Філіпа Гласса частково недолюблюють в професійних колах через зайву патетику, а ще через те, що сьогодні він є буквально музичною поп-іконою від академічного середовища. Не в останню чергу такий статус американського композитора став можливим, завдяки написанню (або використанню його творів в якості саундтреку) супроводу до різних кінострічок. Серед них такі фільми, як «Кояніскаці» Ґодфрі Реджіо, «Місіма: Життя в чотирьох главах» Пола Шредера, «Кундун» Мартіна Скорсезе, «Шоу Трумана» Пітера Віра, «Години» Стівена Долдрі. Незвичайний стиль, побудований на варіативних повтореннях і своєрідному фірмовому ритмі Гласса, моментально запам’ятовується слухачем. Філіп Гласс був учнем Наді Буланже та Раві Шанкара, написав безліч опер, співпрацював в рамках проекту Philip Glass Ensemble з Девідом Боуї, Брайаном Іно, Лорі Андерсон, учасниками колективів The Doors і The Who. Саме його ім’я стало символічним для такого напрямку в академічній музиці, як мінімалізм (хоча він особисто далеко не в захваті від цього явища!), поруч зі Стівеном Райхом, Майклом Найманом, та ін.
Чому його твори варто оцінити кожному, хто цікавиться сучасною музикою і кінематографом? Пропонуємо детальніше ознайомитися з творчістю Філіпа Гласса, і ви дізнаєтеся, що «академізм» може бути далеко не нудним.
Мінімалізм в музиці
Для початку варто розібратися з тим, що ж таке «мінімалізм»? Пік популярності цього напрямку як однієї з панівних естетичних концепцій припав на 60-80-ті роки минулого століття. Основою цього методу композиції стають прості звукові й ритмічні одиниці, які називають «патернами». По мірі розвитку музичного твору вони можуть повторюватися безліч разів і мінімально видозмінюватися, тому для мінімалізму характерна варіативність мелодії (яка сприймається досить своєрідно).
Термін був введений ще однією людиною, тісно пов’язаною з кінематографом (саме його незвичайна музика на нашу скромну думку, до всього іншого, визначила популярність фільмів Пітера Гріневея, що зняв до речі й фільм «4 американських композитора» – одна з частин присвячена Глассу), а саме – Майклом Найманом, щоправда, спільно з Томом Джонсоном.
Попри деяку суперечливість цього терміну, він став досить поширеним в музичному середовищі. Відомим жартом є і те, що сам Філіп Гласс, як один з яскравих представників напрямку, відмовляється від приналежності до мінімалізму, не бажаючи обмежувати свою творчість цим маркером (щось на зразок того, як Дебюссі не подобався термін «імпресіонізм»).
Свого роду передвісником мінімалізму прийнято вважати французького ексцентрика, винахідника «меблевої музики» («musique d’ameublement») Еріка Саті.
Його твори не були належним чином оцінені сучасниками, проте сьогодні отримали широку популярність. І значну роль в місії популяризації музики Саті зіграло кіно. Хто не чув сьогодні, наприклад, знаменитий «Gnossienne No. 1»? (Згідно з однією з теорій, до речі, назва цього типу композиції походить від «гнозис» і була придумана Еріком Саті під безпосереднім впливом гностичних релігійних течій). Зачаровуючі своєю відстороненістю Gnossiennes були згодом використані у фільмах Луї Маля, Орсона Веллса, Такеші Кітано, Гая Річі, Мартіна Скорсезе, Гаспара Ное та ін. Цікаво, що саме Ерік Саті одним з перших серед відомих композиторів звернувся до написання музичного супроводу до німого кіно. Його останнім твором був «Cinema» – супровід для фільму Рене Клера «Антракт».
Сенс «меблевої музики» полягає в тому, що вона створювалася не для спеціального прослуховування, а нібито виключно для фонового сприйняття. Подібні прагення Еріка Саті були оцінені як новаторські. У своїй суті «меблева музика» є символом кульмінації розвитку індустріальної цивілізації і «останніх часів» у мистецтві. Ми захоплюємося візіонерством Казимира Малевича та його «Чорним квадратом», але забуваємо про декадента і провокатора, друга Саті – Альфонса Алле, який створив в якості провокаційного жарту «Траурний марш для похорону великого глухого» без жодної ноти або «Битву негрів в глибокій печері темної ночі» (картина виглядає, як можна здогадатися, аналогічно «Чорному квадрату»).
