Підбиваємо підсумки врожайного на кінокартини року. Свої двері відкрили кінотеатри та фестивалі, глядачі та критики нарешті поспіли в крісла дивитися проекти, нові та відкладені ще з минулого року. В чомусь цей рік був воістину унікальним: восени можна було піти в кіно відразу на два нових фільми одного режисера. Це не рахуючи десятка кіноретроспектив, якими рятувалася індустрія в безпрем’єрні часи, проте сьогодні не про це.
Подібні добірки завжди віддають суб’єктивністю, тому ми вирішили включити деякі фільми в якості бонусів від авторів. Але спершу про кіно, яке запам’ятається нам усім надовго.
Рука бога, реж. Паоло Соррентіно
Певно, найщиріший фільм вашого улюбленого італійського режисера-сучасника, котрий знімає кіно про те, як Бог ховається за таємничим і прекрасним «бла-бла-бла» повсякденності. Без фірмового магічного реалізму режисера не обійшлося: історія дорослішання юного Фаб’єтто (Філіппо Скотті) в ностальгічних для автора 80-х розкривається серед гонитви поліцейських за контрабандистами на катерах, відвідування Святим Януарієм бездітної зневіреної й дуже красивої тітоньки головного героя, гротескних (дуже італійських, із відповідними пристрастями) родинних посиденьок, де розлючена матрона кутається влітку в шубу, поки решта знайомляться з життєрадісним нареченим-інвалідом пишної родички. В цей час ще живий Фелліні, з яким нескінченно порівнюють Соррентіно критики та просто всі, кому не ліньки, і він ще знімає кіно. Сонце – сліпуче, яскраве, у всього є свій запах і смак – у домашніх сварок, у перших юнацьких сексуальних фантазій, навіть у найстрашнішого горя та спроб його подолання.
Основний сюжетний твіст, який збирає в єдине ціле фрагменти ідилічного раю та подальшого спуску в особисте пекло покинутості, списаний із головної трагедії для самого режисера, що сталася з його батьками. «Рука Бога» заслуговує на статус magnum opus Соррентіно, оскільки стрічка підсумовує те, що ми бачили в його попередніх фільмах. Тут не залишилося слідів творчої кризи режисера, яку за набридлими самоцитатами, було не складно вирахувати в «Лоро» або «Новому Папі». Соррентіно більше не боїться бути вразливим у цій персональній історії, яку, мабуть, він показує нам і з терапевтичною метою. Він згадує період, коли все навколо здається новим, натертим до блиску. І це «все» хочеться відчути й спробувати, кожне враження б’є так сильно, наскільки це можливо, кожен момент, жест та імпульс обдає електричним струмом вічності.
Читайте також рецензію: https://plomin.club/hand-of-god/
Влада пса, реж. Джейн Кемпіон
«Влада пса» (The Power of the Dog) є першою за 12 років повнометражною роботою для Джейн Кемпіон, котра заслужила статус сучасного класика. Режисерка народилася в Новій Зеландії в родині протестантів, отримала ступінь з антропології й спробувала сили в образотворчому мистецтві — ще той набір для формування своєрідного готичного бачення світу в дусі кращих зразків темної вікторіанської літератури. Центральними фігурами у Кемпіон зазвичай є жінки, але записувати її до категорії female gaze — отже, обмежувати. «Влада пса» — саме той випадок, що виходить за звичні рамки режисерки, завдяки більшому, ніж зазвичай, масштабу зображеного та обраній провокативній тематиці.
Новий фільм Кемпіон є екранізацією однойменного роману Томаса Севіджа, що розповідає про братів Філа та Джорджа Бербенка (Бенедикт Камбербетч і Джессі Племонс), котрі володіють прибутковим ранчо в Монтані. Джордж добре одягається й підшукує собі дружину, поки Філ, що здобув колись класичну освіту, воліє заліковувати старі рани серед спітнілих ковбоїв — переганяти тижнями й місяцями худобу та розважатися грубими жартами. Одного дня Джордж все-таки одружується зі стомленою від життя боязкою вдовою (Кірстен Данст) і привозить її в сімейний будинок, а потім і її дивакуватого за мірками оточення сина Пітера (Коді Сміт-Макфі). Філ починає ревнувати свого брата до нових членів родини й всіляко намагається привернути до себе увагу, залякуючи кожного по черзі, що призводить до несподіваних наслідків. Психологічні маніпуляції, одкровення та деспотичні вибухи емоцій розгортаються на запорошених просторах з неосяжними горизонтами, зафіксованими операторкою Ері Вегнер, під тривожний музичний супровід від Джонні Грінвуда.
