володимир нарбут

Володимир Нарбут: український акмеїст

«О нем ходило множество непроверенных слухов. <…> Говорили, что его расстреливали, но он по случайности остался жив, выбрался ночью из-под кучи трупов и сумел бежать. Говорили, что в бою ему отрубили руку. Но кто его покалечил – белые, красные, зеленые, петлюровцы, махновцы или гайдамаки, было покрыто мраком неизвестности».

В.П. Катаєв «Алмазный мой венец».

Георгій Іванович Нарбут, український художник, графік, один із засновників Української Академії Мистецтв, автор «Української абетки», оформлювач банкнот УНР, відомий багатьом українцям, навіть тим, хто далекий від історії українського мистецтва. Але у Георгія Івановича був ще й молодший брат, не менш цікава та визначна постать в історії, про якого, на жаль, знає набагато менше наших співвітчизників.

Георгій Нарбут

Поет Володимир Нарбут давно став напівміфічною фігурою – його біографія, відома нам, це переплетення історичних фактів та легенд, художньої вигадки і спогадів його сучасників, «було» і «можливо було», або, навіть, «могло б бути». Українець, який писав свої твори російською мовою, а в певний момент став більшовиком і працював на комуністичну партію – контроверсивна постать, проте від цього не менш чаруюча, велична та трагічна. Враження від зіткнення з Володимиром Нарбутом саме такі – відчуття масштабу та непересічності цієї людини, захват та підсвідоме бажання сприймати його, як міфічного героя. Пам’ятайте про цю особливість його біографії, читаючи цей текст – правда та вигадка тут живуть поруч.

Цей невеликий текст є спробою розповісти про життя та творчість видатного українця Володимира Івановича Нарбута, повернувши таким чином його ім’я в нашу з вами колективну пам’ять, та заохотивши читача до ближчого знайомства з цим видатним поетом.

Володимир Нарбут

Володимир Іванович Нарбут народився 14 квітня 1888 року в селі Нарбутівка, нині Сумської області. Нарбути були старовинним родом, литовською шляхтою, який наприкінці ХІХ століття збіднів – батько Володимира та Георгія Нарбутів був дрібним поміщиком (у нього, окрім цих двох синів, було ще семеро дітей). Освіту Володимир Іванович отримував спочатку в Глухівській гімназії, а вищу – в Петербурзі. Спочатку математичний факультет, а потім і філологічний та сходознавчий, які він, правда, не закінчив.

В 18-річному віці Володимир Нарбут переніс важку хворобу, в результаті чого йому було видалено п’яту – все подальше життя він кульгавив. Окрім цього, Нарбут заїкався – ще в дитинстві батько налякав сина, коли той саджав квіти, підійшовши до нього ззаду. Ця вада лишилася з ним до кінця життя.

Але, якщо з п’ятою та заїканням все загалом зрозуміло, то відсутня кисть лівої руки породила величезну кількість чуток та версій того, як Володимир Нарбут її втратив. При чому сам поет зіграв в цій міфотворчості не останню роль. Офіційна версія наступна: в 1918 році в селищі Хохловка, Глухівського повіту, в маєтку Лесенко невідомі бандити (за однією з версій червоні партизани, які виступали проти поміщиків та офіцерів) напали на Володимира Нарбута, його брата Сергія та керуючого маєтком Міллера. Сергій Нарбут та Міллер були вбиті, Володимир Нарбут та дружина Міллера отримали поранення. Володимира було поранено в живіт пострілом з револьвера. Окрім цього, постраждала і ліва рука, кисть необхідно було ампутувати. Ця версія викладена в «Глухівському віснику», №2, 1918 рік. В одному з листів Нарбут пізніше підтвердить цю версію, зазначивши, що говорити про цю подію йому вкрай важко, і він, окрім кисті, втратив молодшого брата.