Повертаючись до творів Саті, його впливу на мінімалізм і зв’язку з кінематографом, слід зазначити, що метою їхнього створення проголошувалося конструювання нового розуміння музики як технічного засобу, промислового конвеєра для штампування ритмів. Саті бажав змусити слухача нудьгувати від «побутового музичного супроводу» і свідомо замучити людину цією нудьгою, привчити до неї.
Чи резонує це з сьогоднішнім утилітарним використанням музики в якості саундтреку до кінофільмів, який включає найчастіше головну тему (яка не повинна занадто відволікати від візуальної складової) та її варіації? Нам здається, що певною мірою відповідь буде ствердною.
Мінімалісти продовжили шлях реформування традиційного музичного звучання. В переліку видатних композиторів, котрі працювали в цьому напрямку, варто згадати також Террі Райлі, Арво Пярта, Майкла Наймана, Стівена Райха, Яна Т’єрсена, Скотта Джонсона, Томаша Сікорського, Йогана Йоганнссона, Ніко Мьюли та багатьох інших, а серед українських мінімалістів – Любомира Мельника. Практично у кожного із відомих авторів можна відзначити власний шлях і розуміння того, якою має бути форма і структура мінімалістських творів. Ми звернемося до того, як характеризують творчість Філіпа Гласса.
Ідеологія музики Філіпа Гласса
– Чи існує музика, яку кожен зобов’язаний почути?
– Ритм власного серця.
Філіп Гласс
Ми не будемо в подробицях переказувати біографію Філіпа Гласса. Скажемо лише, що він народився в 1937 році в родині єврейських емігрантів з Литви, в Балтіморі, і активно зайнятий в професії з 60-х років минулого століття. Величезний вплив на становлення Гласса як музиканта і композитора мало знайомство з двома видатними особистостями – Надею Буланже та Раві Шанкаром. Вони уособлюють поєднання західного та східного початків у його особистій філософії і своєрідній «музичній ідеології». Надя Буланже була не просто піаністкою і композитором, а й музичним педагогом, який створив цілу школу учнів в Парижі. У свою чергу, Раві Шанкар вважається легендарним музикантом і віртуозом гри на сітарі – традиційному індійському інструменті.
Уявіть, як обидва вплинули на Гласса як на автора, якщо загальновідомим фактом є те, що Надя Буланже буквально «тероризувала» всіх учнів вивченням «Добре темперованого клавіру» Й. С. Баха, а індійський музикант Алла Ракха, котрий співпрацював з Шанкаром, просив Гласса на заняттях прибрати всі тактові риски, аргументуючи це тим, що всі ноти однакові (!).
Достеменно невідомо, чи можна без будь-яких докорів сумління зарахувати Гласса до постмодерністів. Попри те, що він давно подолав межу елітарності академізму і ступив на шлях популяризації своєї музики за допомогою найбільш постмодерністського мистецтва на сьогоднішній день – кіно – тонкий баланс між «високим» і «низьким» тримається в тій точці, де йому належить. Зрозуміло, що з одного боку непідготовлений слухач, хоча і буде під враженням від монументальної краси його робіт, може виявитися дещо збентеженим. Але з іншого боку Гласс неодноразово акцентував увагу на тому, що колись арії з «Фігаро» Моцарта співали в шинках, і він не бачить в подібному феномені нічого поганого, а тому свідомо робить плоди своєї праці надбанням маскульту.
Дійсно, все почалося для Гласса колись у Парижі, де він не тільки вивчав тонкощі класичної гармонії у Буланже, але і був зачарований французькою культурою, став частим гостем музею кіно. Філіп Гласс зацікавився творчістю Жана Кокто і згодом написав цілий триптих, присвячений справжньому «Орфею» від кінематографа. Він створив альтернативний музичний супровід для фільмів Кокто: музику для камерного виконання під натхнення від «Орфея»; альтернативний саундтрек для показу «Красуні і чудовиська» в якості німого фільму; і оперу-балет як данину «Жахливим дітям» (фільм Мельвіля за мотивами книги Кокто). Крім того, перебуваючи в Сінематеці, Гласс зацікавився іронічним і новаторським для свого часу кіно французької «нової хвилі». Нічого дивного, адже творчість одного enfant terrible завжди приверне іншого.
