Останні кілька років примітні сплеском українського книговидання: щороку з’являються нові видавничі ініціативи, зокрема засновані учасниками російсько-української війни. «Zалізний тато» – одне з них. Про контркультурні тенденції, Книжковий Арсенал, аграрний декаданс та плани на майбутнє Пломеню розповів один із засновників видавництва Олексій Бешуля.
- Розкажіть трохи про себе. Чим займались до заснування видавництва «Zалізний тато»?
Чим я займався, безпосередньо перед «Залізним татом» і в процесі – навчався в аспірантурі, хоча штука це нуднувата. Перед аспірантурою – контракт до закінчення особливого періоду у Збройних силах України, це було весело і цікаво. До контракту – навчався в університеті, з якого втік на війну. Плюс були свої маленькі пустощі і хобі, але про них розмова занадто довга і треба вдаватися у деталі, а так, ще раптом мама прочитає це інтерв’ю.
- Що спонукало створити власне видавництво?
Любов до книжок. Навіть на війні постійно мав у баулі з десяток видань, спочатку думав задовільнитися електронною книжкою, але більше любив паперові. Ось і тягав з собою маленьку бібліотеку, яка часом зменшувалась, часом збільшувалася. Потім якось Дмитро Савченко запропонував і я погодився: чим займатися після демобілізації я толком не розумів, тому на таку шляхетну пропозицію пристав одразу. Навіть почало виходити досить непогано.
- Скільки часу ви приділяєте проекту? Скільки людей залучені в його реалізації?
Ніколи не рахував. Якщо така робота в кайф, то час не рахуєш.
Загалом, саме видавництво це три людини, ядро, так би мовити. А кожний книжковий проект – це вже залучення окремої команди. У залежності від складності для створення кожної книги треба мінімум п’ять людей, крім автора. Редактори, коректори, дизайнери… Часом треба консультанти, тестові читачі, часом група друзів для мозкового штурму. Відбувається таке собі поєднання творчої та організаційної роботи.
- «Zалізний тато» займається виданнями текстів доволі конкретного вектору. Як ви самі його окреслюєте?
На своїх банерах ми вживали два слогани «Лабораторія експериментальної літератури» та «Література інтелектуального дискомфорту», цими формулюваннями найпростіше та найточніше окреслити наш вектор. Хоча краще сказати, багатовекторність. Нас цікавлять теми, за які побояться взятися інші. Теми, які не залишать приємний солодкуватий післясмак, але спонукатимуть до роздумів поза межами мейнстрімного дискурсу. Тож більше експериментів у різних напрямках і не зважати на «головні тенденції».
- Заборона ввезення літератури з РФ дала відчутний поштовх у розвитку українських видавництв. З якими труднощами ви стикаєтесь зараз?
Ця заборону однозначно позитивно впливає на вітчизняний ринок, разом з тим з’являються державні програми, що сприяють книговиданню. Але навіть з такою маленькою державною протекцією книжковий ринок дуже динамічно розвивається і це не може не радувати. Хоч ринок рашки досі багатший на назви та теми, але я впевнений, що ми його наздоженемо і переженемо. Всього-навсього треба мати бажання та працювати на результат. Щодо труднощів… Та які можуть бути труднощі? Так, робочі моменти. На кожній складній ситуації треба вчитися і кожна така ситуація спонукає до розвитку. Трохи цілеспрямованості, трохи креативу, багато ентузіазму – і труднощів справді перетворюються у суто робочі моменти.
- На жаль, всі соціальні опитування підтверджують: українці мало читають. Чому і як з цим боротись, на ваш погляд?
Тут дуже об’ємна проблема. По-перше, в Україні, на жаль, мало хто любить життя, тож замість жити люди займаються життєзабезпеченням, а для нього книги не є пріоритетом. По-друге, в Україні досі не сформована якісна публіка – на запитання де можна з’їсти гамбургер зможуть відповісти більше людей, ніж де можна купити книгу. Та й українці не люблять розказувати про те, що їм щось сподобалось. Тим більше якась книга, вистава, галерея та будь-що культурне, натомість треба змушувати себе розказувати друзям і знайомим про український продукт і тоді читачів, відвідувачів театрів та галерей стане більше. По-третє, українці не звикли платити за культуру. Такий собі совок – табурет є результатом праці, а книга, картина, пісня, то яка ж там праця? Щось придумав і хоче з чесних людей гроші. По-четверте, всі важковаговики інформаційного поля шукають, як би сподобатись цільовій аудиторії, і тому телеканали, журнали, видання постійно знижують інтелектуальну планку, щоб потрапити у найширшу цільову. Нижче, нижче і нижче… Проблема дуже комплексна і об’ємна. Хоча кількість читачів росте, вимоги читачів до книг – також. Тож, маю надію, все ставатиме краще.
