Цю книгу відзначає як «повчальну» Ернст Юнґер у своїй рецензії[1], цитує Дмитро Донцов, прагнучи в дусі Токвіля осмислити створення революційної диктатури більшовиків та її витоки в епоху царизму[2], а в одній із «застільних бесід» із підлеглими розхвалює Адольф Гітлер: «Блискуча книга! Який у нього розум! Я чималому в нього навчився»[3].
Російські реакційні письменники та журналісти – монархісти з білоемігрантського середовища, фашисти, солідаристи – називають її автора «демоном революції», «шпигуном», «антихристом». Сталін, котрий сильно його ненавидів, вигадав йому прізвисько «іудушка», яке активно використовувалося в радянській пресі 1930-их років.
Видно, що земляки – зі «старих більшовиків», «апаратчиків» чи з «непримиренних» – перебували занадто близько. Для цінних спостережень слід зберігати дистанцію: за прикладом повернемося на початок статті, до націонал-революціонерів минулого століття.
Як літературу «Моє життя» розглядати немає сенсу: її автор – не літератор, хоча за оцінкою Бернарда Шоу, він і був «королем фейлетоністів». Не слід ставитися до «Мого життя» як до пригодницького роману, або як до пересічної автобіографії.
Це сповідь професійного революціонера і його виправдання перед історією – адресоване однодумцям і потенційним прибічникам у боротьбі проти Сталіна; тобто певною мірою навіть памфлет. Твір, що завис у часі, незавершений в історичному сенсі, задуманий для застосування у політичній практиці, адже, на думку Троцького, його життя мало продовжувати розгортатися в історичному полі: приміром, цим пояснюється конспірація щодо деяких імен, адже його кінцевого місцеперебування – але чимось же мали завершитися його скитання планетою без візи? Сповідь – але не на смертному ложі.
Наскільки можна вірити автобіографії взагалі? Ми не шукаємо в ній струнких історичних фактів. Нам цікава лише сповідь суб’єкта, авторська оцінка інших людей, подій. Душевні переживання автора, різного ступеню щирості – звісно ж, ті, які він сам вирішив оголити. Про його істинні душевні глибини, як і про ступені щирості, можна лише здогадуватись.
Зрештою, читаючи розповідь Троцького про власне життя, я хотів би в нього… дечого навчитися? Це не роман виховання та не байки з моральним підтекстом: чим же цей твір може бути повчальним для нас?
Чіткої відповіді на це питання не вийде: читання таких творів цінне дрібними штрихами, деталями, окремими цитатами – більше за якісь системні висновки щодо причинно-наслідкового історичного матеріалу. До того ж, будь-яка справжня рецензія, щирий відгук – завжди річ украй особистісна. Тому я буду покладатися на свою пам’ять, як на самостійну та живу істоту: що вона яскраво відзначила та вхопила під час моїх «медитацій» над книгою.
Дитинство Троцького: село, селянський побут, батько-хлібороб. Дитинство не голодне, але й без розкоші. Сім’я нерелігійних євреїв: ритуали забуті, а тим, які ще пам’ятають, надають усе менше значення. Від світу довкола, на користь єврейської общини, родина не відокремлюється. Релігійна свідомість Троцького порожня: за відсутності живого іудаїзму, Христос туди також не проник, попри шкільні штудії – читання Біблії хором на заняттях, вивчення її в оригіналі. Вже пізніше, у в’язниці, він знайомиться докладно з христологічною літературою: для того, щоб надати своїй антирелігійності академічну вагу. Він змальовує себе органічним атеїстом з юного віку. Наприклад, на його питання: «Якщо вважати, як думають деякі, що бога немає, то звідки ж узявся світ?», вчитель біблієзнавства йому відповідає: «Але ж ви можете це питання обернути до нього самого», – за цим напрошується висновок Троцького про зневіру вчителя, яка слугує йому підтвердженням безглуздості віри в бога взагалі.