Буквально з перших хвилин перегляду можна зрозуміти: основне питання, на яке намагається відповісти Кемпіон — що означає бути справжнім чоловіком? Однак «Влада пса» — зовсім не маніфест нової етики з жорстокими ковбоями, що пригнічують свої емоції, як заповідали адепти вульгарного фройдизму, хоча й це тут присутнє, але є лише поверхневим шаром для інтерпретації. Джейн Кемпіон деконструює стереотипні уявлення про токсичну маскулінність, розкриває жорстокість як наслідок глибокої й майже дитячої самотності, відсутності особистого простору та хворобливої вразливості. Сюжетні твісти у «Владі пса» можна було б використати, щоб говорити про притчевість стрічки, але ні. Це не просто повчальна біблійна легенда, а складне висловлювання про емпатію та неоднозначність людських почуттів, які ніколи не вкладаються в бінарні опозиції токсичного й екологічного, нового та старого, прийнятного й табуйованого.
Вуховертка, реж. Люсіль Гадзігаліловіч
«Вуховертка» Люсіль Гадзігаліловіч занурює глядача в готичний морок, кафкіанський абсурд і візуальну фантасмагорію. Як у «Європі» Трієра, ми несемося крізь туман на потязі, десь у Валлонії після Другої світової, хоча нам не відкривають деталі про час і місце дії. Сюжетна петля ще більше віддаляє нас від розуміння того, що відбувається на екрані. За межами тьмяних кімнат великого маєтку — лише пустка і сірість дорослого світу.
Наш головний герой, ветеран Другої світової, який втратив дружину, і тепер живе в будинку, піклуючись про дитину за чиїмось таємним дорученням. Ця дитина ніби «неправильний» дорослий, їй слід навчитися жити назовні, перш як вирушити в свою головну мандрівку. Але перед цим стоїть головна задача — попіклуватися про її зуби. Більше про історію героя ми дізнаємося лише одного разу в барі. Крім головного саундтреку від Огюстена Віарда та Воррена Еліса, в картині майже немає зайвих звуків, тим паче розмов. Лише загострений слух ветерана, дитяче в’язке відчуття часу, загубленість між реальністю та галюцинацією.
Оператор Джонатан Рікебург перетворює кіно на сомнамбулічну подорож, не полишаючи меж природного освітлення. Серед візуальних референсів для нього були ранні роботи бельгійських символістів Леона Спілліарта та Фернана Кнопфа із їх меланхолійними образами та параноїдальною атмосферою. Яскравими в кадрі постають суто дитячі спогади та ще сервант із винними келихами. З чим іще виникає проблема в глядача, так із типологією: готична казка? нуарний боді-горор? сюрреалістична притча? Може, все й відразу. Лише одне можна сказати напевно: це кіно, яке зовсім не хочеться розчакловувати засобами раціоналізації.
Аннетт, реж. Леос Каракс
«Аннетт» Леоса Каракса – перша стрічка режисера після довгої перерви й антимюзикл, що розбиває глядачеві серце розповіддю про кохання і руйнування. Сценарій був написаний Роном і Расселом Мейлами з групи Sparks, які створили доволі просту, але прекрасну музику для цього фільму (якщо La La Land для вас теж занадто солодкий, то вам сюди). Проте майже всім – і критикам, і аудиторії – від самого початку стає зрозуміло, що стрічка, так чи інакше, є автобіографічною для Каракса, який втратив дружину – російську акторку Катерину Голубєву за загадкових обставин. До речі, режисера разом із дочкою Настею ми бачимо у першій сцені фільму. Враховуючи історію Голубєвої, картина набуває зовсім інших барв, і ще сильніше вгризається під шкіру. Це безперечно дивна драма про трагічний шлюб відданої оперної співачки та коміка, котрий нікого не смішить – гротескна, але правдива, до кінця чесна, насамперед до героїв.
В «Аннетт» з руйнуванням «четвертої стіни», фірмової динамікою Каракса і окремими сценами, що відсилають то до «Святих моторів», то до «Поли Ікс» чи «Поганої крові», помітні самоцитати режисера, який реалізував свою сповідь за допомогою неймовірної операторської роботи Кароліни Шанпетьє, котра колись співпрацювала з Ріветтом, Ґодаром, Гаррелем. В результаті у Леоса Каракса вийшла жорстока екзистенціалістська казка про незрілість любові й про те, які наслідки бувають у спілкування з «безоднею».