- В якому становищі наразі перебуває українська культурна площина? Що можна і треба робити для покращення ситуації?
Вище зазначав, що так собі поки, але дитинка росте і розвиваються.
А про те, що робити – у першу чергу розказувати про хороші речі в українській культурі та не боятися критикувати погані. За минулорічним соціологічним дослідженням 46% читачів обирали книги за рекомендаціями друзів, це найвищий показник серед причин того, чому прочитали конкретно якусь книгу. Тож просто треба більше розказувати про нові продукти особисто. Не тільки про книги, про все хороше, що з’явилося. Друге, що треба робити, не жалкувати грошей на книги чи квитки в театр і так далі. Адже візьму книгу в друзів, дочекаюсь поки фільм чи книга з’явиться в інтернеті і подібне прагнення шари у першу чергу б’є по тим, хто таку продукцію виробляє. А якщо не буде хоча би мінімального прибутку, то зникне і можливість створювати нову продукцію. Наче елементарні речі, але їх треба пояснювати.
Тож формула така – вбити прагнення до халяви в собі, розказувати про все хороше та платити за культуру, адже це в першу чергу інвестиція в нові та цікаві проекти, розвито української культурної площини.
- За якими українськими видавництвами ви слідкуєте? Чому?
Намагаюсь слідкувати за діяльністю якомога більшої кількості видавництв і не тільки українських. Постійно переглядаю книги на амазоні у пошуках цікавих ідей, технічних рішень в англомовній літературі. Наприклад, для Європи і Північної Америки трендом є м’яка обкладинка на книжках, часом інтегральна, а до України це ще не дійшло, попри те, що це часто гарніше і зручніше. Крім того, більше звертати увагу на англомовну літературу, як на мене, корисніше. Це ментально спрямовує у західному напрямку, зникає характерна для України прив’язка до російського ринку, бо часто українські видавництва книги випускають з оглядкою на успішність цих видань на російському ринку. А такої прив’язки треба позбуватися. З українських моїм фаворитом, крім «Залізного тата» звісно, є «Астролябія». У них дійсно якісні книги. За Малковичем стежу, класний підхід до оформлення книг – обкладинки, ілюстрації. За «Нашим форматом», у них оперативно з’являються переклади сучасних авторів, Джордана Пітерсона видали, Насіма Таллеба. Хоч і є видання, які мені категорично не подобаються, але це видавництво справді круте у багатьох аспектах. Ось ще за «Пломенем» буду уважно стежити.
- Кого з сучасних українських філософів, літераторів, культурологів, політологів, істориків ви б радили читати?
З останнього в літературі для мене став відкриттям Ігор Скрипник, надзвичайно розумна і екстраординарна людина. У нього ось вийшла книга «Поза сценою українських революцій» в «Астролябії». Однозначно рекомендую. Ще можу порекомендувати документальне дослідження, хроніку Романа Зіненка про Іловайськ «Війна, якої не було», два томи, над якими він працював три роки. Якісно написано, дуже детально і цікаво.
Щодо істориків, наприклад, мені подобається Павло Гай-Нижник, один з найкращих фахівців у темі української революції 1917-1921 років. У нього по-справжньому фундаментальні дослідження, особливо про гетьмана Скоропадського. Сподіваюсь, у цьому році видамо його книгу, до речі. Цікаво, що попри занепад української гуманітаристики, саме нові історики з’являються постійно. Хоч нам ще далеко до масової появи не тільки академічних, а й популярних видань європейського типу. Сподіваюсь, вийде прискорити цей процес.
Можу з літературознавства порадити почитати Богдана Пастуха, він має гарний смак і може фахово говорити про літературний процес, а це зараз рідкість.
З політології можу назвати етнополітолога Романа Коршука, хоча його більше треба вживу слухати. Взагалі, останнім часом з тими, кого в Україні справді можна назвати інтелектуалами, намагаюсь поспілкуватися, а не прочитати. Так цікавіше і динамічніше. Читати ж краще щось більш класичне, а потім про це неформально побалакати.
