Ідеї Фрідріха Ніцше – філософа «неприємних істин», що повстав проти лицемірних постулатів «надто людського», міцно увійшли в нашу культуру. Їх вплив можна знайти в багатьох творах мистецтва, в тому числі і через всеосяжний характер праць мислителя, який поставив під сумнів те, що здавалося непорушним західній людині його епохи: мораль, свободу, Бога та християнські догми. Ми пропонуємо звернути увагу на те, як у деяких (причому досить відомих) фільмах і серіалах демонструються різні філософські ідеї Ніцше. Читайте/дивіться про вічне повернення, надлюдину, любов до долі й нігілізм.
1. «Незворотність» (2002), реж. Ґаспар Ное
«Час руйнує все» – ця фраза є однією з ключових у фільмі, який зняв чи не найголовніший enfant terrible сучасного французького кінематографу. З вічного кола насильства автор не бачить виходу: неминучість втручання зла й незворотність прийнятих персонажами фільму рішень – ось що лякає під час перегляду більше за одіозні сцени з Монікою Беллуччі. Все розтерзане буде вічно відроджуватися, безсилля людини перед обличчям долі в картині Ґаспара Ное резонує з концепцією вічного повернення Фрідріха Ніцше. Якщо час замикається на собі знову і знову, немов Уроборос, що проковтує свій хвіст, велич людського духу полягає в прийнятті факту нескінченності страждань і відсутності прагнення до помсти, яка так захопила героя Венсана Касселя після зґвалтування маніяком його дружини. Ґаспар Ное демонструє власну прихильність поетичному сприйняттю реальності в дусі amor fati.
2. «Мис страху» (1991), реж. Мартін Скорсезе
Мартіна Скорсезе після виходу ремейку класичного американського фільму можна було звинуватити в створенні надмірно гротескного і тому викликаючого співчуття персонажа Макса Кеді – злочинця, який відсидів у в’язниці чотирнадцять років, де він навчився читати, а потім прочитав кримінальний кодекс, повне зібрання творів Леніна і «Так казав Заратустра» Ніцше. У цьому фільмі, що висміює як інфернальну маскулінність в особі героя Де Ніро, так і пристосовницький світ забезпечених американців, котрі уявили себе господарями життя, неможливо комусь по-справжньому співпереживати. Достатньо лише спостерігати за гонитвою (недо)надлюдини за переляканою буржуазною сімейкою і посміхатися. Адже яка може бути мораль, якщо це лише спосіб боротьби слабких проти сильних?
3. «Космічна одіссея 2001 року» Стенлі Кубрика
Про це кіно так багато говорять, що вже майже ні для кого не є секретом: Стенлі Кубрик зняв фільм, сповнений думкою про те, що саме насилля в людському світі парадоксально пов’язане з розумом і поступальним рухом вперед, з історією та еволюцією самої людської істоти. Ніцшеанський Заратустра передрікав народження нового типу особистості, і «Одіссея» Кубрика показує шлях від виникнення людської цивілізації до появи надлюдини. Головним антигероєм стає хитромудрий комп’ютер, який уособлює зв’язок прогресу і смерті. Фінальні сцени фільму з народженням великого немовляти говорять про відхід старої культури і народження надлюдини – викупної надії для людства, войовничі й механістичні пристрасті якого приречені бути принесеними в жертву.
4. «Екстаз» (2018), реж. Ґаспар Ное
Кіномова Ґаспара Ное є діонісійською в своїй суті, позаяк він чи не в кожному фільмі демонструє любов до трагічності життя та його різнобарв’я, бажання святкувати кожен момент в його красі та фатальному жаху. Саме тому в його кіно завжди багато пристрасті, насильства, ностальгічного смутку і неонових кольорів. «Екстаз» – смілива позажанрова стрічка про наркотичний хаос на вечірці випускників танцювальної академії. Це провокативне дослідження сучасності та її антропологічний зріз. Діоніса за Ніцше вигнано з культури, Ґаспар Ное його повертає та запрошує вас подивитися французький (!) фільм, виступаючи діджеєм на святі життя/смерті: танцювальна містерія не просто так відбувається на тлі блискучого прапора Франції.