Бенедетта, реж. Пол Вергувен
Не втомлюємося говорити, що новий фільм Вергувена не про лесбійство. Хоча якщо на це ведуться, як на червону ганчірку, можливо, це був гарний хід, аби заманити глядачів у кінотеатри. Проте повернімося до фільму. «Бенедетта» заснована на історії Бенедетти Карліні, що жила в XVII столітті, та була католицькою монахинею та настоятелькою абатства в Пеше, у Тоскані. Ще в юному віці в неї почалися релігійно-містичні видіння, в яких вона бачила Ісуса та стала його «нареченою». Її життя було сповнене інших чудес: вона ожила через три дні після смерті, тому що Ісус у видінні замінив їй серце, у неї проступили стигмати, лишилася неушкодженою після падіння на неї мармурової статуї Діви Марії і т.д.. Тож випереджаючи очікування глядачів – це фільм не про храмову проституцію, секс чи католицьку церкву. Вергувен, здається, прагнув розповісти історію про амбівалентність священного, та чудеса, в які так прагнуть вірити люди, проте водночас усіляко їм пручаються. Не буде спойлером вказати, що до кінця режисер так і не відповість на питання: чи була Бенедетта справді святою.
Щодо наскрізної теми це досить типовий для режисера фільм, який у кожен новий проект приносить ідею двоїстої природи жіночності, додає стилістичного гротеску, виразної «притчевості» картини. Водночас ми запам’ятаємо «Бенедетту» як один із найбільш вміло стилізованих фільмів цього року про Середньовіччя, часи чуми, пошуку відьом та релігійних інтриг у Церкві.
Дюна, реж. Дені Вільньов
.jpg)
«Дюну» тривалий час вважали неможливою для екранізації через щільність і деталізацію історії. Проте цьогоріч, на нашу думку, печать прокляття було зірвано: перед нами грандіозний епос Дені Вільньова в археофутуристичній обгортці, що розповідає про дорослішання і подолання страхів.
Екранізація роману була мрією всього життя режисера, проте він погодився взятись за неї лише за умови того, що роман буде розділений на два фільми. Свою крапку в історії першого фільму режисер поставив після ініціації вогнем і кров’ю Пола Атріда. У цьому контексті цікаво, що Вільньову нарешті є що сказати про «нову маскулінність». «Дюна» не пропонує безпечного погляду на існування: світ величезний і небезпечний, повний зради, болю й необхідності воювати за те, що для вас є цінним. Не дарма Пола називають по сюжету книги не інакше, як Муад’Діб, що відсилає до кенгурової миші, що здатна адаптуватися до умов пустелі – її як символ боротьби за життя ми бачимо на екрані. Фігури батька та матері виступають рівноцінними у вихованні сина, обидва передають те найважливіше, чим володіють: батько виступає символом традиції, власне римського patria, навчає сина noblesse oblige та лишатися вірним собі, мати – носій таємного знання і сили, навчає його емпатії та любові. Жінки загалом у Вільньова грають впливову роль, розігруючи свою втаємничену гру, лишаючись самобутніми, виступаючи носіями мудрості й сили, недоступної чоловікам.
Разом із тим, кіно розкриває і вічно актуальні (як для роману свого часу, так і нині) політичні, екологічні, релігійні питання. В кадрі ми зустрічаємо дзен-буддійські практики, язичницькі бойові ритуали, суфійський містицизм, давньогрецьку міфологію, юнґіанський психоаналіз. Як уживається таке багатство ідей на екрані? Цілком органічно, особливо тому, що на цьому не робиться смислових акцентів, дозволяючи всім шанувальникам Френка Герберта задоволено відшуковувати елементи книги, а тим, хто вперше стикається зі всесвітом – дивуватися його вмілій деталізації. Тому що історія тримається не на видовищності, якої, втім, аж ніяк не бракує, але на саспенсі.
І хоча насправді це лише початок, щиро хочеться швидше повернутися на піски Арракіса, де розгортається священна війна за владу в імперії, а справжньою могутністю наділений лише бог пустелі — Шай-Хулуд.
Читайте також рецензію: https://plomin.club/dune/
Спенсер, реж. Пабло Ларраін
Красива й трагічна казка про принцесу Діану. Саме так слід розцінювати цю картину, не претендуючи на байопік чи мелодраму про нещасне кохання. Від самого початку режисер намагається сказати в кадрі, що це передовсім притча, показуючи глядачам калейдоскоп образів і метафор. Герметичний простір картини, підкреслений форматом кадру, сповнений параної та недовіри настільки, що втрачається грань між реальністю і сном. Гротеску картині додає спорадичне використання ручної камери та крупних планів. Проте це казка про те, як принцеса хоче втекти від принца, порушивши всі канони жанру. Про те, що найважливіше триматися за свою свободу та тікати від почуття приреченості.
