Будучи людиною ХІХ століття, Фрідріх Ніцше зауважив, що криза цивілізації Заходу, викликана поваленням засад традиційного європейського суспільства, що відбулося під час переходу до суспільства модерну, та зникненням традиційної релігійності, спричиненим дискредитацією догматичного богослов’я внаслідок розвитку нової науки, матиме наслідки, що зберігатимуть своє значення протягом наступних двох століть. На початку другого десятиліття ХХІ століття проблема осягнення природи цієї кризи стає все актуальнішою. На цей момент західна цивілізація продовжує проявляти ознаки глибокого занепаду, а статус Західної Європи та її колоніальних відгалужень як центру світового порядку, що був чинним протягом останніх п’ятисот років, було підважено піднесенням нових світових держав, таких як Китай, Індія та Бразилія.
Саме тоді як процеси масової імміграції з країн третього світу на Захід ставлять під загрозу статус демографічної більшості історичних європейських народів на землях їхніх пращурів, — статус, що може бути надломлений уже до середини цього століття. Дух «рівності», що є однією з підвалин легітимації влади правлячих класів країн Заходу у власних очах, із року в рік стає все абсурднішим у своїх догмах і схильним у практичних проявах до цензурування інакодумців.
Вірогідно, що історики майбутнього будуть розглядати сучасний Захід як величезну божевільню, жителі якої майже повністю втратили будь-яке розуміння класичних цінностей героїзму, високої культури, шляхетності, самоповаги та усвідомленого сприйняття дійсності — як і свідомості дорослих людей загалом. Нинішній історичний період є епохою Останніх Людей. Панування масової демократії та «цінностей» терапевтичного лібералізму досягло свого апогею у вигляді «культури» всезагальної інфантильності. «Цінності», в основі яких лежить ресентимент — тобто відчуття власної слабкості та неповноцінності — стали «моральними цінностями» всього суспільства. Основними засадами суспільного життя сучасних ліберальних демократій є, з одного боку, всеохоплюючий дух споживацтва (конс’юмеризм), а з іншого — постійне прагнення до утвердження статусу привілейованої «жертви» реальних або уявних несправедливостей історичного чи природного походження. Самозакоханість сучасної людини можна порівняти тільки з її переконаністю в тому, що все суспільство в чомусь «завинило» перед нею. Останнє переконання стало, по факту, лейтмотивом взаємовідносин індивіда та суспільства. Комерційний дух капіталізму, егалітарні цінності марксизму та «терапевтична» зосередженість на індивідуальних психологічних проблемах поєдналися в сучасних західних суспільствах із тенденцією до панування масової культури, притаманною для масової політики. Таке поєднання призвело до того, що вищезгадані ідеологічні форми підпорядкували собі ширші та більш фундаментальні цінності, пов’язані зі збереженням і підтриманням життєдіяльності самої цивілізації. Ще небезпечнішим є стрімке поширення цих проявів культурного занепаду до майже кожного куточка земної кулі. Процес американізації, тісно пов’язаний з глобалізацією, загрожує самому існуванню багатьох стародавніх культур, що пережили тисячоліття.
Одним із тих мислителів, який першим збагнув сутність цих процесів, був Ніцше, хоч він і був лише свідком їхнього зародження. На думку Ніцше, що вступив у рішуче протиріччя з міфологією прогресу, що безроздільно панувала в суспільно-політичній думці ХІХ століття, історія західної цивілізації багато в чому була історією її занепаду та виродження. Так, зародження платонізму, чиє вчення він вважав вершиною античної думки та цивілізації, та падіння античного світу під переможним наступом християнства було, на думку Ніцше, другим етапом цього занепаду, на якому внутрішній розклад західного культурного світу укорінився в самому його серці. Наступ модерну призвів до подальшого просування етапу занепаду до того моменту, на якому криза західної цивілізації набула загрозливих форм.
