Зі смертю проф. Ренато дель Понте (21.12.1944 – 06.02.2023) культура традиціоналістичної Правиці втрачає людину надзвичайної важливості.
Професор народився в Лоді під час англо-американського бомбардування, яке він часто згадував. Він був сином Аугусто Дель Понте (чудового мореплавця, володаря медалі на мисі Горн [1]), вивчав класичні студії в Генуї – місті, де він виріс, у престижній середній школі Д’Оріа (в той час її відвідував його ровесник, майбутній прем’єр-міністр Італії Массімо д’Алема).
У дуже молодому віці він долучився, за покликом серця, до правого політичного середовища; багато років потому він показував з певною гордістю, листівку FUAN 1960-х років, на якій була ілюстрація Сальвадора Далі, і зауважив: у нас був Далі [2], у комуністів – Гуттузо [3], ніби кажучи: ми — піднесена й ексцентрична краса, вони — жахлива вульгарність. Навіть під час бурхливих університетських років (які припали й на 1968 рік) його політична вірність була непохитною. Усміхаючись, він згадував, між іншим, сутички з ліваками під час конференції інженера Вольпе та окупацію університетського факультету правими. По завершенню навчання, він захистив дипломну роботу на тему середньовічної літератури.
Іншою його пристрастю з дитинства були гірські сходження, які він сприймав передусім як духовний досвід (здебільшого з точки зору свого роду «аскетичних походів», значно меншою мірою – як «технічний» альпінізм); він пишався своєю позначкою – беркутом за п’ятдесят років членства в CAI [4]. Саме ці дві пристрасті, політика і гори, познайомили його з Юліусом Еволою спочатку під час військової служби (служив курсантом-офіцером у танкових військах), а потім – на початку 1970-х років. Саме на рубежі тих років він також почав свою діяльність як науковець і автор есеїв і статей, як автор журналів («Italiano» Піно Ромуальді, il Conciliatore), так і через заснування Centro Studi Evoliani. і народження «Arthos» – майданчика для вираження різноманітних варіацій Єдиної Традиції, сутність еволіанського підходу якої проявлялася уже в самій назві; і сам Евола співпрацював із ним над створенням журналу, а також прийняв прохання дель Понте об’єднати всі свої праці про духовність гір – особливо, опубліковані в 1930-х роках: так народилася книга «Meditazioni delle Vette» («Роздуми поміж вершин»), одна з найбільш вдалих і та органічних збірок творів Еволи.
Евола був єдиним великим духовним учителем Ренато дель Понте. Як відомо, саме дель Понте взяв на себе відповідальність за організацію кремації та альпійських похоронів на Монте-Роза, задовольнивши таким чином останні бажання філософа.
Читайте також: Інтерв’ю з Ренато дель Понте: «Евола, Ромуальді й прах, розвіяний в горах»
Багато років поспіль, протягом яких він жив у Понтремолі, де викладав італійську та латинську мови, він безперервно продовжував свою діяльність як вчений і письменник, зосереджуючись насамперед на римській та італійській давнині, на західному та східному символізмі, на езотеричних знаннях, що дійшли до нас через Середньовіччя та Відродження, про маловідомі факти та персоналії 1900-х років і про розмисли Юліуса Еволи, а також він здійснював кропіткий пошук статей і творів, які швидко стали недоступними, оскільки вони з’являлися лише в газетах чи журналах з малим тиражем; або, знову ж таки, проводив кропіткі дослідження доробку групи Ур [5]. Він зібрав довкола себе значну кількість кваліфікованих однодумців як в Італії, так і за кордоном (я пам’ятаю серед багатьох імен Філіпа Бейє у Франції, Марка Еманса в Бельгії, Маркоса Гіо в Аргентині, Ганса Томаса Гакля в Австрії), зробивши «Arthos» важливим довідником для всіх, хто цікавиться правою традиціоналістичною культурою. Завдяки йому народжувалися спілки, невеликі видавництва, видавничі ініціативи всіх видів.
Його найвизначніші книги вийшли в 1990-х роках, як результат надзвичайно ретельної роботи. Слід згадати принаймні La Religione dei Romani (перше видання вийшло у видавництві Rusconi та здобуло премію «Ізола д’Ельба» [6, 7], яку попереднього року отримав [8] Мірча Еліаде) – «Римська Релігія»; Dèi e miti italici («Боги та міфи італіків»); I Liguri («Лігурійці»); Etnogenesi di un popolo («Етногенез народу»); La città degli Dei («Місто Богів»); La tradizione di Roma e la sua continuità («Традиція Риму та її безперервність»), а також багато інших, які є складовими збірок його творів на окремі теми. Серед багатьох я пригадую принаймні Nella terra del Drago («У країні Дракона»), чудову розповідь про подорож до королівства Бутан – подорож, яку планував та про яку мріяв десятиліттями, і нарешті здійснив Ренато дель Понте у 2004 році. Він провів незліченну кількість конференцій, деякі – за кордоном, зокрема для важливих культурних закладів та університетів.