5. «Орфей» (1950), реж. Жан Кокто
Жан Кокто у своїй творчості активно надихався ідеями Ніцше, якого часто цитував. Зокрема, на Кокто як на письменника і режисера вплинув трактат «Походження трагедії з духу музики» та ідея про дуалістичну природу мистецтва. Переосмислення міфу про Орфея, якого в оригіналі розірвали вакханки за неповагу до Діоніса, у версії Жана Кокто також відсилає глядача до протиставлення і взаємодії аполлонічного і діонісійського начал. Кокто поєднував у своїй образності і розумінні творчості традиційні теми зі сміливою методологією. Він зіставляє діонісійське з сюрреалістичною свободою без обмежень раціонального. Його Орфей в своїй поезії і житті слідує аполлонічному началу, але потяг до Смерті (діонісизм) пробуджує прагнення зруйнувати старі тенденції в мистецтві. Поряд з Орфічною трилогією любов до ідей Ніцше у провокативного француза можна простежити, наприклад, у фільмі «Вічне повернення» Жана Деланнуа, до якого Кокто написав сценарій. Стрічка з Жаном Маре в головній ролі розповідає про трагічний сюжет, що проходить крізь всю історію людства, – про романтичне кохання і неможливе поєднання закоханих.
6. «Той, що біжить по лезу» (1982), реж. Рідлі Скотт
Класика кіберпанку демонструє в ключі, характерному для багатьох історій в дусі постнуару, дегуманізацію індивідів і створення капіталістичної диктатури, яка переслідує будь-який бунт. І тут не обійтися без «Так казав Заратустра» Ніцше. Репліканти і, особливо, образ Роя Батті у виконанні Рутгера Хауера, сприймаються глядачем чимось на зразок надлюдини, створеної корпорацією і підпорядкованої до потреб тієї. Ніцшеанський слоган компанії Тірелл «More human than human» говорить про природу реплікантів. У фільмі ми спостерігаємо символічне протистояння раціонального (не дарма персонажа Харрісона Форда звуть Рік Декард, що дуже схоже на Рене Декарта) та ірраціонального. Скільки б разів ви не дивилися цю стрічку, ви будете плакати, коли Рой каже про те, як промені мерехтіли у пітьмі біля воріт Тангейзера.
7. «Світ Дикого Заходу» (2016 – …)
Звичайно, в цьому серіалі гідними філософського осмислення можна вважати максимум перших два сезони, але зате в першому можна знайти неймовірну кількість відсилок до Платона, Вільяма Шекспіра, Льюїса Керрола, Мері Шеллі, Карла Густава Юнга. Ну і без Ніцше тут теж ніяк не обійшлося. Історія про парк розваг, населений андроїдами, продовжує все ту ж тему, про яку трохи вище ми написали в контексті «Того, що біжить по лезу». Ось тільки розвивають її сценаристи на максимум: потрібно лише розглянути приховані мотиви. Щоб зрозуміти, чому Долорес та інші герої так відчайдушно прагнуть повстати проти господарів, добре б згадати про «Веселу науку» Ніцше. Бог помер або, принаймні, повинен померти. Своєрідний Übermensch у «Світі Дикого Заходу», спочатку заплутавшись у пошуках істини, все ж усвідомлює себе та встає на шлях руйнування старих порядків.