Плюс зараз сфера культурології, літературознавства, політології в Україні поганенька, забагато людей декларують себе фахівцями. Проте більшість «фахівців» хочуть бути у мейнстрімі, користуються методологією культурного марксизму, псевдонауковими і псевдоінтелектуальними конструктами. Між інтелектуальною чесністю і перспективою отримати грант від якогось мутного фонду обирають останнє. Тож про широку палітру інтелектуалів зараз говорити важко. Та й занадто широкий спектр сфер у самому питанні – за всім не встежиш.
- Розкажіть про конфлікт, що виник між вами та Мистецьким Арсеналом.
Ми були оголошені «не форматом» з усіма наслідками. Вдалося все-таки вибороти собі місце у співпраці з іншим видавництвом, але залишилося багато питань. Найперше – люди, які декларують свою відкритість, плюралізм думок і поглядів, без проблем вдаються до цензури за ідеологічною ознакою.
Взагалі, у культурних середовищах, може краще взяти у лапки культурних, зараз сформулювався такий собі клас сучасних комсомольців. На їхню думку, всі мають бути однаковими, зі зразковими для них біографіями, з продукцією, яка в жодному разі не має суперечити їх світогляду, інакше – хлопчики, ви – не формат. Коротше, такі комсомольці бояться дискусії, чесного змагання, для когось з альтернативним світоглядом двері зачиняються, бо, не дай Боже, порушать їх ідеологічну монополію.
- Якою книгою вашого видавництва ви поки пишаєтесь найбільше?
Особисто я пишаюсь «1918. Донецький бліцкриг». Зараз працюю над другим виданням, хочу її трохи переробити, дещо виправити, дещо змінити. До того ж, ця книга зараз переходить в інший проект – створення документального фільму про Володимира Сікевича, генерала Армії УНР, що у 1918 році звільнив Донбас від червоної сволоти. Коли один проект відкриває можливості для створення інших – це дійсно мотивує працювати далі.
- Які книги вашого видавництва купують найбільше?
На фоні скандалу щодо Книжкового Арсеналу був бум на «Секс і фашизм» та «Естетику жебрацтва» Дмитра Корчинського. «Заколот» Дмитра Савченка у нас, наприклад, пережив три успішні видання. Хоча я впевнений, що книгу, яку купуватимуть найбільше, ми ще не видали і наклади по сто тисяч примірників нас чекають.
- Які ваші професійні плани на майбутнє? Як буде розвиватись видавництво? Які книги на черзі до видання?
Видавничих планів дуже багато. Протягом місяця-двох у нас вийде кілька хороших книг. Наприклад, «Сповідь провокатора» Олексія Середюка про Майдан. Уже скоро буде наклад мемуарів одного із батьків-засновників держави Ізраїль та ідеолога правого сіонізму Володимира Жаботинського «Здобудеш державу Ізраїль», вони вперше вийдуть українською і в Україні. Ще на черзі історична книга про відносини України і Литви у першій половині двадцятого століття, там така цікава підбірка фактів про співпрацю УВО-ОУН з литовською державою, дуже крутий ексклюзив. Ось буквально на днях від перекладача прийшла одна невелика робота Марінетті, будемо видавати. Те ж перевидання «1918. Донецький бліцкриг» невдовзі буде. Планую видати свою повість «Гендер на хуторі біля Диканьки», це глибоко філософський твір на прикладі маленької сільської громади, такий собі аграрний декаданс. Це з того, про що можу сказати повністю конкретно. Ще на стадії підготовки до робити кілька книг, з них пару перекладів.
Ледь не забув, думаю, влітку зможемо зробити книгу Павла Гай-Нижника про роботу спецслужб та державні перевороти часів гетьмана Павла Скоропадського.
- Як можна допомогти видавництву?
Як і казав вище, побільше розказуйте друзям про наші книги, читайте, пишіть огляди у фейсбуці чи викладайте фото з книгами в інстаграмі. Надзвичайно приємно отримувати зворотній зв’язок від читачів. Це мотивує до нових проектів.
А якщо раптом у когось є час, натхнення і готовність працювати, свої ідеї чи серйозні пропозиції, то ласкаво прошу до привату свого фейсбуку – Олексій Бешуля. Не соромтесь, пишіть, може разом придумаємо і реалізуємо щось хороше.
Спілкувалась Юлія Федосюк
