права культура

Чому не існує культури «правих»?

Адріано Ромуальді – чергова дійова особа невідомої Європи, яку ми хотіли б для вас відкрити: найліпший учень Юліуса Еволи (якщо вірити словам самого Еволи), автор його першої біографії, правий активіст та син Піно Ромуальді, одного з засновників Італійського соціального руху (MSI). Ходили чутки, що Піно, земляк Беніто Муссоліні, був біологічним сином Дуче… В такому разі Адріано – внук Муссоліні, проте його духовним дідом (чи батьком?) в будь-якому разі виступав Евола.

Цей невеличкий текст слугував вступом до роздумів про проблеми правої культури, які, не зважаючи на минулі 54 роки з моменту написання, не втратили ані граму від своєї актуальності.

Однією з найбільш повторюваних тем у наших публікаціях та в бесідах людей нашого кола є засудження засилля лівих в італійській культурі. Це засудження відбувається то сумним, то здивованим тоном, ніби є щось протиприродне в тому, що сучасна культура знаходиться під впливом того цього напрямку, тоді як на правому фланзі чорніє майже тотальна порожнеча.

Зазвичай цей стан речей пояснюють дуже примітивно, такі пояснення підходять хіба що для самозаспокоєння та дозволяють зберегти поверхневий погляд на речі. Говорять, наприклад, що культура належить лівим, бо саме вони утримують найбільше коштів, мають видавництва, засоби пропаганди. І також стверджують, що якби вітер змінився, то багато «скомпрометованих лівизною» персонажів поміняли б місце роботи.

Адріано Ромуальді

У всьому цьому дійсно є частка правди. Культурою чи радше відправною точкою для того, кому необхідна культура, є також і організація, і гроші, і пропаганда. З цього, без сумніву, випливає той факт, що більшість видань марксистської орієнтації та комуністичного кіно приваблюють в тому числі  багатьох людей, котрі в іншому середовищі залишилися б нейтральними.

Однак, не слід забувати про справжню причину ідеологічної гегемонії лівих. А вона полягає в тому факті, що там, зліва, існують умови для культури, існує єдине бачення життя: матеріалістичне, демократичне, гуманістичне, прогресистське. Це бачення світу й життя може набувати різних відтінків, може ставати радикалізмом та комунізмом, неопросвітництвом або «сцієнтизмом» психоаналітичного ґатунку, войовничим марксизмом та позитивним християнством, зорієнтованим на «соціальні» питання. Але кожного разу ми стикаємося з єдиним поглядом на світ, цілі історії та суспільства.

З цих загальних ідей постає величезна кількість нарисів, історичних робіт і літературних творів, які можуть бути убогими й занепадницькими, але вони мають логіку і внутрішню зв’язність. Ця логіка, ця зв’язність і приваблює більшість освічених людей.

Напад Ромуальді на Пазоліні

Немає таємниці в тому, що велика кількість шкільних та університетських викладачів є марксистами, а поширення марксизму серед викладачів-професіоналів йде з разючою швидкістю. І серед молодих людей, що мають звичку читати, позиції лівих очевидним чином завойовують визнання. А в середовищі правих не відбувається нічого подібного. Тут панує важка атмосфера, наповнена консервативністю, ностальгія за домівкою і буржуазна респектабельність. Читаються статті, де просять те, щоб культура взяла до уваги «патріотичні цінності» або «мораль», і все це сповнене мальовничою плутаниною ідей та слів.

У лівих досконало знають, чого хочуть. І кажуть про націоналізацію електроенергетики та житлово-комунального господарства, про історію Італії та психоаналіз, завжди працюють над досягненням певної мети, над поширенням певного способу мислення, певних уявлень про життя.

У правих рухаються навпомацки в невизначеності й ідеологічному тумані.

Говорять про «патріотичне Рісорджименто» і не беруть до уваги темні, демократичні й масонські елементи, що співіснували в Рісорджименто з ідеєю національного об’єднання. Або ж роблять ставку на національний меркантилізм та національний лібералізм, що внесли значний вклад у справу руйнування європейського порядку.

Або навіть говорять про національну державу праці та забувають, що, на жаль, у нас вже є італійська республіка, заснована на «праці», і що зводити до цих термінів нашу альтернативу означає буквально принизитись до рівня попутників соціал-демократів.

Можливо, освічених людей серед ​​правих не менше, аніж серед лівих. Якщо взяти до уваги той факт, що більшу частину електорату правих складають буржуазні прошарки, то слід було б зробити висновок, що серед них є чимало людей, які здобули вищу освіту і повинні були б здобути певну «звичку до читання».

Збірка «Культура Європи», до якої увійшов цей текст

Однак, доки людина лівих поглядів слідує також елементам культури лівих і читає Маркса, Фрейда та Сальвеміні, прихильник правих навряд чи володіє культурною свідомістю в дусі правих. Він не підозрює про важливість Ніцше в справі критики цивілізації, ніколи не читав будь-якого роману Юнґера або Дріє ла Рошеля, не знайомий з «Присмерком Заходу» Шпенґлера й абсолютно не сумнівається, що Французька революція була видатною сторінкою в історії людського прогресу. У сфері культури він є милим лібералом і лише трішечки (і то не точно) націоналістом та патріотом.

І лише коли він починає говорити про політику, можна зрозуміти, що перед тобою правий: він вважає Муссоліні чесною людиною, котра не хотіла війни, а фільми Пазоліні – «непристойністю».

Ясна річ, що культури правих не існує, оскільки нема чистої правої ідеології, аристократичного та антидемократичного світогляду, що цінує якість; цілісного світогляду, що накладається на певні інтереси, ностальгію чи олеографію.

Переклад: Сергій Заїковський

поділитись