Народження «Шляхетного дикуна»

Народження «Шляхетного дикуна»

Важливим чинником, що визначив у XVI-XVII ст. картину розвитку європейського суспільства, стали Великі географічні відкриття. В результаті цього тривалого процесу «освоєний» європейцями видимий простір розширився на глобальному рівні.

На ранніх етапах цього поступу головним емоційним враженням «відкривачів» був цивілізаційний шок. Замість звичних і обжитих територій, наприклад Європу, Північну Африку або Близький Схід, перед європейцями відкрився величезний і незрозумілий для людини ландшафт культур і нових, дуже часто, незаселених горизонтів. Неозорі простори Нового Світу, безкінечних островів, чудернацькі країни Азії приголомшили європейських мандрівників своєю різноманітністю. Це стало важливим фактором, що похитнуло віру людини, зокрема щодо її місця у Всесвіті. У європейську історію ввійшов абсолютно невідомий «Інший» – «дикун». Він відрізнявся від грецького «варвара» радше сприйняттям ранньомодерної людини, ніж самою суттю ідеї. Також невідомим явищем стають метиси – діти європейських чоловіків завойовників і тубільських жінок. Чи мали корінні жителі душу і чи були вони взагалі людьми, ось це дуже часто турбувало «юних» першопроходців.

шляхетний дикун

Колоніальна експансія стала початковою фазою нової історії Європи, що привела до тотального зіткнення континентів, країн, цивілізацій, народів і культур. Наприклад, історія Британської колоніальної імперії, яка охоплює три століття, являє цікаві зразки формування різних варіантів стереотипів сприйняття «Іншого» або «дикуна». У духовній сфері таке «знайомство» передбачало «впізнавання» в чужому чогось близького і зрозумілого, що приймалося і, в основному, схвалювалося, а також переосмислення через певну фіксацію всього незрозумілого у новий досвід.

Світоглядна криза, яку переживало європейське суспільство така собі «розгублена епоха», коли пошуки ідеалу змусили європейців інакше поглянути на життя, звичаї інших народів, переоцінити ставлення до «дикості».

Зокрема одним із перших, хто інакше поглянув на нових «диких Інших» був Мішель де Монтень. Все це викликало жвавий інтерес у інтелектуалів нової епохи, до віднайденого «дикого Іншого». Ідея відкриття і пізнання набувала найрізноманітніші форми. Прагнення пізнати світ з бажанням пізнати «нову» людину. Саме в межах цього прагнення виникає унікальний образ, який увійде у світову літературу, філософію і науку і отримає назву – «шляхетний дикун». Зокрема до образу «шляхетного дикуна» у своїх релігієзнавчих студіях звертався Мірча Еліаде[1].

Першою, хто створила цей образ у художній літературі, була англійська письменниця Афра Бен (1640-1689 рр.). Найвідоміший її твір це «Оруноко, або царський раб» (1688 р.)[2]. Рік видання цього роману вказує на те, що він став вершиною творчості авторки. Вона була особистістю цікавою з різних точок зору. Для XVII ст. жінка-письменниця явище доволі екзотичне і показове одночасно. Афра Бен була першою професійною письменницею в Англії, вона заробляла собі на життя написанням книг.

Афра Бен

Сюжет, який використала письменниця у своєму найвідомішому творі тісно пов’язаний із її життєвим досвідом. Дослідники творчості Афри Бен виокремлюють 1663 рік, як знаковий. Оскільки саме тоді вона зі своїми батьками відправилася у Сурінам (Південна Америка), на той момент вже колонію Британської імперії. Юна Афра Бен зацікавилася місцевими жителями, зокрема африканськими рабами і місцевими індіанськими племенами, трішки освоїла місцеву мову, почала розуміти культурні особливості. Однак через два роки вона повернулася на Батьківщину.

У своєму романі «Оруноко» авторка розповідає історію одного африканського раба. Він син царя, доволі освічений, наприклад у розмові з англійською жінкою у романі Оруноко продемонстрував знання французької та іспанської мов, вразив знанням з римської історії і подіями сучасної англійської життя. Який потрапив у непросту для себе ситуацію. У романі він поданий як типовий англійський джентльмен. Напевно саме так можна було б прочитати його образ. Головний герой стає рабом заради того, щоб знайти свою кохану жінку, яку викрали британці.