Проте, існували й інші версії. Валентин Катаєв, відомий російський письменник, створюючи художній образ Нарбута в своєму творі, пояснить відсутність лівої кисті руки результатом бою, в якому Нарбуту відрубали руку. Кульгавість Нарбута він також списує на участь в Громадянській війні – Нарбут фігурує в текста Катаєва, як «колченогий»: «Нашей Одукростой [Одеське Відділення Всеукраїнського бюро Російського телеграфного агентства] руководил прибывший вместе с передовыми частями Красной Армии странный человек — колченогий. Среди простых, на вид очень скромных, даже несколько серых руководящих товарищей из губревкома, так называемой партийно-революционной верхушки, колченогий резко выделялся своим видом. Во-первых, он был калека. С отрубленной кистью левой руки, культяпку которой он тщательно прятал в глубине пустого рукава, с перебитым во время гражданской войны коленным суставом, что делало его походку странно качающейся, судорожной, несколько заикающийся от контузии, высокий, казавшийся костлявым, с наголо обритой головой хунхуза, в громадной лохматой папахе, похожей на черную хризантему, чем-то напоминающий не то смертельно раненного гладиатора, не то падшего ангела с прекрасным демоническим лицом».

Сам Нарбут в одному зі своїх віршів напише про це так:

Жизнь моя, как летопись, загублена,

киноварь не въется по письму.

Я и сам не знаю, почему

мне рука вторая не отрублена…

Рахве мало мною крови пролито,

мало перетуплено ножей?

А в яру, а за курганом, в поле,

до самой ночи поджидать гостей!

Эти шеи, узкие и толстые, –

как ужаки, потные, как вол,

непреклонные, – рукой апостола

Савла – за стволом ловил я ствол,

Хвать – за горло, а другой – за ножичек

(легонький, да кривенький ты мой),

И бордовой застит очи тьмой,    

И тошнит в грудях, томит немножечко. […]

Інтерпретувати ці рядки можна, як в бік того, що Нарбут порівнює себе з апостолом Павлом (Савл), який навернувся в істинну віру (християнство), як Нарбут навернувся в більшовизм, під час чого і була втрачена рука, або ж як натяк Нарбута на певне кримінальне, розбійницьке минуле, яке в результаті й стало причиною втрати кисті лівої руки. Нарбут сам вибудовує міф, створюючи навколо себе таємничу атмосферу завдяки використанню в своїй поезії різноманітних алюзій, порівнянь та посилань на інші тексти.

Перші свої вірші Нарбут опублікував в 1908 році в Петербурзі. Окрім поезії, Нарбут також писав критичні статті в різні журнали. В 1911 році він стає одним з членів «Цеху поетів» в Петербурзі – поетичного об’єднання, засновниками якого були Миколай Гумільов та Сергій Городецький. В об’єднання входили, зокрема, Осип Мандельштам, одеситка Анна Ахматова, Олексій Толстой та інші.

Микола Гумільов
Анна Ахматова
Осип Мандельштам

В 1912 році члени об’єднання зарахують себе до літературної течії під назвою «акмеїзм». Акмеїзм був своєрідною реакцією на поширений в ті часи символізм, спробою перевершити та подолати його. Напротивагу символістам, які в своїй творчості намагалися прорватися в містичне потойбіччя, сповнене абстракцій, акмеїсти наголошували на необхідності сприймати світ в усіх його проявах: прекрасних та потворних, де матеріальне не є абсолютним злом та противагою символічному. Поезія акмеїстів вирізнялася крайнім індивідуалізмом та волюнтаризмом. Мистецтво розглядалося ними, як ключ до якісного перетворення людської природи.

Перша збірка Володимира Нарбута

В 1912 році збірка Нарбута «Аллилуиа» викликає справжній скандал. Збірку було надруковано «церковним» шрифтом, хоча її тематика була далекою від конвеційного сприйняття релігії. Цей жест було сприйнято, як святотатство. Нарбута звинуватили в богохульстві, тираж було знищено. Пізніше Микола Гумільов в одній зі своїх статей напише про поезію Нарбута того часу два вичерпних слова: «Галлюцинирующий реализм!». Збірку забороняють, а Нарбут, за допомоги Гумільова, вирушає до Абісінії (Ефіопія), де проводить декілька місяців з 1912 по 1913 рік. В 1913 році Гумільов, прочитавши цю збірку, напише Ахматовій, що, на його думку, з усієї постсимволістської поезії знаковими залишаться вірші самої Ахматової та Нарбута.

Приблизно в той же час Нарбут стає редактором «Нового журнала для всех». Видання було марксистським, що не завадило Нарбуту друкувати в ньому поезії та прозу своїх друзів та знайомих. Через декілька місяців Нарбут збанкрутів і продав журнал.