8. «Конан-варвар» (1982), реж. Джон Міліус
Цей фільм зробив Арнольда Шварценеггера знаменитим (якщо ви це бачили, то зрозумієте, що інакше було просто неможливо) і змусив критиків вдосталь попітніти, звинувачуючи блокбастер в пропаганді фашизму. Втім, Міліус, який доклав руку до сценарію «Апокаліпсису сьогодні», у випадку з «Конаном-варваром» зняв таке кіно, яке повною мірою відповідає його поглядам. Міліус обожнює мачизм і відкрито називає себе нереаційним правим анархістом. Стрічка про кіммерійця Конана естетично, звичайно, може бути предметом довгих дискусій, але цей фільм просто просякнутий ніцшеанством, за що і займає буквально почесне місце в нашій добірці. Фільм відкриває одна з найвідоміших цитат Ніцше з роботи «Сутінки ідолів, або як філософствують молотом»: «Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими». Герой повістей Роберта І. Говарда красивий і сильний, а тому проходить героїчний шлях становлення, незважаючи на початкове положення раба. Сучасне кіно, звичайно, експлуатує ідею Кемпбелла про героя з тисячею облич, але робить це все частіше в дусі ніцшеанського ресентименту. Конан же слідує внутрішньому закону, йому не потрібно робити ставку на те, що він «принижений і ображений». Фільм і взагалі історія про Конана базується на абсолютно ніцшеанському понятті волі, яка стає ключовим фактором перемоги.
9. «Справжній детектив» (2014 – …)
Фраза «Час – пласке коло», що промовляється в серіалі устами Раста Коула, стала справжнім мемом. Що ж, філософія і поп-культура перетинаються частіше, ніж здається. Втім, перший сезон, створений Ніком Піццолатто, може позмагатися за критерієм цілісності з будь-яким класичним романом. Похмурий образ героя-одинака взятий не тільки з ідей Ніцше, книги якого навіть в кадрі видно у Коула в квартирі. Піццолатто надихався і іншими філософами, він дуже любить Еміля Чорана і його фірмовий песимізм. І все-таки «Справжній детектив» побудований багато в чому саме на ідеях Ніцше. Наприклад, на ідеї вічного повернення і того, що всесвіт замикається на собі. Це добре корелюється з детективною інтригою і обставинами життя героїв, яким, «осідлавши» нігілістичного «тигра» американського півдня, доводиться пройти непрості випробування. Крім того, Раст Коул критикує християнське вчення і лицемірство його адептів в суспільстві, що вбило Бога і впало духом від осиротілості. А ще він абсолютно точно закоханий в свою долю, хоч би якою вона була, адже у вихідні він починає пити опівдні, і йому не потрібно комусь щось доводити, крім непроглядної пітьми навколо і всередині самого себе.
10. «Фіцкарральдо» (1982), реж. Вернер Херцог
Суворо кажучи, весь кінематограф Херцога, особливо фільми, створені за участю, свого роду, альтер его режисера – актора Клауса Кінскі, пов’язаний з трагізмом німецької традиції. Фільми Херцога містичні і кидають виклик посередності, навіть найболючішим, кривавим або абсурдним, але незмінно благородним чином. «Фіцкарральдо» – історія про безмежний індивідуалізм, ніцшеанське ірраціональне прагнення до прекрасного неможливого. Стрічка заснована на реальних подіях з життя перуанського каучукового барона Карлоса Ферміна Фіцкарральдо. Фанатичний меломан мріє побудувати оперний театр в перуанських лісах, для чого він використовує будь-які людські і надлюдські зусилля. Зйомки фільму проходили важко, до ладу історії, на їх основі знята документальна стрічка з промовистою назвою «Тягар мрії». Ще б пак, адже сцени з перевалюванням корабля через гору зняті без спецефектів. Це були «останні часи», коли автор мав всі права бути норовливим деміургом. Ніцшеанські амбіції героя і автора «Фіцкарральдо» перемогли над раціо, ознаменувавши кульмінацію в творчості Вернера Херцога.
11. «Прибуття» (2016), реж. Дені Вільнев
Якщо ви не дивилися цей фільм, і не хочете зіпсувати враження від сюжетного твісту, сміливо пропускайте абзац, бо ми маємо намір нещадно спойлерити.