Оруноко

Також цікавим постає життя колонії, що було побачене очима освіченої, творчо обдарованої європейської жінки XVII ст. Полювання, війни, гонитва за скальпами, важка боротьба за виживання в умовах тропіків не лише для рабів, а також для колонізаторів. Однак сутички з сусідніми племенами і європейцями залишаються поза її увагою. Афра Бен бачить країну «вічної весни» (рай, що шукали першовідкривачі нових континентів) і населяє її щирими і простими людьми. Описуючи блискучі дрібнички, якими вони прикрашають себе, вставляючи їх у вуха, ніс, губи, дивну на європейський смак манеру одягатися і зачісуватися, авторка явно намагається підкреслити їх несхожість на тих, для кого вона пише свою книгу. У той же час вона наголошує їх фізичну привабливість, душевну щирість і чистоту, їх нездатність прийняти свідоме перекручування фактів, до якого настільки охоче вдаються європейці.

У романі Афри Бен природа і ландшафти тих місць малюється в самих захоплених словах «земля вічної весни». Щодо «дикої» природи людини і погляду колонізаторів на «Іншого» Артур Лавджой писав у своїй статті «Природа як естетична норма». У ній він розглядає різні смисли цього поняття, в тому числі Природу в сенсі природного стану і природної людини. Він вважає, що ідея примітивної людини («дикуна») глибоко увійшла в європейську традицію, ще з часів творчості Гомера. Примітивна людина повинна зображуватися у літературі максимально чітко, просто і без вигадок Максимально підкреслювати її природність та зв’язок з середовищем у якому вона проживає[3].

Оруноко Афра Бен

Питання про те, чи існував насправді такий «принц Оруноко», навіть сьогодні викликає суперечки поміж дослідниками. Дехто вважає, що подібний історичний персонаж міг існувати насправді, а дехто вказує, що саме перебування Афри Бен у Суринамі є вигадкою[4]. Беручи до уваги те, як була організована практика работоргівлі можливість попадання в число рабів представників родоплемінної знаті цілком реальна. У всякому разі, в останній рік XVII століття на плантаціях Суринаму зафіксовано перебування чорного «принца» в якості раба[5]. Також відомо, що в період, коли Суринам був англійською колонією, мали місце кілька випадків масових втеч рабів з плантацій. Такі втікачі створювали самостійні поселення у джунглях і жили, займаючись полюванням, риболовлею. Сьогодні в Суринамі можна зустріти їх нащадків, які своїм способом життя мало чим відрізнялися від своїх африканських родичів, наприклад сто років тому.

У сучасників роман «Оруноко» мав успіх. Його переробляли у п’єси і досліджували безліч літературознавців. Роман Афри Бен видавався в XVII-XVIII століттях неодноразово і був перекладений на різні мови. Однак, на жаль, перекладу цього тексту українською мовою немає. Творчість Афри Бен також відома в Африканських країнах, де роман «Оруноко» набув досить великої популярності. Він надихнув цілі наступні покоління авторів, котрі використовували образ «шляхетного дикуна» у своїй творчості. Тут можна згадати, що рисами «шляхетного дикуна» наділений герой П’ятниця в романі Даніеля Дефо «Робінзон Крузо». Зразковий «шляхетний дикун» герой повісті Вольтера «Простодушний».

Пізніше образи «шляхетних дикунів» індіанців на себе приміряли герої в романах Фенімора Купера, Квікег у «Мобі Діку», Оцеола Майн Ріда. Вони належать до числа найбільш яскравих образів у американській літературі епохи романтизму. З настанням епохи реалізму тип «шляхетного дикуна» у «високій» літературі вимирає.

Він був витісненим у пригодницьку белетристику Жюля Верна і Майн Ріда, а у шляхетних індіанців приймають естафету Тарзан, Мауглі, Конан-Варвар, Дерсу Узала і Авґуст Енґельгардт. У період ХХ- ХХІ століття «шляхетний дикун» потрапляє на екрани кінотеатрів. Окрім екранізацій вищезгаданих творів та героїв з’являється новий тип «Нового шляхетного дикуна» – інопланетний. Наприклад, у блокбастері Джеймса Кемерона «Аватар» вроджене благородство приписано наві – корінним жителям планети Пандора. У цьому контексті можна спокійно казати, що ідея «шляхетного дикуна» не збирається зникати з художньої літератури або кінематографу і набуває нових та цікавих сюжетів.


[1] Мірча Еліаде, Мефістофель і андрогін, Київ, 2001. С. 137-141

[2] Afra Behn, Oroonoko or the royal slave, The works of A. Behn ed. by M. Summers. N. Y. 1967.

[3] Артур Лавджой, Великая цепь бытия,  Москва, 2001. С. 194

[4] Jones J. New light on the backgraund and early life of Afra Behn, Afra Behn studies, 1989.

[5] Там само.

Автор: Віталій Щепанський

поділитись