Стрічка охоплює лише три дні на Різдво на початку 90-х у маєтку Сандрінгем, куди прибуває втомлена від зрад Чарльза та абсурдних протоколів принцеса Діана. Ці канікули перетворюються на сюрреалістичний кошмар, протягом якого Діана нібито приймає рішення про розлучення. Це ніби й реальна історія, проте ми ж перебуваємо в казці – ви не забули? Інші персонажі фільму — одномірні тіні для Діани, глибоку самотність котрої глядач може відчути разом із нею, завдяки неймовірній грі Крістен Стюарт, що, певно, лише тут зуміла продемонструвати на повну силу свій драматичний потенціал (до цієї ролі вона готувалася більш як півроку). Стюарт набагато менше схожа на Діану, ніж акторки, що вже втілювали її образ на екрані, але саме в цій стрічці ми нарешті можемо впізнати сумний погляд принцеси, побачити душевний біль та психологічні розлади. Градус божевілля в кадрі зростає разом із музичним супроводом від Джонні Грінвуда, який зазвичай працює з Полом Томасом Андерсоном. Темний ламаний джаз або алюзії на барокові арії в дусі Генрі Перселла — музика передає напругу героїні та її зламаність із непокірністю й вітальністю.
Трагедія Діани за версією Ларраіна полягає в небажанні миритися зі зумовленим майбутнім, у спробах побачити свою роль у чужому та холодному світі, де не можна відкривати штори, одягати ту сукню, яку хочеться, де потрібно створити «іншу себе» та імітувати вигадане щастя. Привид Анни Болейн натякає й на феміністичні рефлексії та роздуми над питанням вписаності Діани в контекст британської історії як мучениці та як бунтарки, що (не)зуміла вибратися зі всім відомої мертвої конструкції. Та найголовніше в «Спенсер» — це занурення глядача у вир фаталізму й жалю, звідки все-таки видніється крихітний просвіток, що дає надію повернути контроль над власним життям.
Червона ракета, реж. Шон Бейкер
Якщо ви скучили за дослідженням тематики життя бідного американського білого населення та деконструкції американської мрії в дусі фільмів Хармоні Корін, це саме той випадок. У центрі сюжету історія колишнього (принаймні тимчасово) порноактора Мікі (Саймон Рекс), якому доводиться повернутися в рідне містечко в Техасі – в серце брудного промислового району, справжню одноповерхову Америку без прикрас. Мікі не поспішає виправити власне становище та знайти роботу й житло, тим більше, що нікому не потрібен співробітник з подібним минулим, а тому починає робити те, що вміє найкраще – викручуватися, маніпулювати іншими людьми та намагатися зачарувати єдину місцеву красуню на ім’я Полуничка (на неї у Міки особисті підступні та брудні плани).
Шон Бейкер демонструє життя доволі типових героїв майже з документальною точністю і без осуду (але однозначно й без схвалення!), тим більше, що у стрічці лише три професійні актори. Найсильніший бік цього драмеді – це деталізація простору, в якому живуть герої, і навіть спроба автора вловити красу в найпростіших побутових речах. Адже, зрештою, якщо відкласти вбік зарозумілість, чим люди, що нас оточують, так сильно відрізняємося від героїв «Червоної ракети», що курять траву й одночасно співають християнські гімни, дивляться ранкові шоу з цигаркою і взагалі не знають, що робити зі своїм життям? Майже всі персонажі стрічки використовують один одного і переслідують особисту вигоду, що багато говорить про зворотний бік пропагованих як «найкращий зі світів» демократію та капіталізм. Секс стає глобальною метафорою експлуатації, і так, мабуть, ця ідея не оригінальна, але вам точно припаде до душі гумор Шона Бейкера (а ще тут можна побачити найкращу пробіжку в кіно цього року, проте спойлерити її не будемо).
Стоп-Земля, реж. Катерина Горностай
В нашій добірці цьогоріч не бракує coming-of-age драм, але лише цей повнометражний дебют здатен був так глибоко зазирнути в наші власні підліткові травми, може й тому, що робить це рідною мовою. Фільм Катерини Горностай — це кіноесей про любов, дорослішання й самопізнання. Це портрет покоління, що шукає себе десь між війною, екологічною кризою та першим коханням.