Монументальна картина від Дені Вільнева розповідає зовсім не про інопланетян, як заявлено в синопсисі, і як здається глядачеві, на перший погляд. Історія про лінгвіста Луїзу Бенкс, яка зіткнулася з майже недосяжним завданням вивчити мову прибульців, що висадилися на Землю, драматична не тільки через потенційну небезпеку для людства, а й особисту історію вченої, котра згадує, як втратила доньку. Ось тільки в момент, коли Луїза наближається до розгадки мови інопланетян, змінюється вся суть показаного на екрані. Діюча в декількох вимірах мова дозволяє бачити час нелінійно, через що Луїза усвідомлює, що її минуле лише доведеться пережити. Звичайно, тут концепція вічного повернення дещо відрізняється від Ніцше, але зміст залишається тим самим: знання про те, що попереду Луїзу чекає горе, не забирає у героїні бажання прожити вже передбачене з любов’ю.
12. «Антихрист» (2009), реж. Ларс фон Трієр
З «Антихриста» Ніцше Ларс фон Трієр запозичив, що очевидно, не тільки назву. Фільм данського візіонера, який давно прославився справжнісіньким enfant terrible від кіно (ви ж розумієте, що не «нестерпні» автори не знімають подібних фільмів?), є одою неприборканій силі природи, яку відкидає християнство, і, слідуючи за Ніцше, взагалі сучасна культура, побудована на адаптованих християнських принципах. Людині необхідно відкинути безліч звичних для неї абстракцій, щоб усвідомити те, до чого приходить уважний глядач, спостерігаючи візуальну філософську вправу в «Антихриста» – все, що на екрані витворяють герої Дефо і Генсбур. Панує хаос, Трієр радіє в своєму суб’єктивному антигуманізмі. Жінконенависництво, в якому дорікнули автору через деякі особливо жорстокі сцени, теж може мати витоки з ніцшеанського «у помсті жінка є більшим варваром, ніж чоловік». У будь-якому випадку, ніякої (само)цензури: читаємо «Людське, надто людське» й «Антихриста» Ніцше, зберігаємо іронічність і здорову відкритість розуму.
13. «Повний розковбас» (2016)
Ви думали, що обійдеться арт-хаусним кіно, і ми не внесемо дрібку безумства в цю філософську добірку? Ми не страждаємо від зайвої любові до синдрому пошуку глибинного сенсу, але ніцшеанство можна відшукати й, наприклад, в мультфільмі «Повний розковбас». За сюжетом ми спостерігаємо продуктовий супермаркет, в якому виставлені на продаж живі і розумні продукти та інші товари. Вони співають пісні про кращий світ, де роль богів відводиться людям, які повинні забрати продукти додому і надати їм життя у вічному раю. Помітили підступ? Загалом, все, як у людей. Далі на нас чекає вульгарне і досить кумедне антирелігійне повстання сосисок і булочок, нумінозний жах у медової гірчиці і діонісійська оргія за участю лаваша і хумуса (політичні відсилки теж присутні, привіт любителям Близького Сходу). Випічка і ковбаса вбила Бога і опинилася перед обличчям космічного песимізму. Продукти влаштовують справжній хаос в супермаркеті, воліючи до діонісійського руйнування, а не до страху і смирення. Ось вам і весела наука!
14. «Вічне сяйво чистого розуму» (2004), реж. Мішель Гондрі
У «По той бік добра і зла» Ніцше писав: «Благословенні ті, хто забувають, бо не пам’ятають вони власних помилок». Прекрасний епіграф для історії про Джоел і Клементину, що стала естетичним кліше і одночасно символічним для 2000-х мелодраматичним фільмом. Складні відносини героїв стираються з їх пам’яті, і залишаються лише на записах. Вони знають, що їх любов приречена на провал, навіть якщо і хотіли б відновити зв’язок. Стираючи погані спогади, герої знищують і хороші. Все це в комплексі відповідає детерміністському погляду Ніцше і його запереченню як майбутнього контексту, так і життя в спогадах. Стійке прийняття долі і концентрація на теперішньому – життєстверджуючий і духопідйомний посил, який можна побачити в цьому сумному фільмі про нездійсненне кохання.