Отож, Троцький – не віруючий іудей, єврейська національна самосвідомість у нього теж відсутня. Цікаво, що при цьому радикально реакційна література про більшовиків завжди підкреслює єврейське походження їхніх лідерів. Зокрема Троцького малюють таким собі монстром єврейського ресентименту, що карає Росію за «межу осілості», освітній ценз, погроми. Нічого, крім освітнього цензу для євреїв, Троцький не помічає: він узагалі не відчуває ніякого дискомфорту, його не утискають, як єврея. Кілька разів у шкільних вчителів прослизає: «єврейчики». В розділах про громадянську війну Троцький приділяє антисемітизму один спогад – анекдот: солдат Червоної Армії доводить опонентові в суперечці: «Троцький не жид. Троцький бойовий!.. Наш… Росіянин… А ось Ленін – той комуніст… жид, а Троцький наш… бойовий… Росіянин… Наш!»[4].
Причина навернення в марксисти… дух часу. Дивовижно, що він визнає це сам. Жодного раціонального, причинно-наслідкового шляху особистості до «лівизни» немає: він пише, що політичних переконань спершу не мав. Був навіть період під час навчання в Миколаєві, коли хазяйка квартири кілька місяців вважала його «реакціонером».
Шлях його виглядає приблизно наступним чином: під впливом «кухонних розмов» і настроїв у суспільстві він стає народником, потім йому під руку потрапляє дарвіністська література, економісти, книги з історії французької революції і поступово в його життя просочується марксистська преса. Робітник, у комірчині якого він оселяється у період своєї «радикалізації» в Миколаєві, знайомить його безпосередньо з ідеями Маркса.
Що було вирішальним у його поглядах: «закваска» з суспільних настроїв, чи розум, що всотував у себе все більш радикально ліві ідеї? Питання невичерпне, доводиться копати глибше: що було до «закваски», що визначило успіх процесу інтелектуального бродіння – походження, класова свідомість…?
А може, не люди розумно обирають ідеї, а ідеї – людей?
Інтелектуала-пасіонарія від інертного книжника розділяє тонка грань: здатність перейти до дій. Здавалося б, нічого складного, але як цей рубікон складно подолати!
Троцький це зробив під час навчання в Миколаєві. Там він роззнайомився з великою кількістю обурених соціальною несправедливістю робітників, друкував газету, став одним із лідерів «Південноросійського робітничого союзу» і зважитися на це все йому довелося в одну мить.
Наблизимося для розгляду цього моменту рішення. Спочатку – усвідомлення межі: «Ми усвідомлювали, що між нашими нескінченними розмовами за чаюванням і революційною організацією – справжня прірва»[5]. Далі – мантри про: «Слід підготуватися». Скільки людей у цьому світі отруїло себе бездіяльністю під маскою нескінченної підготовки до дії? Люди готуються до війни, революції, до власного преображення – і ніяк не підготуються. Грань переступати легко: або-або. Невелике віяння вітру історії створює обстановку, і Троцький каже своєму товаришеві: «Треба все-таки і нам почати», – і починає будувати революційну організацію.
Революційний елемент черпали здебільшого з середовища освічених робітників – фахівців, різноробочих було мало. Найбільш плідним було середовище сектантів. Це, до речі, підтвердження тези Алена де Бенуа: «християнство – більшовизм античності». Революціонери з сектантського середовища прямо себе асоціювали зі спротивом перших християн Риму.
Цікаве з цього ж періоду: притча про квасолю. Під час пошуку потенційних учасників «Південноросійського робітничого союзу» Троцький зустрічається з лідером невеликої групи. Той показує «на квасолі», чого вони мають досягнути своєю боротьбою: будує пірамідку з квасолі, де одна – зверху, і поступово нижче ставить усе більше й більше квасолин у кожному рядку. Це соціальна ієрархія: зверху – цар, нижче – міністри, генерали, духовенство, купці, в самому низу – простий народ. Потім робітник перемішує квасолю і, лукаво примружившись, питає: «А тепер-но покажи: де цар?».