Як правильно передбачив Ніцше, ХХ століття мало стати добою жорстокої боротьби між масовими ідеологічно мотивованими рухами, причому цей грандіозний катаклізм західної цивілізації мусив перейти у кризу масової втрати сенсу життя вже в ХХІ столітті та боротьбу з нею.
Однак найважливішим питанням, що постає у зв’язку з проблематикою філософії Ніцше, є проблема суспільства, що постане на «тому боці» історичної траєкторії цивілізації Заходу, коли модерн і постмодерн остаточно вичерпають один одного. Видається, що для західної цивілізації відкриваються два протилежні шляхи. На першому її чекає повне згасання та зникнення, спричинене поєднанням факторів утрати міжнародного політичного та економічного панування, внутрішнього морального гниття та демографічного колапсу. На другому шляху її може очікувати культурне оновлення та переродження. Саме для вибору цього останнього шляху і може слугувати натхненням філософія Ніцше.
Який ж вигляд матиме майбутня західна цивілізація, що могла б існувати після завершення постмодерну? Якими можуть бути її основні принципи, моральні норми, суспільні структури та політичні інститути? Слід зауважити, що сам Ніцше не залишив по собі яких-небудь чітких тез стосовно типу суспільства, що відповідав би його ідеалу. Тому стосовно політичної складової ніцшеанства ми можемо робити лише припущення, а не однозначні твердження.
Зрозуміло, що Ніцше не був, і не міг бути, «консерватором» у звичайному розумінні цього слова. І дійсно, Ніцше не шкодував презирства щодо консервативних сил своєї епохи. На його думку, європейська аристократія ХІХ століття повністю виродилася та виявилася неспроможною утвердити своє історичне місце в суспільстві перед обличчям нових масових рухів. Можна сказати, що Ніцше був прямою протилежністю свого сучасника Маркса. Він зневажав навіть духовного вождя європейського консерватизму князя Бісмарка за його політику, спрямовану на розширення виборчого права та створення структур «держави загального добробуту». Ніцше також відкидав наголос консерваторів на державному націоналізмі та виступав проти планів Бісмарка щодо об’єднання історичних німецьких земель під єдиною централізованою владою. Фактично Ніцше розглядав націоналізм ХІХ століття як прояв егалітаристських тенденцій масового суспільства, подібний до соціалістичних чи комуністичних учень.
Усупереч поширеному уявленню про Ніцше як прямого предтечу фашизму та націонал-соціалізму, Ніцше відчував великий неспокій через розширення функцій сучасної держави та мілітаристські тенденції, викликані поширенням масових армій, що стали можливими через запровадження загального призову. Форма держави, що стала панівною в ХІХ столітті, нагадувала йому гобсівський образ Левіафана як втілення абсолютної влади. Розширення функцій державного апарату, зі свого боку, розглядалася Ніцше у взаємозв’язку зі зростанням політичної участі мас, яка стала можливою завдяки загальному виборчому праву, та масових політичних рухів, які керувалися ідеологічними переконаннями їхніх учасників. Ніцшева критика масового суспільства згодом знайшла своє відображення в працях такого мислителя ХХ століття, як Хосе Ортеґа-і-Ґассет. Як зазначає Майкл Клін:
«Держава стала храмом, у якому маси поклонялися самим собі. В обмін на задоволення їхніх потреб й улещення їхнього колективного егоїзму, маси передали свою колективну волю в розпорядження держави, під чиїм пануванням вони досягли значення, небаченого досі в історії людства. Як для Ніцше, так і для Ортеґи-і-Ґассета, такий розвиток подій був дволиким, наче давньоримський бог Янус, — хоча кількість населення та його матеріальне забезпечення постійно зростали, якість мистецтва, музики, освіти та особистості назагал значно впала. Європейська культура почала занепадати, а політичне насильство та мілітаризм (особливо пов’язаний з роллю масових армій) стали основою порядку денного».