Ще до більшовицької революції Нарбут вступає в партію більшовиків  (хоча починав він лівим есером) та починає займатись політичним активізмом в своєму рідному селі та інших містах Лівобережної України та півдня Росії. Деякий час живе та працює в Воронежі, а пізніше в Києві. В 1919 році в Ростові-на-Дону його заарештовують білі. Під час допиту Нарбут начебто заявляє, що працював на більшовиків не по ідейним мотивам, а через відсутність грошей та страх. Ймовірно, його б розстріляли, але невдовзі червоні звільняють бранців білих, серед яких опиняється і Нарбут.

Пізніше він стане головою Одеського Відділення Всеукраїнського бюро Російського телеграфного агентства. В Одесі він познайомився з низкою молодих письменників, які ввійдуть в історію літератури під загальною назвою «Південно-західна школа». Серед них Юрій Олеша, Валентин Катаєв, Едуард Багрицький, Ісак Бабель та інші. Нарбут стає їхнім покровителем та вчителем. В 1922 році він привезе їх в Москву, де продовжить допомагати їм та підтримувати їхню творчість. А до цього часу він жив здебільшого в Одесі та Харкові, де і написав свої найвідоміші збірки.

Володимир Нарбут, за спогадами сучасників, був неймовірно харизматичною людиною, чия присутність нагадувала про існування потойбічних сил. Не дивлячись на свої фізичні вади, Нарбут користувався великим успіхом у жінок – коли він заходив в приміщення, погляди жінок оберталися на нього, наче стрілка компаса на північ. Він гіпнотизував людей, притягував їх, як магніт. Разом з цим, Нарбут викликав у людей у незрозуміле відчуття страху. Проте, страху магнетичного.

В Москві Нарбут вірші писати перестав. Натомість він створив та керував видавництвом «Земля и фабрика», яке було найбільшим на той час в Радянському Союзі. Але через 6 років директор іншого видавництва «Круг» Воронський чи то знайшов якийсь документ, підписаний Нарбутом в Катеринославі, який дискредитував його в очах партії, чи то записи з допита Нарбута білими в Ростові, де він зізнається в неприхильності до більшовизму. В результаті доносу Нарбута звільнили з посади та виключили з партії.

Він знову починає займатись літературою, але тепер вже без минулого запалу – він сильно сумує за улюбленою видавничою справою. Так триває до 26 жовтня 1936 року, коли Нарбута заарештовують і відправляють на Колиму. Його звинувачують в пропаганді «українського буржуазного націоналізму». Слідство начебто викрило цілу групу українських видавців, які займались антирадянською агітацією. Всі фігуранти справи отримали по 5 років позбавлення волі. 2 квітня 1938 року на Нарбута відкривають ще одну справу, на цей раз звинувачуючи його в контрреволюційному саботажі. 7 квітня трійка НКВС підписує обвинувальний вирок і 14 квітня, в день свого 50-ліття, Нарбута розстрілюють в пересильному пункті №2 тресту «Дальстрой».

Останній лист Володимира Нарбута дружині з ув’язнення

Є і інша версія загибелі Володимира Нарбута. Згідно з цією, його разом з декількома сотнями інших заарештованих, які мали фізичні вади та не могли працювати, втопили на баржі в Бухті Нагаєва поблизу Магадану. Проте, згідно з результатами останніх досліджень, доказів її правдивості немає.

У Володимира Нарбута було дві дружини: Ніна Іванівна Лесенко (яка народила йому сина Романа) та Серафіма Густавівна Суок. Обидві вони пережили Нарбута та померли в 1966 та 1982 роках відповідно. Син Роман помер в 1979 році.

Володимир Нарбут разом з дружиною та сином

Перше посмертне видання поезій Нарбута вийшло лише в 1983 році в Парижі.

Всі, хто був знайомий з Нарбутом та пізніше описував його в своїх спогадах, вказували на те, що він був «хохлом», українцем, що проявлялося, як у вимові російських слів («Нарбут начал читать свои стихи угрожающим, безжалостным голосом. Читал он с украинским акцентом» – Паустовський), так і у використанні в своїй творчості українізмів. А вплив на його поезії української культури, в першу чергу народної, просякнутої містикою, яку зміг вловити та зобразити в своїх творах Микола Гоголь, є незаперечним. До першої збірки Нарбут обрав епіграфами цитати з Гоголя та Котляревського.  