Це історія про учнів випускного класу, що готуються до нового етапу в житті. Проте водночас намагаються вчитися жити: дружити, кохати, веселитися, співпереживати та жартувати. Так живе й головна героїня, Маша, що закохана в свого однокласника, проте не знає, чи це взаємно та як узагалі говорити про це. Якщо коротко, це кіно про те, як підліткам буває важко. Зі своїми почуттями, тілом і з іншими людьми. Коли впоратися з собою можеш лише ти сам. А від цієї важкості хоч лягай на підлогу, мовчи, тікай в агресію, селфхарм або закривайся в кімнаті. Водночас у чомусь їм можна позаздрити, наприклад, коли на дискотеці грає модний Kurs Valüt.
Є фільми, які тебе знищують. А є такі, після яких хочеться жити. Повнометражний дебют Катерини Горностай однозначно належить до другої категорії. І дуже важливо, що в нас нарешті з’явився такий фільм — красивий і життєствердний; не відірваний від реальності, але й не зациклений на «чорнусі», безвиході та відвертій патріотичній кон’юнктурі.
Читайте також рецензію: https://plomin.club/stop-zemlia/
Диявол у деталях, реж. Джон Лі Генкок
Ретро атмосфера 1992 року без мобільних телефонів та інтернету, з квадратними автівками й довгими протяжними діалогами з «міцних трилерів» 90-х і початку 2000-х. Сюжет сконцентрований навколо затримання серійного вбивці (Джаред Лето) і двох поліцейських — колишнього детектива Дікона (Дензел Вашингтон) і молодого та на перший погляд зухвалого Джима (Рамі Малек). Сценарій був написаний Генкоком ще до виходу гучного поп-шедевру Девіда Фінчера «Сім», з яким порівнюють «Диявол в деталях», але режисери від проекту відмовлялися. І ось тридцять років потому Генкок зважився поставити власноруч своє дітище, яке, напевно, весь цей час не давало йому спокою. Головними перевагами і одночасно недоліками трилеру є акторська гра (усміхнені очі Малека, старомодна доброта Вашингтона і біснуватий Лето гарні завжди і всюди) і ґрунтовна режисура, не вистачає тільки зернистої картинки — і фільм ніяк не відрізниш від довгого списку кримінального кіно минулої епохи, що скоріше стає мінусом стрічки, аніж перевагою.
Проте можна порадіти тому, як цей фільм стоїть немов поза часом, поза сучасної політкоректності і вимушеного пошуку екзотичних героїв, розповідаючи підслухану десь притчу не просто про поліцейських, а про фатальні помилки звичайних людей.
Сувенір: Частина 2, реж. Джоан Хогг
Продовження фільму Джоан Хогг в один голос називають метамелодрамою. Якщо перша частина розповідала про стосунки головної героїні зі псевдоінтелектуалом наркоманом-аб’юзером, то друга стає витонченим реквіємом та способом переосмислення важкого минулого. Ми розуміємо, що попередні події були фільмом у фільмі – дебютною роботою для Джулії, яка намагається відпустити вантаж мертвого та хворобливого кохання у форматі кіно. Цього року ми побачили подібну терапевтичну роботу, націлену на загальний катарсис творця та глядача від Паоло Соррентіно. «Сувенір» можна включити до тієї ж категорії, позаяк фільм демонструє життя як спогад – саме так перекладається назва дослівно з французької.
Це неквапливе інтелектуальне кіно від авторки, котра досить пізно прийшла до кінематографа. Вона наповнює обидві частини свого творіння великою кількістю дрібних деталей – «чеховських рушниць», відсилок до класичної літератури, кіно та музики, що показують нам всесвіт Джулії, але водночас і самої Джоан Хогг, яка іронізує над богемною спільнотою та middle class. «Сувенір» відмінно вписується в сучасний контекст, будучи зразковим прикладом female gaze, що досліджує можливість застосування суто жіночої оптики, яка разом із цим відривається від стереотипів і допомагає зробити оповідання більш чесним і універсальним.
Бонус від Анни Врядник
Пам’ять, реж. Апічатпонг Вірасетакул
Візуальне одкровення від тайського кінорежисера, котрий уперше заговорив англійською, ще й у Колумбії, аби говорити зі світом про свої найважливіші питання. Цей проект режисер виношував із Тільдою Свінтон більше десяти років. У нещодавньому інтерв’ю акторка сказала, що ця роль – дуже особлива для неї, адже напряму відображає те, чим вона займається в кіно: вона ніби антена. Для того, щоб наблизитися до розуміння картини, це слід сприймати буквально. Підкреслимо ще один момент: потрібно сприймати, стати частиною цього оніричного досвіду.
За сюжетом, жінка в Колумбії починає страждати від незрозумілого аудіосенсорного синдрому. Вона звертається до різних фахівців у пошуках ліків від цієї недуги, проте ніхто не може допомогти. Звукорежисер допомагає навіть відтворити точний звук, який вона чує в голові, проте це не наближає її до лікування. Зрозумівши безнадійність ситуації, вона намагається займатися самоспостереженням. Яке й приводить її до важливих відкриттів. Можна було би переказати весь сюжет, але розумінню фільму це ніяк не допоможе.