У 60-х Гласс активно співпрацював із Раві Шанкаром, навіть відправився в експедицію до Індії. Цей етап дав композитору усвідомлення того, наскільки по-різному європейці та представники східних культур розуміють час (щодо написання та виконання музики). Гласс зізнавався, що його вчитель пояснив йому, що європейці прагнуть нарізати час на шматочки, ніби це хліб, а «незахідна» музика, навпаки, з’єднує дрібні тривалості, вибудовуючи таким чином розгалужену часову структуру.
Тут ми знову підходимо до терміну «репітитивної» техніки, що становить фундамент мінімалізму. Ритмомелодичні одиниці з мінімальними змінами повторюються багато разів, утворюючи музичне полотно.
Музика композитора по-східному медитативна, немов без кінця і початку, а тому являє собою чаруючу чистотою та шляхетною патетикою «дорогу в нікуди». Гласс синтезує філософію буддизму і європейський інструментарій, аби явити світу твори з циклічним розвитком, оригінальною грою акцентів, але разом з тим – із простотою окремих ліній. Композитор зумів поєднати американську любов до експериментів із базисом концепцій європейського авангарду, а також із загальними для традиційних східних культур рисами. Не випадково одну зі своїх найбільш відомих опер Гласс створив на основі концепції боротьби Махатми Ганді та історії його життя. «Сатьяграха» виконується на санскриті, а лібрето базується на тексті з Бгаґавад-Ґіти. Звичайно, що тут Гласс не унікальний – це характерний для мінімалістів і взагалі для його сучасників синтез. Однак він зробив такий крок одним із перших, і що найголовніше, результат його роботи високо оцінений напрочуд широкою аудиторією слухачів.
Що радимо послухати/що подивитися, аби почути
Філіпу Глассу сьогодні 83 роки, і він не припиняє працювати (хоча останні його твори хтось може охарактеризувати як самоцитування і навіть своєрідну «музичну графоманію», втім, це часто зустрічається майже у будь-якого видатного автора в поважному віці). За кілька десятиліть композитор написав величезну кількість музичних творів – для фортепіано, електрооргана, струнного квартету, камерного оркестру, хору, а також опер і симфоній. Ми дозволимо собі таке задоволення – зробити добірку робіт композитора, прослуховування яких допоможе (особливо при першому знайомстві з його творчістю) відшукати ключ до музичного всесвіту Філіпа Гласса.
Музичний супровід до фільмів
1. «Кояніскаці» (1983, реж. Ґодфрі Реджіо)
Документальна стрічка не стала б такою відомою без саундтреку Філіпа Гласса, який повною мірою доповнює візуальний ряд. Головна ідея фільму полягає в тому, аби показати відсутність рівноваги в сучасному світі та віддаленість людини від природи, яку ми руйнуємо. Назва стрічки мовою індіанців хопі означає «життя в безладді». Одним з найбільш інтенсивних за звучанням блоків фільму є Pruit Igoe. На екрані можна побачити планове руйнування за допомогою вибухівки комплексу соціального житла, який перетворився з часом на негритянське гетто. Гласс написав музику й до інших частин трілогії Ґодфрі Реджіо «Каці» – «Поваккаці» та «Накойкаці»
2. «Місіма: Життя в чотирьох главах» (1985, реж. Пол Шредер)
Фільм Пола Шредера про японського письменника Юкіо Місіму – це одна з перших кінематографічних робіт Філіпа Гласса. Музика до байопіку, продюсерами якого виступили Френсіс Форд Коппола та Джордж Лукас, здобула нагороду за мистецький внесок на Каннському фестивалі 1985 року. Фрагменти саундтрека були пізніше використані в інших стрічках, наприклад, в драмі «Шоу Трумана» з Джимом Керрі, а також у телесеріалі «Містер Робот».
Це перший супровід від Гласса, написаний до ігрового фільму (за нашою скромною думкою – найкращий). Тут ви не знайдете потенційно вульгарних потуг передати національну мелодику, ніякого наслідування: виключно концентрат концепції фільму. Рівномірно повторювані патерни, що створюють враження незворотності долі, непозбутної гідності й гармонії, котра приводить до медитативного стану. Між першою та завершальною темою киплять пристрасті духовних шукань, тілесної трансформації та ілюстративна поезія, яка відображає атмосферу творів Місіми.
