася видовищність, а тому бої були досить жорстокими та кривавими, а також не зовсім законними. В тогочасному бомонді прихильність до боксу, а тим паче участь у поєдинках, була ознакою простолюдинства.
На цьому спортивні заслуги маркіза Квінсберрі не закінчуються, адже він був одним із засновників Аматорського клубу атлетики, брав участь у змаганнях із стіплчейзу (верхової їзди з перешкодами). Він також був власником кількох скакунів-призерів, вправним мисливцем на лисиць і тренував кілька кембриджських команд із греблі. Словом, із фізичною формою в нього все було нівроку.
В 1866 він одружується з Сібіл Монтгомері, в їхньому шлюбі народжується п’ятеро дітей, одним із яких був Альфред Дуґлас. Проте в 1887 році дружина просить про розлучення на підставі численних публічних зухвалих подружніх зрад чоловіка, її прохання задовольняють і вона отримує розлучення.
У 1872 році Джона Дуґласа обирають до Палати лордів. На тлі суспільної діяльності його не менше турбують власні духовні пошуки, зокрема питання релігії. Маркіз Квінсберрі описує свої секуляристські погляди у творі «Дух Матергорну» (пам’ятаєте, де загинув брат?), 1873. Це викликає нерозуміння оточення, проте він не відступається. В 1877 році він очолює Британський секуляристський союз, лишається його лідером до розпуску в 1884 році. У 1879 він пише у щоденне видання «Vanity Fair» лист про те, що він не вважає себе християнином і не бажає бути похованим за християнським звичаєм. До речі, він дотримався свого слова й був кремований після смерті. В 1880 після повторного висування до парламенту він відмовляється складати релігійну присягу на вірність суверену, вказуючи, що всі можуть бути певними в його вірності через його слово. Його позбавляють мандату. На це він пише свої роздуми «Релігія секуляризму та досконалість людини», 1881. Ні консерватори, ні шотландська знать цього жесту не зрозуміли, тому більше до Палати лордів його не обирали.
І без того досить хитке становище маркіз погіршує тим, що продає сімейне гніздо – Кінмаунт у графстві Дамфрісшир, у Шотландії, яким його предки почали володіти ще на початку 17 століття. Там же знаходиться фамільний мавзолей родини Дуґлас. Маєток і землі донині лишаються під захистом через свій винятковий садово-парковий ансамбль, хоча й перебувають у власності спадкоємців родини англійського підприємця, що придбав маєток 150 років тому.
До 1890-их Джон Шолто Дуґлас стає вигнанцем у власній родині, політичній партії, вищому товаристві. Проте він лишається стояти на своєму.
Яблучко від яблуні…
Поки 9-ий маркіз Квінсберрі займався власними ексцентричними справами, його діти не вгавали. Після продажу сімейного маєтку маркіз жив окремо від дружини та дітей у Лондоні, вони виховувалися матір’ю, а батька майже не знали.
Його старший син, Френсис Арчибальд Дуґлас, отримавши військову освіту в Сандгерсті та прослуживши лейтенантом 2-го батальйону Колдстрімської гвардії, став членом Ліберальної партії та працював секретарем у лорда Роузберрі. Завдяки заступництву впливового політика Френсис отримав у 1893 році титул баронета, а також місце в Палаті лордів. Такий жест отримав хвилю пліток про їх можливий гомосексуальний зв’язок. А також різке несхвалення батька, адже його самого до Палати лордів не обрали. Невідомо, чи було це самогубство чи вбивство, проте в жовтні 1894 року Френсис Дуґлас помер від вогнепальних поранень, отриманих на полюванні.
Після смерті старшого сина його титул мав успадкувати другий син, Персі Дуґлас. Нелюбов від батька він заслужив, одружившись із донькою простого священнослужителя, а також підтримуючи свого молодшого брата – Альфреда. Дослідники вказують, що батько побився з сином прямо на вулиці через листи з погрозами дружині, називав його «так званим сином» і плював у Персі, коли той приїздив до батька попрощатися перед смертю.
Але все це було дрібницями порівняно з тим, як його ображала поведінка його третього сина – лорда Альфреда Дуґласа. Ще в дитинстві він був маминим улюбленцем, а прізвисько «boysie» закріпилося за ним на все життя. Батька він не те, що не слухав, але відверто зневажав.