Ця історія має автобіографічні риси, тому що як і головна героїня, режисер страждав від безсоння та незрозумілого глухого звуку в голові («exploding head syndrome»). Чергове режисерське slow cinema ставить експеримент над сінефілами, змушуючи їх любити кіно ще й вухами, не лише очима. Адже звук тут грає вирішальну роль.
Якщо серед читачів знайдуться ті, хто не може викинути кіно з голови, то знайте, що Апічатпонг Вірасетакул зробив для нас із вами подарунок – у вересні друком вийшла ілюстрована книга про історію створення та зйомки картини.
Титан, реж. Жулі Дюкурно
Жоден фільм цього року не тримав такі сильні позиції в уявних номінаціях за скандальність, як «Титан» Дюкурно. За цю Золоту пальмову гілку дісталося всьому кіно-товариству: були й звинувачення в хворій психіці режисерки, й звинувачення в нападі на сімейні цінності, й зраді каннського снобізму. Але дехто записав картину в фестивальні фаворити та улюблені фільми року. Хто не знепритомнів чи не відчув поривів блювоти посеред кіносеансу, може оцінити переосмислений міф про Гею та Урана, або ж біблійну притчу (вже на ваш розсуд).
Дебютний фільм, «Сире» (2016), був широким мазком авторського почерку: характерне загострення сприйняття тілесності з його болем і бажанням, яке разюче відлякує глядача від досить сентиментального сюжету. Це буде справедливим і щодо її другого фільму, власне «Титана». Проте сама режисерка каже, що життя жінки — це вже свого роду боді-горрор, виправдовуючи цей візуальний гротеск. Тож як ви вже могли здогадуватися, цей фільм можна сприймати як трансгресивний досвід. На врученні в Каннах Жулі Дюкурно дякувала жюрі за те, що вони «впустили монстрів». Ще одна наскрізна лінія фільму — це сеанс психотерапії, адже на екрані ми стикаємося віч-на-віч із нашими витісненими тілесними страхами. Так це кіно про великі страхи або ж про звільнення від них? Сама Дюкурно вважає, що тілесність нас сковує, робить нас дуже вразливими, від неї треба звільнитися. Режисерку критикували за художній метод, етичність такого виклику, загравання з жанровістю. В сухому залишку після перегляду лишається лише відповісти самому собі: це «останнє попередження старому світу» або ж «найчистіше кохання»?
Минулої ночі в Сохо, реж. Едґар Райт
Найперше, що слід знати про новий фільм Райта: він починався з плейлиста (і його ж ми чуємо впродовж картини). «Минулої ночі в Сохо» — один із найстильніших фільмів року, що далеко обходить близьку йому за духом «Круеллу». В заграванні зі стилістикою 1960-их режисеру допомагала Оділь Дікс-Мір‘є, займаючись важливим аспектом картини, власне костюмами. Для будь-якого любителя моди стрічка стане захопливою головоломкою з розсипом відсилок до культових вбрань, дизайнерів і моделей шістдесятих.
Отож, дія картини відбувається одночасно в сучасному Лондоні й у неонових 1960-их. Головна героїня — Еллі (Томасін Маккензі), наївна першокурсниця Лондонського коледжу моди, закохана в шістдесяті: її власний стиль одягу інспірований 60-ми, її плейлист і вініли родом із шістдесятих, замість гуртожитку вона оселяється на мансарді, яку не ремонтували з тих самих часів. А також вона ночами уві сні провалюється в життя дівчини з шістдесятих, впевненої в собі молодої співачки Сенді (роль якої грає Аня Тейлор-Джой). Поступово обидва світи поєднуються для Еллі, вона не лише починає наслідувати зовнішній стиль Сенді, але й бачить кошмари з її життя.
Спершу стилізація під шістдесяті створює атмосферу рок-н-рольного гламуру, проте це зачарування швидко проходить, стіна міфу й ідеалізації спадає і картина перетворюється на психологічний трилер, а потім і горрор. За що цей жанровий фільм опинився в цьому переліку? За оформлення візуальної оповіді, знятої та змонтованої настільки вміло, що її хочеться цитувати. Чого варта лише сцена танцю, де обидві дівчини ніби зливаються одна в одну, танцюючи з персонажем Метта Сміта.
