Родезія… Це слово давно стало синонімом ностальгії за чимось величним, героїчним, мужнім і назавжди втраченим – і воно не перестає турбувати пильне око дослідника, попри відстань у 40 років і тисячі кілометрів. Ми поговорили з одним із таких дослідників, автором унікального українського телеграм-каналу «Родезійський фронт».
Чому українця настільки зацікавила тематика Родезії? Досі на пострадянському просторі ця тема підіймалася, як на мене, лише любителями воєнщини і «тактикульщини».
Передовсім, я й сам донедавна був військовослужбовцем, тому й мене можна віднести до любителів воєнщини.
Власне, з цього все й почалося. Моє життя плідно пов’язане з військовою справою. І як будь-яка людина, яка бажає розвитку своїх професійних знань та якостей, я намагався отримати якомога більше інформації про найрізноманітніші аспекти своєї професії. Вже й не згадаю де, але якось я натрапив на опис тактики Скаутів Селуса, елітного розвідувально-диверсійного підрозділу з якоїсь невідомої мені на той момент африканської країни. Тема мене зацікавила, я почав рити далі – і от він я, через багато років, сам пишу про Родезію.
Думаю, найголовнішим моментом мого власного зацікавлення було питання: за що билися ці люди? І в пошуках відповіді, я зрозумів – за те ж, за що і я. І проти того, проти чого я.
Поширеним є міф про те, що поява «національно-визвольних» комуністичних негритянських рухів була наслідком пригнічення корінних народів Африки з боку білих колонізаторів. Проте нерідко ми бачимо чорношкірих бійців у підрозділах, здавалося би, «расистських» держав. Як можна пояснити цей «парадокс»?
Парадоксу ніякого немає. В більш широкому сенсі, сама наявність чорношкірих солдатів в колоніальних арміях є не тільки сформованою традицією, а й необхідністю: метрополії ніколи не могли собі дозволити утримувати великі контингенти військ на підкорених територіях, а тому формувалися підрозділи з місцевих.
Втім, якщо говорити саме про Родезію і чорношкірих військовослужбовців-добровольців, з яких армія складалася на дві третини, то все ще простіше. Причиною на словах «національно-визвольних», а по факту терористичних рухів, ніколи не було пригнічення чорних у колоніях. З моєї особистої точки зору, в Південній Африці чорні навпаки лише виграли від колоніалізму: за 70 років вони з дикунів, які не мають ні колеса, ні письмової мови, ні бодай-якоїсь ознаки «цивілізованості», отримали всі блага, якими користуються сучасні люди. У європейців на це пішло кілька тисяч років. Тобто в контексті Війни в Буші ми маємо справу з людьми, батьки яких ніколи не бачили автомобіля. Проти прогресу і здорового глузду, які в цьому випадку цілком і повністю трималися на більшості білих і меншості цивілізованих чорних, воювати ніхто не хотів. В Родезії не було пригнічення за расовою ознакою. Існував освітній і майновий ценз, який обмежував людей без базової освіти чи бодай-якогось заробітку в праві голосувати і бути обраним – і ценз цей діяв на представників усіх рас. Така система показала свою ефективність, і не влаштовувала вона хіба що невеликий відсоток радикалів.
Війну в Родезії варто розглядати як дуже дивний фронт холодної війни. Якщо дивитися з цієї сторони, то все стає на свої місця: терористи, спонсоровані СРСР, Північною Кореєю та Китаєм, намагаються розширити зону впливу своїх патронів, а мешканці цих земель не хочуть ставати рабами комуністичного режиму, а тому стають на захист держави. Тому колір шкіри тут ні до чого.
Вивчаючи історію європейської нової правиці, я натрапляв на згадки про активну франко-родезійську співпрацю. Зокрема, Ян Сміт написав передмову до книги «Родезія: країна вірних левів», одним з авторів якої був юний Ален де Бенуа. Чи був внесок європейських правих у справу Родезії відчутним? Чи зустрічали ви якісь згадки про це?
Як-не-як, співпраця існувала. По всьому світу знаходилися люди, які співчували родезійцям і готові були допомогти. Хтось їхав воювати добровольцем, хтось просто підтримував на словах, які значать дуже багато, коли мова йде про невизнану державу. Якщо говорити саме про французів, а конкретніше – про найманців і військових авантюристів, то взаємини між ними і родезійською владою були досить теплими. По-перше, славнозвісний Боб Денар був особисто знайомий зі Смітом і не раз бував у Солсбері… Крім того, в Родезії під час війни був створений французький добровольчий підрозділ, так звану 7 окрему роту Родезійського Полку. В ньому служило близько 200 людей, які були рекрутовані в Парижі та Ліоні. Серед них були і молодики правих поглядів. Підрозділ, на жаль, очікувань не виправдав – рота не дуже гарно проявила себе в боях, але сам факт наявності такого підрозділу про щось та й свідчить.
Якби вам треба було назвати декілька – припустимо, три – найліпших книг про Родезію, які б ви згадали?
По-перше, The Great Betrayal, автобіографія Яна Сміта, прем’єр-міністра Родезії. Неймовірна історія неймовірної людини, яка дає вичерпну відповідь на питання «Що таке Родезія?» та «Хто такі родезійці?».
По-друге, The Rhodesian War: A Military History за авторством Пола Моркрафта та Пітера Маклафліна. Дуже хороша книга, яка непогано висвітлює Війну в Буші – не тільки її перебіг, а й контекст. Втім, у своїй спробі зробити книгу ідеологічно нейтральною, автори дещо вибілюють терористів, а тому варто враховувати цей момент при прочитанні.
Ну і, звичайно, The SAS in Rhodesia: We dared to win від Андре Шіпперса. Вона, як на мене, більше підійде саме любителям тої самої воєнщини і тактикульщини, адже розкриває специфіку саме військових операцій.
Що від Родезії лишилося в сучасному Зімбабве? Чи лишилося там біле населення і як воно себе почуває?
Багато чого лишилося. Тут похований сам Сесіл Родс – його могилу ще досі не було знищено, хоча спроби були. Зімбабвійська армія носить родезійську військову форму. Ще стоять міста, побудовані родезійцями. Лікарні, школи, дороги, підприємства – все це було збудоване родезійцями, а зараз перебуває в плачущому стані. Зате самі люди більш освічені, ніж у сусідніх африканських країнах – у Родезії багато уваги приділяли освіті населення.
Білих у країні майже не лишилося: якщо перший час деякі ще жили в Зімбабве, то після «чорного переділу» – конфіскацій у білих фермерських земель – поїхали звідти майже всі. Зараз Зімбабве знаходиться під великим впливом Китаю, тож там навіть китайців більше за білих.
Як сказав мені один знайомий, якому після падіння Родезії так і не вручили паспорта Зімбабве, «в Зімбабве від Родезії вже нічого не лишилося. І вже ніколи не повернеться»…
Розмовляв із дослідником Сергій Заїковський; фото взяті з телеграм-каналу «Родезійський фронт».