Видається, що суспільство, яке відповідало б ніцшеанським ідеалам, подолало б тенденцію до зростання сучасної держави-Левіафана та протидіяло б вузьконаціональному шовінізму та агресивному мілітаризму, що характеризували більшість як правих, так і лівих політичних рухів ХХ століття. Певним чином, Ніцше виступив у якості провісника своєрідного пан’європейського духу. Як пише Клін:
«На жаль, Ніцше не залишив скільки-небудь продуманого нарису альтернатив сучасній державі. Натомість він залишив своїм читачам складне завдання робити висновки про власну суспільно-політичну модель виходячи з критики, якій він піддавав існуючі суспільні системи. Однак в одній зі своїх праць, у Людському, надто людському (1878), Ніцше торкнувся проблематики націоналізму та національної держави, зазначивши, що для європейців було б на краще позбутися окремих держав і об’єднатися заради створення “європейської людини”, що поєднала б у собі найкращі якості всіх народів континенту. Ніцше мріяв про формування нової аристократії, що вільно обмінювалася б ідеями по всій Європі. Беручи до уваги його замітки на цю тему в інших працях, ми можемо зробити висновок, що Ніцше не був прихильником союзу держав на кшталт сучасного Євросоюзу чи єдиної наднаціональної європейської держави. Найімовірніше, його ідеалом була конфедерація тисяч муніципальних об’єднань, які нагадували б грецькі поліси».
Таке зауваження виглядає ще вірогіднішим, зважаючи на те, що Ніцше розглядав античну полісну цивілізацію досократичної доби як утілення найкращого в культурному надбанні Європи.
Зважаючи на різку ворожість, з якою Ніцше ставився до сучасної держави, видається цікавим його зневажливе ставлення до сучасних йому анархістських рухів. Можна зробити висновок, що Ніцше розглядав анархізм як світську версію християнського утопізму. Для такого уявлення були певні підстави, адже класичний анархізм характеризувався переконаністю в можливості якнайскорішої перебудови існуючого суспільства в бік його «природного» стану та впливами запозиченого від Жана-Жака Русо духу егалітаризму, а певні елементи анархізму були засвоєні християнськими моралістами того часу, наприклад Левом Толстим. У певному сенсі Ніцше був утіленням духу неегалітарного анархізму, «анархізму справа», так само як у своєму ставленні до релігії він займав «правоатеїстичну» позицію, жорстко критикуючи «моральність рабів», притаманну, на його думку, християнству. Так само сумнівно, щоб Ніцше був у захваті від сучасної “вільноринкової» ідеології з її вкоріненістю в класичному лібералізмі та просвітницькому раціоналізмі, а також вульгаризацією суспільного життя до рівня задоволення індивідуальних потреб «людини економічної» (homo economicus). Прихід до влади в європейських суспільствах XVIII-XIX століть класичної буржуазії потягнув за собою розвиток суспільно-політичних явищ, до яких Ніцше ставився зі зневагою: масової політики, централізованої національної держави, імперіалізму та масових армій. Якщо Ніцше розглядав спадкову європейську аристократію як позбавлену підстав для подальшого буття суспільну верству, то влада буржуазії в його очах мала б бути проявом ще більшої суспільної дегенерації, ніж аристократичний режим, на зміну якому вона прийшла. Якщо християнські абсолютні монархії часів «старого режиму», з точки зору Ніцше, являли собою продукт розкладу класичної цивілізації Європи, то економізм буржуазії був для нього ще мерзеннішим.
Направду, протиріччя між аполонівським і діонісійським началами буття, про що зазначав Ніцше, може розглядатися як вступ до критики раціоналізації суспільного життя, яку так вихваляв Вебер. З точки зору Ніцше, раціоналізація не залишає місця людським пристрастям. Хоча його особисті атеїзм і матеріалізм однозначно були продуктами пізньопросвітницької думки, сам Ніцше ставив Відродження вище за Просвітництво. Можна лише уявити, з яким презирством поставився б Ніцше до сучасних західних суспільств із їхнім нав’язуванням моральності ресентименту та зацикленістю на «безпеці». Оскільки Ніцше закликав до «небезпечного буття», він без сумнівів розглядав би сучасне всеосяжне панування так званої «політкоректності» як вищий прояв моралі рабів й абсолютну протилежність шляхетному життю. Можна припустити, що з точки зору Ніцше, уся сучасна культура була б формою занепаду людської особистості, яку навіть він раніше вважав би неможливою. Безсумнівно, він із жахом споглядав би клоунаду сучасної парламентської політики, намагаючись збагнути, як Захід дійшов до такого. Якби він жив у наш час, Ніцше не залишалося б нічого іншого, як повторити слова Ісуса Христа, сказані останнім у Саду Гетсиманському: «Хай мине мене чаша сія!»