Гарна демонстрація поділу на «лівий-правий»: або все – одне, тільки розташоване на різних місцях, або ж за внутрішньою природою людей мова йде про різні породи. Троцький – лівий, але… саме це і важко зрозуміти в ньому: чому харизматичний чоловік лідерського типу з твердим характером обирає сторону робітника, з його квасолевою теорією? Жозеф де Местр зі своєї правої, реакційної позиції, виходячи з поглядів і життєвої практики свого суспільного класу, зневажливо говорить про вождів Французької революції: що вони очолюють маси просто з жаги до влади, бажання влізти на верх пірамідки будь-яким способом[6]. Йому вторує Освальд Шпенґлер: соціалістичні вожді прагнуть чистої влади, а їхні гасла – просто трамплін у владу[7]. Але ці слова нічого не пояснюють, ці «пояснення» – чиста реакція, як теорії про єврейський ресентимент Троцького, який насправді не страждав від антисемітизму.
В душі Троцького ми виявимо, зрештою, чисте переконання. Розум грає роль пояснювального апарату, але ідеї перебувають за його межами, вони монтуються в людину – і якщо мова йде про харизматичних лідерів, то простими, інтуїтивно зрозумілими принципами справа не закінчується: чому людина часом лицарських, елітарних якостей приймає егалітарну політичну теорію? І навпаки: історія бачила безліч боягузливих і миршавих прихильників найрадикальніших елітарних політичних теорій. З королівських осіб на полі бою останній загинув ще на початку 18-го століття…
Фраза «Треба все-таки і нам почати» – ключ до нового світу, заклинання. До її вимови – звичайний, спокійний, аполітичний світ міщан. У ньому Троцький виріс би, вивчився, отримав роботу, може, допомагав би батькові по господарству і став його наступником, може – став би репетитором, або якось пробився в чиновники. Вимова цього заклинання і наступні вчинки складаються в ритуал, що прочиняє ворота до іншого шляху: непроторених життєвих стежок змовників, підпільників, терористів.
Перший досвід революційної діяльності для Троцького закінчується в’язницею. Спочатку він сидить у Миколаєві, потім в Одесі. Заслання в Сибір, втеча, еміграція… Репресивний апарат держави, якщо він не надто суворий – школа для революціонера: за ґратами й на засланні він читає, спілкується з соратниками, веде листування, відкриває для себе цілий світ підпілля. Характер загартовується, закріплюється ставлення до державних законів як до чогось неабсолютного, амбівалентного, мінливого.
Для Троцького дістатися закордон – це квиток у велику політику: преса широко дізнається про нього, завдяки революційній дипломатії він заводить знайомства в Німеччині, Франції, Великій Британії. Бунтівники, втікачі з різних заслань, терористи «у відпустці», касири невидимих сил руйнування, вчені марксисти, опальні журналісти, ціла армія професійних революціонерів чекає на свій час у конспіративних квартирах, тихих кутках у пабах, покинутих санаторіях і глухих селах. Їхня робота в очікуванні – підтримувати певну температуру напруги в суспільстві, випускати обурені прокламації, тягнути за невидимі нитки протесту, а інколи – згадаємо есерів – осявати простір спалахами насильства. Все для того, щоб, як тільки задме вітер соціального збурення, підхопити його силу й осідлати. Безумовно, зі спогадів Троцького зрозуміло: щось трапляється саме по собі, головне не проспати момент бурі. Згадаймо фразу Корнеліу Кодряну: «тиха спокійна робота над душами наших молодих хлопців», – ось приблизно тим же займаються революціонери до бурі. В разі невдалого її сідлання, як показав 1905 рік – займаються тим же й опісля: тихо і монотонно риють підкоп під громадський порядок. Перші ж його сваї обрушують не вони, а сама історія.