Агнець, реж. Вальдімар Йоганнссон
Режисерський дебют Вальдімара Йоганнссона на Каннському кінофестивалі-2021. Продюсерами картини стали – це дивовижний тандем – Нумі Рапас і Бела Тарр. Попри небагатослівність (сценаристом виступив Сйон), у картині, здається, знайшли баланс візуальної поезії та прози життя. Це історія про подружню пару, що живе поодаль на фермі в Ісландії, в якої з’являється дивовижна дитина. Аскетизм їх побуту пасторально довершують величні пейзажі природи та мовчазні мешканці ферми: вівці. Водночас на екрані оживає і місце дії, ісландські туман, гори й річки виступають не лише в якості декорацій, а майже як повноправні дійові особи. Що далі, то більше на екрані відчувається залежність усього живого від пересувань хмар і наповзання туману на долину. Картина цікава тим, що балансує на межі жанрового та авторського кіно, його можна трактувати як фолк-горрор та психологічний трилер. А також проблематизує батьківство, виступає як маніфест deep ecology, здається біблійною притчею. А овечку ви взагалі бачили!
Читайте також рецензію: https://plomin.club/lamb/
Бонус від Анастасії Капралової
Французький вісник, реж. Вес Андерсон
Фільми Андерсона належать до тієї категорії, коли абсолютно не важливо, «що там по наративу» — ми насолоджуємося візуальною досконалістю прискіпливого майстра, котрий у свою чергу отримує задоволення від будівництва барвистих карткових будиночків із величезною кількістю запрошених акторів-зірок. «Французький вісник» складається з ностальгічних новел, кожна з яких відсилає глядача до окремого аспекту культури минулого сторіччя. Пролог з Оуеном Вілсоном у береті й з лишком штампів про французів, котрий їде на фальшивому велосипеді, вивозить нас у чорно-білу історію кохання божевільного художника та його наглядачки (дуже оголена й дуже зла Леа Сейду), потім ми спостерігаємо замальовку про викладачку та кучерявого шахіста Тімоті Шаламе, що є алюзією на травень 68-го та фільми Годара й Трюффо, а в третій частині на вас чекає кримінальна гонитва з присмаком високої кухні (половина візуалізована в дусі коміксів Bande Dessinée).
Про фетишиста Андерсона давно пишуть у контексті естетики метамодернізму — в цьому альманасі (використання цього формату вже відразу говорить про ретро), який визнаний ностальгічною пародією на «Нью-Йоркер», досить не важко розгледіти зворушливу оду речам — картинам, до яких взагалі-то то обраним раніше можна було доторкнутися, а не тільки дивитися на їх репродукції на різних екранах; журналам, коміксам та всіляким періодичним виданням, що обговорювали та створювали в редакціях і друкували, прости Господи, фарбою на папері; маніфестам, які писали в пилюці, губній помаді та гарячих простирадлах молодих та недосвідчених революціонерів. «Французький вісник» стає красивою мильною бульбашкою, спробою відчайдушного ретрограда за допомогою кінематографа освідчитися в коханні присмертній реальності й водночас примирити її шанувальників із новим світом, що змінився.
Остання дуель, реж. Рідлі Скотт
«Остання дуель» — доказ того, що «старий кінь борозни не псує». Все тому, що Рідлі Скотту вже за вісімдесят, проте йому нарешті вдалося створити неймовірно вітальне історичне кіно. У цьому жанрі давно не було таких зразків, про які можна було зробити висновок — it works. Стрічка знята за мотивами однойменної книги американського професора Еріка Ягера «Остання дуель: Реальна історія судового поєдинку в середньовічній Франції», що розглядає випадок, який трапився з нормандським лицарем Жаном де Карружем (Метт Деймон), котрий повернувся з військового походу й дізнався, що Жак Ле Грі (Адам зіграю-всіх-негативних-персонажів Драйвер) зґвалтував його дружину Маргариту (Джоді Комер).
Головна особливість «Останньої дуелі» полягає у форматі поділу на три епізоди, кожен з яких розповідає історію з точки зору окремого персонажа: правда Карружа, Ле Грі та Маргарити (її бачення виділяється і фінальною позицією, й особливим акцентом на «правдивості цієї правди») Звичайно ж, перше порівняння, що спливає на думку, це класичний фільм Куросави «Рашьомон» — теж дослідження можливості об’єктивної реальності й теж про зґвалтування та вбивство у різних версіях.