Правдива ніцшеанська цивілізація характеризувалася б тим, що особистість у ній не тільки могла б, а й заохочувалася «жити небезпечно». Таке суспільство було б безсумнівно «аристократичним», однак не в побутовому сенсі цього терміну. Навряд чи Ніцше міг вважати суспільство, засноване на пануванні спадкової аристократії, таким, що відповідало б його ідеалу. Істинно ніцшеанська аристократія мала б відповідати таким критеріям добору, що були б значно суворішим, ніж просте право успадкування. Отже, ніцшеанська аристократія мала б засновуватися на принципі особистих заслуг, а не успадкованих титулів. При цьому ж вона явно не мала бути подібною до псевдоеліти буржуазних суспільств, в яких основною ознакою вищого суспільного статусу є вміння «робити гроші». Не відповідає ідеалу ніцшеанської аристократії й бюрократично-управлінська верства, що виникла у ХХ столітті як «новий клас», що кидав виклик (і водночас співіснував) із традиційною буржуазією, та стала основою так званого «вищого середнього класу» сучасних західних суспільств. Для Ніцше цей «новий клас» явно був би ще огиднішим, ніж сама буржуазія. З тієї ж причини «аристократія заслуг» не могла нагадувати і правлячі верстви тоталітарних режимів ХХ століття.
Отже, можна стверджувати, що політичні підвалини «ніцшеанського» суспільства не були б типовими для суспільств, які ми зазвичай називаємо «феодальними» або «капіталістичними». Не були б вони подібні й до «соціал-демократичних» або «тоталітарних» суспільств, що існували в ХХ столітті. Можна з упевненістю стверджувати, що в «ніцшеанському» суспільстві цінності «економічного зростання» розглядалися б як вторинні щодо реалізації завдань культурного та особистісного удосконалення. На відміну від сучасних буржуазних суспільств, політична та економічна сфери не могли б зливатися у ньому в єдине ціле. Оскільки Ніцше був переконаним атеїстом, можна припустити, що в його омріяному суспільстві релігійні інституції не могли б відігравати провідної ролі, залишаючись відокремленими від держави. Однак це аж ніяк не означає, що суспільство в цілому мало б бути атеїстичним. Найімовірніше, атеїзм зберіг би свій поточний статус у якості панівного світогляду частини інтелектуальної еліти, тоді як більшість інших прошарків населення та певна частина інтелектуалів продовжували б сповідувати релігії, що відповідали б їхній культурній ідентичності та родовій традиції. Традиція була б важливою частиною духовного життя суспільства, організованого на засадах «аристократії заслуг», однак вона не була б його «ціллю в собі». Не слід забувати, що ідеї Ніцше вважалися його сучасниками потенційно більш «радикальними» та «підривними», ніж навіть ідеї Маркса. Для ніцшеанської цивілізації традиція була б цілісністю, що поєднує минуле та теперішнє, та водночас розглядає теперішнє як місток у майбутнє. Водночас традиція була б чинником, що дозволяє окремій особистості осягнути своє місце в контексті могутніх історичних сил. Однак така повага до традиції не означає уславлення застою. Традиція мала б бути початком історичних пошуків суспільства, а не їхнім останнім етапом.