Революція – як вітер: унікальність шляху Троцького та інших соратників Леніна в тому, що тільки їм, на чолі з Володимиром Іллічем, вдалося схопити її і підпорядкувати її силу в масштабах цілої країни. Все решта – мова про іноземних колег по лівому цеху, з ким Троцькому довелося зустрітись в еміграції, – або невірно чують дух часу й отримують від системи нищівні контрудари: як доля німецьких комуністів, які відкололися від СДП; або живуть у світі реформ, де поступово вбудовуються в систему. У реформістів, «системних», усе нагадує поганий анекдот: у другій еміграції, після подій 1905-1907 року, Троцький відчуває дуже мало підтримки від закордонних лівих; російські комуністи їх швидше лякали, ніж надихали. Під час Першої світової війни його сильно засмучує вірнопідданство німецьких соціал-демократів. З Франції його тоді взагалі висилають до Іспанії, і ніхто з французьких лівих за нього особливо не заступається – і це на батьківщині Великої Революції! Народ-царевбивця став народом-опортуністом. Завершальний штрих – один із двох французьких поліцейських інспекторів, які займалися його депортацією, сказав йому в 1916 році знамениту фразу:
«Уряди приходять і йдуть, поліція залишається».
Ось ще з чого видно, що ця книга – памфлет: автор постійно намагається довести, що Ленін був із ним у дружніх стосунках і бачив у ньому свого наступника.
Памфлет – для боротьби зі Сталіним. Про нього в «Моєму житті» ми читаємо: і так і сяк, а Сталін посередній у всьому, і страшний інтриган. На думку Троцького, Сталін переміг саме тому, що був посередністю – таким було його самовиправдання.
Коли бачиш могутність холоднокровного розрахунку Троцького під час звершення ним Жовтневого перевороту, під час упорядження роботи Реввійськради, фронтових подорожей бронепоїзду, не розумієш – як же він програв такий «посередності»? Розум виняткової гнучкості! Окрім іншого, освоїв питання електрифікації країни, відновив залізничну систему з руїн. Розум, покірний сталевий волі: невпинно продукував статті для газет, звернення до революціонерів, навіть цілі книги – у в’язниці, засланні, еміграції, в бронепоїзді, під час хвороб. Працездатний і повсякчас у навчанні за будь-яких умов.
Розум, воля – все охоплене революційною ідеєю. Вся внутрішня мораль також поставлена на службу ідеї – під час процесу над есерами (1922) Троцький довго не вагається: вимагає їх знищити, стратити. «Боротьба йде безпосередньо за владу, боротьба на життя і на смерть – у цьому і полягає революція»[8]. Звідки ж береться слабкість Троцького під час палацових інтриг у більшовицькому таборі, що почалися з хвороби Леніна та розгорнулися на повну силу відразу після його смерті?
Може, ця слабкість виникає якраз у його раціональності?
Крім розуму, волі, дисципліни, «сухих» чоловічих якостей інтелекту і характеру, які підживлюються світлою натхненністю, енергією напору, фанатичною вірою, є також інші якості, інша сила, що їх живить. Вона більш груба, не діє за розрахунком, насилу підпорядковується ідеям, більше пов’язана з емоціями і життям тут і зараз, ніж із планами на майбутнє і абстрактними принципами. Людина, схильна до її впливу, імпульсивна, запальна. Ця сила ховається нижче усвідомлюваного людиною рівня, породжені нею бажання плавають у глибинах океану людського несвідомого.
Отже, Сталін задавив Троцького, плетучи інтриги. А що таке інтрига, якщо не прояв цієї звірячої сили? Ми можемо, звичайно, уявити інтриганство з холодного розрахунку, підступність заради тріумфу ідеї… Але тут ми говоримо про інтриги з одним підґрунтям: спокуса владою.
Важливий момент: Троцький не описує бійок у дитинстві. Шкільні скандали він ініціював із загостреного почуття справедливості – і йому складно не повірити, адже випадок, коли його усунули від навчання, не був пов’язаний із якимось хаотичним хуліганством, а був «бунтом в ім’я справедливості» проти диктату вчителя[9]. В описі його подальших молодих років теж не спостерігаємо слідів імпульсивного насильства. Хоча молодість – це пора, коли вирує і переливається через край ця звіряча життєва енергія. Але Троцький не знає іншого насильства, крім революційного.