Надія Мандельштам, дружина поета та колеги Нарбута по «Цеху поетів» Осипа Мандельштама, так згадувала про українського акмеїста: «Я любила Нарбута: барчук, хохол, гетманский потомок, ослабевший отросток 42 могучих и жестоких людей, он оставил кучу стихов, написанных по-русски, но пропитанных украинским духом. По призванию он был издателем, – зажимистым, лукавым, коммерческим. Ему доставляло удовольствие выторговывать гроши из авторского гонорара, составлявшего в двадцатые годы, когда он управлял издательством, совершенно ничтожный процент в калькуляции книги. Это была его хохлацкая хохма, которая веселила его душу даже через много лет после падения».

Валентин Катаєв так згадує про Нарбута: «Нам казалось, что ангел смерти в этот миг пролетел над его наголо обритой головой с шишкой над дворянской бородавкой на его длинной щеке. <…> Нет, колченогий был исчадием ада. Может быть, он действительно был падшим ангелом, свалившимся к нам с неба в черном пепле сгоревших крыл. Он был мелкопоместный демон, отверженный богом революции. Но его душа тяготела к этому богу. Он хотел и не мог искупить какой-то свой тайный грех, за который его уже один раз покарали отсечением руки».

В 1940 році Анна Ахматова напише присвячений Володимиру Нарбуту вірш:

Это – выжимки бессонниц,

Это – свеч кривых нагар,

Это – сотен белых звонниц

Первый утренний удар…

Это – теплый подоконник

Под черниговской луной,

Это – пчелы, это – донник,

Это – пыль, и мрак, и зной.

Вадим Бєспрозванний в своїй статті «Владимир Нарбут в восприятии современников» озвучує дуже цікаву тезу, що Нарбут разом з Гумільовим та Ахматовою, створили особливий тип літературного тексту, центром якого була їхня власна біографія. Це поезія вкрай егоцентрична, де біографія автора важить не менше, ніж інші чинники її створення. Автор статті називає це «квазібіографією». А це означає, що українськість Нарбута, відмічена його колегами та знайомими, впливає безпосередньо і на його творчість, не дивлячись на те, що писав поет не українською мовою.

Український поет Володимир Нарбут, який писав російською, і, навіть, в кінці життя, знаходячись в ув’язненні, судячи по листам дружині, залишався переконаним більшовиком, який хотів довести, що він не контрреволюціонер – уособлює собою велику кількість українців ХХ століття, які пішли за червоною ілюзією, і чия доля склалася так само трагічно.

Наостанок до прикладу наведемо декілька віршів Володимира Нарбута.

***

Бродяга.

Ты разглагольствовала, нищета,

Со стоиком, учеником Сенеки;

Сковородою ты была взята

Из бурсы: вынута из-под линейки.

Обезображенная, без имен,

Апулией шаталась, Украиной,–

И твой большак был много раз клеймен

Подковою, находкой соловьиной…

Но даже наискромная из скромных

Домашних пищ покажется хулой,

Когда бродяга, в башмаках огромных,

Толкнется в дверь светящейся скулой.

Чего о семени так властно трубишь,

К хребту приставшая вплотную плоть:

Живот, согревшийся в пеленках рубищ

И перочинным можно проколоть.

Как башмаки, сбивая по дороге

Наперстки мака, второпях несли

Веселого, что вырос на пороге

Лазоревой, студенческой земли!

Мотнет пивными патлами, ноздрею

Попробует: не пахнет ли борщом?

Его на пир, на сеновал настрою,–

Он перспективой будет обольщен…

Я на него похож: бурсак, бродяга

(грохочет в торбе гиря-просфора).

Меня мутит, и бьет, и гонит тяга,

Как вальдшнепа – в свеченьи фосфора.

Большое тело жалуется на ночь:

Облобызай, облобызай меня,

Кровь преврати в вино – и в теплом чане

Подай к вечере, ушками звеня.

Упрямую да одолею шею,

Да придавлю ее к земле ногой,

И кану в Кану, кану в Галилею –

Непреткновенный, шумный и нагой.

***

Баня.

На мокрых плотных полках – скомканные груды

из праотцов, размякших, как гужи:

лоснящиеся, бритые верблюды,

брудастые медведи и моржи.