Зазвичай у сім’ях аристократів такі незручні епізоди замовчувалися та приховувалися. Проте характер 9-го маркіза Квінсберрі був не з таких. Він з юного віку був героєм преси, буквально – про його спортивні досягнення захоплено писали журналісти. Згодом він потрапляв до уваги преси в більш негативному світлі: як учасник численних бійок, його атакувала ліберальна преса за несправедливість винесених судових рішень, за дивакуваті релігійні погляди, за гучний перелюб, сімейні скандали. Але все перевершив інший випадок.
Записка
Та сама записка стала останньою краплею для Оскара Вайлда. Попри прохання друзів серед яких був зокрема Джордж Бернард Шоу, письменник подав у суд на 9-го маркіза Квінсберрі за наклеп. Відповідно до закону про наклеп, маркізу загрожувало ув’язнення до двох років у тому випадку, якщо звинувачений не доведе справедливості своїх слів. Альфред Дуґлас зі свого боку переконав Оскара Вайлда в успішності справи проти батька. До того ж, для письменника це були часи визнання та слави, все пророкувало швидкий успіх.
Юний лорд Альфред Дуґлас був представлений Оскару Вайлду в Оксфорді своїм кузеном, Ліонелем Джонсоном, у 1891 році. Між ними досить швидко спалахнула тісна дружба, яка перейшла в дещо більше. Якщо письменник приховував свої пристрасті, лишаючись сім’янином і маючи двох дітей, то 21-річний юнак був досить відвертим у своїй поведінці.
Після смерті старшого сина, Френсиса, маркіз Квінсберрі став наполегливо вимагати припинення їх контактів. Маркіз писав листи з погрозами сину Альфреду, телефонував додому Вайлду, з’являвся біля його будинку з групою професійних боксерів, погрожував обом при зустрічі, планував на театральній прем’єрі «Як важливо бути серйозним» у лютому 1895 закидати сцену гнилими овочами, проте його вчасно не допустили до приміщення. Це неприховане переслідування дуже гнівило письменника. Тож судовий позов був закономірною спробою припинити нападки. З одного боку, прославлений своїми витівками маркіз знову на перших шпальтах – нічого дивного. З іншого боку, це було фатальною помилкою Вайлда. Джон Шолто Дуґлас, який усе життя купався у славі чи воював із пресою, мав чималі шанси на успіх із головною метою і своєю зброєю – розголосом. І він свого досягнув.
Маркіз Квінсберрі наймає групу детективів, які розшукують 13 юнаків низького соціального походження, що працюють повіями та можуть засвідчити, що мали стосунки сексуального характеру з Оскаром Вайлдом. У квітні 1895 року відбувається судове засідання, під час якого звинувачення в содомії судом присяжних визнаються правдивими та істинними. Під час суду сторона звинувачення цитує уривки з його творів із гомоеротичним підтекстом, листи до Альфреда Дуґласа, якими володів маркіз, а також першого вірша юнака, «Два кохання», написаного в 1892 та опублікованого в 1894 в журналі The Chameleon, що містив фразу «кохання, що не сміє вимовити своє ім’я». Вона стала евфемізмом для позначення гомосексуальності.
Письменника засуджують до двох років виправних робіт та компенсації судових витрат, які роблять його банкротом. Маркіз Квінсберрі знову повертає собі лаври героя преси, цього разу – як захисника традиційних цінностей і сім’ї. Його агресивність і маскулінність протиставляються фемінності та розбещеності Оскара Вайлда.
Зрештою, це не призвело до примирення в родині, відновлення репутації чи будь-яких дивідендів. Маркіза так само звинувачують у хворобливій любові до розголосу та скандалу. А син знаходить порозуміння з батьком лише посмертно, коли в 1911 він приймає католицизм і пише про засудження свого минулого та шкодує про зв’язок із письменником.
Для Оскара Вайлда ця справа була хрестом на його публічній діяльності: його мати померла, родина виїхала закордон, сам він змушений був виїхати до Європи під вигаданим іменем. Невдовзі він сам помер від хвороби. Під час ув’язнення письменнику було заборонено писати, проте новий керівник в’язниці згодом дозволив йому писати для самовираження та спокутування, але не більше однієї сторінки на день. Тоді він вирішив писати Альфреду Дуґласу, адресуючи йому тридцятисторінкового листа. Він був опублікований уже посмертно, спершу в 1904 у скороченій версії (без згадок про Дуґласа), а в 1962 у повній версії. Він отримав назву «De Profundis» і містив детальний опис їх стосунків, звинувачення Альфреда та його прощення.
Автор: Анна Врядник