У 1917, ще до подій Жовтня, він зустрічає матроса Маркіна. Він допомагає Троцькому в силових питаннях: тих – змусити замовкнути, цих – дати дорогу, на війні – очолити диверсійний загін. У ньому Троцький знайшов відсутню йому практичну звірячу силу – те, що складно звести воєдино з революційним насиллям. Троцький може наказати розстріляти солдатів, що бунтують, але самостійно пробити собі кулаками прохід на мітинг він не може. Так само, як усвідомлено лізти на рожен і задавити конкурентів у партії не розумом, не політичною боротьбою на засіданнях комітетів і партійних з’їздах, а палацовими інтригами, інформаційною війною і бойовими дружинами на маршах. Цим він і відрізняється від Сталіна.
Поки Троцький у другій еміграції бігав від царських шпигунів і виступав на партійних з’їздах соціал-демократів, Сталін особисто брав участь у пограбуванні банку в Тифлісі (13 червня 1907 року) – до речі, Троцький у книзі «Сталін: оцінка людини і його вплив» роль Сталіна применшує. Пише: «Билися інші, Сталін керував ними здалеку». Але тут же собі суперечить – повідомляє, що «Коба» перебував у «глибокому підпіллі» і безпосередньо керував «ексами».
Хороший штрих до загальної картини – знамените інтерв’ю Юнґа «Діагностуючи диктаторів»: «Сталін саме тварина, хитрий злісний мужик, несвідомий звір; у цьому сенсі безсумнівно наймогутніший зі всіх диктаторів. Він нагадує сибірського шаблезубого тигра…». Чи не тому Сталіну приписують часте цитування фрази Шота Руставелі: «Моє життя – безжалісне, як звір», – нібито з поеми «Витязь у тигровій шкурі»?
Як же військовий досвід Троцького? Чи не це прояв сили, здатної конкурувати зі сталінським інтригами? Але весь військовий досвід Троцького знову-таки зводиться до холодного розрахунку, підпорядкуванню життєвих сил розуму, а розуму і волі – ідеї. Двічі він описує особисту участь у бойових діях: 1) диверсійна операція під час боїв за Свиязьк – на міноносці він із групою проник у місто і вдарив у тил білим; 2) контрнаступ червоноармійців під час оборони Петрограда – скочивши на коня, погнав деморалізованих солдат, що відступали, назад на ворога і відбив позиції. Запальності й імпульсивних рішень ми тут не бачимо: тільки раціональність і усвідомлення боргу.
Вирвати віжки влади з тигрової хватки його холодний розум не зміг. Намагаючись пояснити програш у боротьбі зі Сталіним за владу, він пише: «Насправді ж, коли революціонери, які керували завоюванням влади, починають на деякому етапі втрачати її – «мирно» чи катастрофічно, – то це саме по собі означає занепад впливу певних ідей і настроїв у правлячому прошарку революції, або занепад революційних настроїв у самих масах, або те й інше разом»[10].
Троцький завжди був залежний від самого факту існування Леніна: і коли сперечався з ним, і коли виконував його завдання. Авторитет і сила Леніна створювали якийсь силовий фон, завдяки якому Троцький міг не думати про глобальне центральне керівництво. Коли Леніна не стало, він виявився не готовий цей центр собою замінити.