15. «Мандерлей» (2005), реж. Ларс фон Трієр
«Liberation. Whether they want it or not». І знову Трієр. Зрозуміло, що тут повинна бути не тільки ця картина, але ще і «Догвілль», адже яке ще кіновисловлювання може служити кращою ілюстрацією на тему свободи й моралі? Але ми зосередимо увагу на «Мандерлей», в першу чергу, тому що в американській трилогії Трієра цей фільм не найвідоміший. Дія стрічки відбувається після подій, показаних у «Догвіллі». Грейс із батьком переїздить на південь країни. Доля заносить їх в район плантації Мандерлей. Вони виявляють, що незважаючи на те, що рабство скасували вже понад 60 років тому, люди досі живуть там в жорстоких умовах і як і раніше пригнічуються білими «господарями». Грейс вирішує змінити усталений порядок, тому що свобода є головною цінністю для людини. Але чи готові місцеві на плантації прийняти цю свободу? З рабами так довго поводились, як з рабами, що пригнічення стало природою їх існування. Ідея фільму пов’язана з темою моралі панів і моралі рабів, про яку йдеться, наприклад, в роботі Ніцше «До генеалогії моралі».
16. «Мотузка» (1948), реж. Альфред Гічкок
Зараз всі шанувальники Донни Тартт та її «Таємної історії» прийдуть в жах, позаяк сюжетна канва і взагалі головна ідея її роману аж ніяк не оригінальна (хіба що містеріальності там побільше). Гічкок колись давно зняв щось занадто схоже, та ще й за мотивами п’єси Патріка Гамільтона. За сюжетом фільму «Мотузка» два учня вбивають хлопця зі свого класу через те, що вважають його інтелектуально неповноцінним. До злочину призводить необережна дискусія на тему надлюдини у Ніцше. Учні кидають виклик собі і іншим в дусі Раскольнікова у Достоєвського. Ось тільки таке трактування ідеї надлюдини досить вульгарне і не зовсім відповідає дійсності. У поп-культурі вже стало звичним пов’язувати нацистські злочини, або і взагалі мотиви звичайних вбивць з концепцією Ніцше про Übermensch. Звичайно, надлюдина не володіє гуманістичною мораллю, але кажучи про подолання людського Ніцше навряд думав про те, як було б чудово всім і кожному вбивати собі подібних просто з цікавості. Надто просто, все ще занадто по-людськи.
17. «Апокаліпсис сьогодні» (1979), реж. Френсіс Форд Коппола
Якщо ви хочете дізнатися, що означає «довго дивитися в безодню», треба звернутися до «Апокаліпсису сьогодні» Копполи. Демонстрація подорожі в саме серце тьми, де не діють буденні закони, є одним з найбільш монументальних кінополотен в історії і, зокрема, найбільш важливих і поетичних фільмів про війну. Самоцінність героїчних потуг і слідування власному внутрішньому закону, відмінному від лицемірного конформізму і механістичної системності – це ще не все, що можна побачити і оцінити в цьому фільмі. Ми спостерігаємо за наростаючим протистоянням Діоніса і Аполлона – смерті і краси, краси і смерті, що поперемінно змінюють одна одну. Але головне полягає в тому, що одне не має сенсу без іншого, так і Віллард і Курц – лише два символічних втілення єдиного цілого.
18. «Туринський кінь» (2010), реж. Бела Тарр
Можливо, це найбільш ніцшеанський фільм з усієї добірки, адже тут ми можемо сказати зі стовідсотковою впевненістю, що ідеї Ніцше лягли в основу всієї розповіді і взагалі кіномови, якою відзначений «Туринський кінь». У початкових титрах розповідається історія про те, як Ніцше став свідком по-звірячому жорстокої порки коня і, імовірно, отримав в той момент психічний розлад. Ця історія стала популярною легендою – спростувати або підтвердити її важко. Повторювані кадри в «Туринському коні», що зображують відчайдушні спроби чоловіка і його дочки вижити майже в апокаліптичній реальності, відсилають знову до концепції вічного повернення. Ймовірно, це одна з найбільш похмурих її ілюстрацій.
Автор: Анастасія Капралова