Цікаво, що сценарій написаний нерозлучними друзями зі схожими проблемами у побудові акторської кар’єри Беном Аффлеком та Меттом Деймоном разом із Ніколь Голофсенер. В результаті камбек Скотта, Деймона та Аффлека став фундаментом для недооціненого, але не такого вже й прохідного кіно, перший шар для інтерпретації якого, вочевидь, полягає в апології культури згоди. Другий — десь у площині заперечення того, що говорить про питання істини класична філософія (причому мовою кінематографа, ближчою до ірраціональної природи життя, ніж здається). Ну а останній і найточніший, мабуть, показаний на прикладі чесної та незалежної Маргарити де Карруж, полягає в тому, що перемагає той, хто вижив. Пам’ятайте про це, якщо з вами вчиняють несправедливість.
Матриця: Воскресіння, реж. Лана Вачовскі
Можна називати те, що ви побачите у фільмі Лани Вачовскі, постіронією чи метаіронією, але насправді для цього просто ще не придумали відповідного визначення. Доведеться погодитися з тим, що у сучасності продовження «Матриці» навряд чи можна було зняти в тому ж пафосному стилі, як колись. Це виглядало б як мінімум задушливо, адже за двадцять років світ змінився. Вачовскі робить безліч підношень для фансервісу й стільки ж разів тролить усіх любителів пошуку глибинних сенсів. І тим не менше, не зраджуючи оманливому стилю та підходу справжніх трикстерів, Лана Вачовскі вже без Ліллі, котра вирішила піти з індустрії, але разом зі сценаристами – автором «Хмарного атласу» Девідом Мітчеллом та письменником боснійсько-українського походження Александром Хемоном, примудряється серед «смертної любові» та іронії в кубі побудувати закономірне продовження історії й закласти нові, актуальні сенси.
Сьогодні не так вже й актуально говорити про питання боротьби зі штучним інтелектом. Кілька років тому і в невдалій голлівудській версії «Привида в броні», що слугував джерелом натхнення для «ще братів» Вачовскі у 90-х, вирішили прибрати рефлексії про життя «в мережі», оскільки реальність вже абсорбувала ці смисли, пережувала та виплюнула, вони безнадійно застаріли. «Воскресіння» додатково порушує тему іншого вибору – між свободою та комфортом.
Лана Вачовскі неодноразово вустами своїх персонажів іронізує над власним конформізмом – над тим, що заради жарту та вигоди вийде «і сиквел, і приквел, і франшиза». Не сподівайтеся, що так легко зможете відбутися. Залишається тільки привітати творців фільму в тому, як вони витончено пожартували з продюсерської кліки та студій, що пропонували багато років поспіль, за словами Вачовскі, цілі «вантажівки грошей» за зйомку продовження.
Читайте також рецензію: https://plomin.club/matrix-resurrections/
Дім Ґуччі, реж. Рідлі Скотт
Останнім часом трохи розпещений шматочками арт-хаусного пирога глядач починає дедалі більше пред’являти претензій до масового кінематографа. До цієї категорій однозначно варто зараховувати новий фільм Рідлі Скотта (ще один) «Дім Gucci» — відмінний байопік, орієнтований на отримання голлівудських винагород, і не варто критикувати його за те, чим він є за своєю природою. Цю стрічку неможливо ігнорувати через її очевидний вплив на поп-культуру: такі фільми, попри всі недоліки, стають живою класикою для глядача.
Під час перегляду чітко відчувається — в авторів не було завдання створити нудне і вивірене кіно, що точно відобразило б епоху, а швидше огорнути глядача яскравою й привабливою атмосферою, аби розповісти провокаційну історію про індивідуалізм, владу та про руйнування того, що Реджані у фільмі без перекладу з італійської називає «familia». Остання думка у стрічці стає ключовою, адже як тільки герої Гаги, Лето або Драйвера усвідомлюють, що можуть знехтувати умовностями та переступити примарну спільність, аби самоствердитися за рахунок слабкості іншого, вони поміщають себе у ситуацію, котра в перспективі починає грати проти них самих. Агресивний промоушен фільму був зав’язаний на історії вбивства, замовленого Патрицією Реджані, але це тільки складова частина великого полотна, що демонструє занепад родини на кшталт монументальних романів 20-30-х (з поправкою на те, що це відбувається під супровід треків Eurythmics).
Згадайте, із чим сьогодні асоціюється Gucci в обивателя? З невиправданою ціною та кітчем, що ми й побачили у цій жорстокій комедії. Не знаємо, що там не сподобалося Тому Форду, якого зіграв красень Рів Карні — в реальності ці події, швидше за все, й були серйозною грецькою трагедією, але осмислення подій у стрічці «Дім Gucci» аж ніяк не принижує героїв, а лише спускає їх з висоти кутюрного та грошового олімпу до нас — звичайних смертних.
Автори: Анастасія Капралова, Анна Врядник