Ця книга – памфлет ще й через «профдеформацію» Троцького. В багатьох місцях проглядає «агітаційний», «газетний» стиль. Читаючи ці місця, переживаєш відчуття, ніби тобі підсунули якусь «клюкву» – як ніби якась гіпотетична нейромережа формувала текст за запитом «типова більшовицька пропаганда». З розділу про качине полювання: «Тільки Іван Васильович, байдуже, що кульгавий на одну ногу, стоїть у весь зріст. Іван Васильович – качиний герцог цих місць. Його батько, його дід і прадід були качниками. Можна припустити, що його пращур доставляв качок, гусей і лебедів до столу Івана Грозного. Глухарі, тетеруки, кроншнепи Зайцева не цікавлять. «Не мій цех», – відказує він коротко. Зате качку знає наскрізь: її перо, її голос і її качину душу. Стоячи в човні, Іван Васильович на ходу знімає з води одне перо, друге, третє і, подивившись, виголошує: «В Гущино з тобою поїдемо, ввечері туди качка сіла…». Зайцев до війни працював на текстильній фабриці. І тепер він на зиму йде в Москву, то в опалювачі, то на електростанцію. У перші роки після перевороту йшли по країні бої, горіли ліси і торф’яні болота, стояли голі поля – не летіла качка зовсім. Зайцев сумнівався в новому ладі. Але з 1920 року качка знову пішла, вірніше сказати, валом повалила, й Іван Васильович повністю визнав радянську владу»[11]. Ну що це взагалі таке? Що за стиль? Лев Давидович, це ж не звіт у газету «Правда» про успіхи радянської влади, навіщо ви так…
Втім, ясна річ, що інакше писати і говорити не зможеш, якщо все твоє життя – становлення професіоналом революції і освоєння досвіду управління державою революційної диктатури.
Повторимо вже сказане: фанатична переконаність Троцького проявляється в його невідступному слідуванні шляху революціонера і працездатності за будь-яких умов. З моменту вимови того заклинання в Миколаєві, він живе в чітко усвідомлюваному ним історичному просторі, не випадаючи в «звичайний», позаісторичний міщанський світ.
І це не робить його повністю асоціальною людиною. Він двічі одружений, дві жінки – його соратниці по боротьбі, ідейні марксистки. Від кожної – по двоє дітей: дві дівчинки і два хлопчики. Наявності родини не заважають ні злидні в еміграції, ні постійні переїзди, ні переслідування царських і сталінських шпигунів. Довгі цитати з записів Сєдової зустрічаються по всьому тексту «Мого життя»: найвища подяка за шлюб революціонерів – включення дружини в пантеон співтворців історії.
Троцький не належав до привілейованого класу, багатого «патрона» не мав, життя в нього було важким і вибоїстим – проте він жодного разу не збавив темпу, ні разу не відступив, не кинув усе через тимчасові клопоти з вихованням дітей, або на заробітки на хліб насущний… А все ж він якось харчувався, десь жив, дітей виховав своїми вірними помічниками: ведучи революційну боротьбу, керуючи армією, сидячи у в’язницях і на засланні.
Здатність вивищуватися над звичайним укладом речей – ось, що головне можна схопити в настрої цих мемуарів. Ніколи не впадати в банальність, в нудьгу, в бруд повсякденності. Вибравши напрямок, мету, доктрину життя – відчувати внутрішню гармонію і діяти так, як слід, незалежно від зовнішніх умов.
Ернст Юнґер, згаданий на самому початку цього тексту, в «Авантюрному серці» дав нам хльостку, майже ідеальну формулу, що підводить риску під усіма цими міркуваннями.
«Будемо остерігатися найбільшої небезпеки, яка загрожує нам, – приймати життя за щось звичайне».
Dixi.
Автор: Євген Врядник
[1] Ernst Jünger «Trotzkis Erinnerungen», Widerstand, 5/2 (1930).
[2] Ростислав Єндик. «Дмитро Донцов: ідеолог українського націоналізму», с. 92-96.
[3] Konrad Heiden. «Der Fuehrer», New York, 1944, p. 308.
[4] Л. Троцкий. «Моя жизнь». Глава ХХХ «В Москве».
[5] Л. Троцкий. «Моя жизнь» Глава VII. Глава VII «Моя первая революционная организация».
[6] Жозеф де Местр. «Четыре неизданные главы о России», глава «О свободе».
[7] О. Шпенглер, «Годы решений». Глава 10 «Белая мировая революция».
[8] Л. Троцкий. «Моя жизнь». Глава XXXIX «Болезнь Ленина».
[9]Л. Троцкий. «Моя жизнь». Глава IV «Книги и первые конфликты».
[10] Л. Троцкий. «Моя жизнь». Глава XLI «Смерть Ленина и сдвиг власти».
[11] Л. Троцкий. «Моя жизнь». Глава XL «Заговор эпигонов».