Я впевнений, що ті, хто чув його промову хоч раз, зберегли пам’ять про нього: професор мав надзвичайну здібність розповідати історії, робити цікавою будь-яку тему, до якої звертався, підбирати влучне слово, щоб висловити чи репрезентувати поняття, середовище, людину, епоху. Крім того, у нього була чудова пам’ять, яка ніколи не переставала мене дивувати: він знав напам’ять цілі уривки, імена авторів статей, які читав десятиліття тому, навіть точні дати незначних, здавалося б, подій. Навіть якщо він іноді мав дещо незграбний характер (незважаючи на те, що народився в Лоді, він був стовідсотковим лігурійцем за темпераментом), він завжди вмів бачити в людях позитивні сторони. І попри його автентичну «язичницьку» натуру, можливо, саме тому, що він був глибоко «язичницьким», він не мав нічого антихристиянського: його дуже цікавили певні питання, такі як культ святих, процесії чи символіка в середньовічній сакральній архітектурі – в цьому він бачив відродження архаїчної духовності, вираженої іншою мовою.
Мені пощастило знати його близько тридцяти років тому, коли я був дуже молодим. Відтоді ми здійснили незліченні екскурсії в гори, організовували конгреси, конференції, презентації книг; і завжди в таких випадках ми миттєво відновлювали осмислений діалог, який, здавалося, перервали лише мить тому. Його «батьківська» симпатія завжди була мені дуже близькою. Я певен, що його спадщина є прикладом, який він подав, особливо щодо серйозності та суворості підходу.
Альберто Ломбардіо
Переклав Євген Врядник
Джерело: Il Primato Nazionale
Примітки:
[1] Мис Горн (ісп. Cabo de Hornos) — найпівденніший пункт материка Південної Америки, розташований на острові Горн, що на південь від Вогняної Землі. Під час навколосвітніх регат моряки майже завжди огинають мис Горн (якщо маршрут прокладено не через Панамський канал), що є однією зі знакових точок плавання. Знаменитий новозеландський яхтсмен сер Пітер Блейк сказав: «Якщо ви розумієте історію, якщо ви любите кораблі, то слова “обігнути мис Горн” означають для вас багато»
[2] Як відомо, художник Сальвадор Далі був шанувальником Франсіско Франко; у інтерв’ю, даному їм Agence France-Presse в 1975 році, він стверджує, що Франко є найбільшим живим героєм Іспанії, та що він чудова людина. Також його відоме висловлювання: «Я поважаю будь-які переконання і, насамперед, ті, які несумісні з моїми. Я монархіст — і причиною тому Веласкес, а також корона, символ чотирьох найголовніших чеснот: чесності, справедливості, сили та великодушності»
[3] Ренато Гуттузо (італ. Renato Guttuso; 2 січня 1912, Багерія біля Палермо, Сицилія — 18 січня 1987, Рим) — італійський художник ХХ століття, комуністичних поглядів, член Комуністичної Партії Італії з 1940 року. Дуже відомий на теренах СРСР та багато оспівуваний радянською мистецькою пресою 1960-70х років.
[4] CAI (Club Alpino Italiano) — найстаріший італійський альпійський клуб, створений у Турині в 1863 році. Організовує змагання зі скелелазіння, керує альпійськими «колибами», маркує та обслуговує стежки, а також активно займається захистом альпійського середовища.
[5] Gruppo di Ur — італійська езотерична спільнота, заснована у 1926 році, від якої взяв свою назву щомісячний часопис «UR» (1927-28). Назва походить від фонетичного виразу «ur-», що у німецькій мові використовується для вказівки на щось споконвічне, давнє. Евола був значною персоналією в Gruppo di Ur. Важливі подробиці з життя цієї спільноти можна дізнатися з роману «Кохаю, а отже існую» представниці італійської богеми Сибілли Алерамо, що деякий час перебувала у романтичних стосунках з Юліусом Еволою.
[6] Італійська літературна премія, заснована в 1962 році Родольфо Доні, Джено Пампалоні та Помпеї Маріо Скельца. Названа на честь острову Ельба, що знаходиться в Тирренському морі. В якості символа премії була обрана срібна копія Оферора, етруська статуетка, знайдена на острові в 1764 році, оригінал якої зберігається в Музеї Неаполя. Серед відомих лауреатів – майбутні лауреати Нобелівської премії Генріх Белль і Еудженіо Монтале. Сума премії складає приблизно 6000 євро.
[7] https://www.premioletterarioelba.it/index.php/albo-doro.html
[8] У 1984 році Мірча Еліаде отримав премію Isola d’Elba за роман «Весілля на небі» (рум. Nuntă în cer). Італійський переклад роману («Nozze in cielo») здійснив Маріано Баффі – письменник та дослідник румунської культури, котрий, до речі, свого часу навчався румунської в Неаполі в уроженця Буковини – Теодора Ончілеску (Teodor Onciulescu).