Из пены мыла, взбитого в ушате

до синей белизны, до горяча,–

выглядывают кстати и некстати

то пятка, то полуовал плеча.

Там рыжего диакона свирепо

вдоль надвое разваленной спины –

березой хлещет огненный Мазепа,

суровый банщик, засучив штаны.

А здесь – худой, с ужимками мартышки,

раскачиваясь, боли покорив,

мочалой трет попревшие подмышки,

где лопнул, как бутон, вчера нарыв.

А сей верзилистый – не Геркулес ли?

Вот только б при корнях упругих ног,

меж яблочных пахов, привесить если

ему фигурный фиговый листок.

И кровь, и мышцы, и мускулатура,–

живые телеса, параличом

еще не потрясенные, Амура

к двенадцати впускающие в дом,–

какому божеству, смывая грязи,

жиров и пота радужный налет,

в глухом самодовлеющем экстазе

из вас хвалу-осанну всякий шлет?

Не матери-земле ль, чтоб из навоза

создать земной, а не небесный рай?

Гуляй в пару, рысистая береза,

по коже спин, по задницам гуляй!

И, доморощенное пекло бани,

выбрасывай свой ярмарочный флаг:

я в облако войду без колебаний

(украинский апостол) в постолах.

Из облака явлюсь,

как Саваоф       

в тюрбане.

***

Одно влеченье: слышать гам,

чуть прерывающий застой,

бродя всю жизнь по хуторам

Григорием Сковородой.

Не хаты и не антресоль

прельстят, а груша у межи,

где крупной зернью лижет соль

на ломоть выпеченной ржи.

Сверчат кузнечики.

И высь –

сверкающая кисея.

Земля-праматерь!

Мы слились:

твое – мое, я – ты, ты – я.

Мешает ветер пятачки,

тень к древу пятится сама;

перекрестились ремешки,

и на плечах опять сума.

Опять долбит клюка тропу

и сердце, что поет, журча,–

проклюнувшее скорлупу,

баюкаемое курча.

***

В эти дни.

Дворянской кровию отяжелев,

густые не полощатся полотна,

и (в лапе меч), от боли корчась, лев

по киновари вьется благородной.

Замолкли флейты, скрипки, кастаньеты,

и чуют дети, как гудит луна,

как жерновами стынущей планеты

перетирает копья тишина.

Грядите, сонмы нищих и калек

(се голос рыбака из Галилеи)!

Лягушки кожей крытый человек

прилег за гаубицей короткошеей.   

Кругом косматые роятся пчелы

и лепят улей медом со слюной.

А по ярам добыча волчья сволочь,

чуть ночь, обсасывается луной…

Не жить и не родиться б в эти дни!

Не знать бы маленького Вифлеема!

Но даже крик: распни его, распни!

не уязвляет воинова шлема,

и, пробираясь чрез пустую площадь,

хромающий на каждое плечо,

чело вечернее прилежно морщит

на Тютчева похожий старичок.

***

Сириус.

Ангел зимний, ты умер.

Звезда

синей булавкою сердце колет.

Что же, старуха, колоду сдай,

брось туза на бездомную долю.

Знаешь, старуха, мне снился бой:

кто-то огромный, неторопливый

бился в ночи с проворной гурьбой, –

ржали во ржах жеребцы трубой,

в топоте плыли потные гривы…

Гулкие взмахи тяжелых крыл

воздух взвихрили, и – пал я навзничь.

Выкидышем утробной игры

в росах валялся и чаял казни.

Но протянулась из тьмы рука,

вылитая – верь! – из парафина.

Тонкая, розой льнущая, ткань,

опеленав, уложила в длинный

ящик меня.

Кто будет искать?

Мертвый, живой – я чуял:

потом

пел и кадил надо мною схимник,

пел и кадил, улыбался ртом,–

это не ты ли, мой ангел зимний?

Это не ты ли дал пистолет,

порох и эти круглые пули?..

Песья звезда, миллионы лет

мед собирающая в свой улей!

Ангел, ангел, ты умер.

Звезда,

что тебе я – палач перед плахой?..

В двадцать одно сыграем-ка.

Сдай,

сдай, ленивая, сивая пряха!

Автор: Валентин Дзюбенко

поділитись