Читайте також: Фридріх Ніцше і «Воля до влади»
Найактуальнішим питанням, що може постати після ознайомлення з цим нарисом можливої сутності ніцшеанського суспільства, є проблема походження революційної аристократії. Безумовно, ця аристократія заслуг не могла б ґрунтуватися ані на здатності до фінансових махінацій, ані на основі захоплення влади купкою політичних авантюристів, що діяли б шляхом обману та маніпуляцій. Хоча Ніцше зазначав, що людина має плекати свою здатність до жорстокості, це зовсім не означає, що ніцшеанська аристократія була б позбавлена традиційного переконання в тому, що «шляхетність зобов’язує» (noblesse oblige). Ніцшеанська еліта не була б купкою політиків-тиранів. Падіння інститутів суспільства модерну, таких як масова політика, сучасна бюрократична держава, панування принципу економічного зростання, корумпованих релігійних інституцій та масових армій, призвело б до відродження інших суспільних інститутів, багато з яких нині ледь животіють під тиском сучасності. З цих останніх найперше спадають на думку родина, плем’я, рід і громада. Менш очевидними є об’єднання незалежних виробників, релігійні братства, культурно-просвітницькі організації, освітні заклади, що існують незалежно від всеохоплюючого політичного павутиння масової політики, доброчинні об’єднання, об’єднання низових активістів, які прагнуть забезпечити підтримання життя своїх спільнот, об’єднання митців, науковців, правників, спортсменів, службовців, робітничі профспілки та селянські спілки, організації громадянської самооборони та народного ополчення тощо. У межах кожного з цих первинних соціальних об’єднань можна очікувати на виникнення своєрідної еліти, що охоплюватиме особистостей, наділених високим рівнем професіоналізму та особистих чеснот, право на провідні позиції яких мовчазно визнаватимуться як їхньою спільнотою, так і суспільством у цілому. Можливо, ті сфери суспільного життя, регулювання яких вимагає вельми високого рівня експертних знань, будуть знаходитися під опікою представників наукових організацій, метою яких буде накопичення знань і підвищення рівня мудрості та доброчесності своїх членів. У певному сенсі зразком такої системи могла б стати система державних іспитів, що існувала за доби класичної китайської цивілізації. Чиновники-вчені, що складали стан шеньші, не були якимось спадковим класом; навіть вихідці з найбідніших родин могли досягти високого рівня в їхній ієрархії.
Зауважмо, що однією з причин історичної слабкості правих у країнах Заходу була їхня неспроможність представити ідеал суспільства, що міг би конкурувати з аналогічними ідеалами лівих. У зв’язку з цим ідеї Ніцше могли б стати основою загального нарису «утопії справа», якщо можна застосувати таке визначення. Виникнення неортодоксальних ідеологій, таких як націонал-анархізм, може ознаменувати початок розуміння того, як може виглядати майбутнє нашої цивілізації після завершення доби Останньої Людини. У філософському плані занепад екзистенціалізму та постмодернізму, судячи з усього, являє собою початок кінця західної цивілізації Нового часу. Заразом він є свідченням здійснення пророцтва Ніцше щодо того, що ХХІ століття стане епохою, за якої цивілізація Заходу зіткнеться з кризою сенсу свого існування. Зрозуміло, що розпад західної філософії є ознакою розпаду й самої західної цивілізації. Варто лише вказати на відвертий декаданс сучасних західних «еліт», які активно провадять політику, спрямовану на стирання з лиця землі своєї власної цивілізації, щоб теза про самовбивчий нігілізм Останньої Людини стала самозрозумілою. Демографічна революція, що її зараз переживає Захід, може протягом наступного століття завершитися світанком нового «Заходу після смерті Заходу», за якого споконвічні міфи набудуть нового життя.
Автор: Кіт Престон
Адаптований переклад за виданням: Keith Preston, “The Nietzschean Prophecies: Two Hundred Years of Nihilism and the Coming Crisis of Western Civilization,” The Radical Tradition: Philosophy, Metapolitics & the Conservative Revolution, edited by Troy Southgate (Primordial Traditions, 2011).
Джерело: Погляд справа