3. «Тонка блакитна лінія» (1988, реж. Еррол Морріс)
Документальний фільм Еррола Морріса розповідає про життя Рендолла Адамса, який був засуджений до довічного ув’язнення за вбивство, якого він не скоїв. Стрічка не тільки мала вагоме соціальне значення, позаяк її випуск сприяв повторному перегляду судової справи та виправданню ув’язненого, але й продемонструвала в постмодерністському дусі важливість і наслідки кожного прийнятого героєм рішення. Музика Філіпа Гласса виступає свідком і присяжним, провокуючи глядача на емоційну причетність до показаних на екрані подій.
4. «Кендімен» (1992, реж. Бернард Роуз)
Якщо ви шукаєте моторошні горрори з 90-х, то цей фільм ні в якому разі не можна пропускати. А музика Гласса виступає тут практично окремим персонажем. Сюжет фільму жахів заснований на оповіданні Клайва Баркера «Заборонене». Це історія про молоду дослідницю, увагу якої привертає міська легенда про маніяка Кендімена. Якщо його ім’я вимовити перед дзеркалом п’ять разів, то він з’явиться і простромить живіт жертви залізним гаком. Виявляється, що його історія пов’язана з одним з негритянських кварталів Чикаго (на екрані це виглядає практично, як Прюїт Ігоу в останні роки його існування). Містична історія про невідворотність долі і дивне кохання лякає і водночас чомусь виглядає доволі зворушливою.
Музичний супровід відображає трансформацію психіки Гелен, те, як героїня переживає фантасмагоричні події. Головна музична тема сприймається, як неймовірно щемлива й сумна, але й така, що змушує слухача не забувати – насправді всі приречені на лякаючий фінал.
5. «Кундун» (1997, реж. Мартін Скорсезе)
Фільм Скорсезе присвячений духовному лідеру прихильників тибетського буддизму – Далай-Ламі XIV. За написання музичного супроводу до стрічки Філіп Гласс був номінований на премії «Оскар» і «Золотий Глобус». Оскільки картина зображує події юності Далай-Лами і зміцнення ідей про відстоювання політичної та релігійної незалежності Тибету (це досить близька для Гласса тема, адже він сам є адептом цієї релігійної традиції і борцем за свободу Тибету), вона не позбавлена національного забарвлення: ми можемо почути ритуальні тибетські труби і спів ченців. Проте композитор демонструє всю ту ж репітитивну техніку у вибудовуванні музичної структури.
6. «Години» (2002, реж. Стівен Долдрі)
Прийнято вважати, що модерністську прозу Вірджинії Вульф важко екранізувати. Але екранізація роману Майкла Каннінгема, де фігурують як образи письменниці та її оточення, так і практично ідентичних з її персонажами героїв, завоював широку популярність серед кінокритиків і любителів інтелектуального кіно. Ми бачимо три пов’язаних тонкою ниткою історії, трьох жінок.
Музика Філіпа Гласса чудово резонує з сірою картинкою, виконаною в естетико зів’янення. Варіації музичних патернів створюють відчуття статичності часу, деякою мірою «позачасовості» того, що відбувається на екрані: об’єднання простору, образу, звуку, переживання.
7. «Ілюзіоніст» (2006, реж. Ніл Бергер)
Тут Гласс дещо відходить від звичної техніки, вносить більше мелодійністі в музичне полотно, але при цьому його стиль так само лишається впізнаваним. Крім того, якщо в «Кундуні» він спробував передати дух тибетських традицій, то для «Ілюзіоніста» Філіп Гласс створив кілька музичних композицій, які ідеально відображають дух Відня 19-го століття. Навіть без візуального ряду при прослуховуванні саундтреку легко уявити галасливе європейське місто з політичними інтригами, розвитком техніки і масовими виставами для наївної, ще не вимогливої публіки.
8. «Мрія Кассандри» (2007, реж. Вуді Аллен)
Не найбільш вдалий фільм Вуді Аллена, проте один з небагатьох, для яких було написано спеціальний музичний супровід. Як відомо, режисер є любителем експлуатації «достоєвщини» і мотивів «злочину/кари» в своєму кіно. У драматичному трилері «Мрія Кассандри» музика Гласса виступає провідником теми нещадного фатуму. Якщо в «Матч-пойнт» цю функцію виконує арія з «Любовного напою» Гаетано Доніцетті, то тут вочевидь Аллен довірив цю місію Філіпу Глассу з його фірмовим тривожним звучанням.
Самостійні музичні твори
Music in Twelve Parts (1971–1974)
Дванадцять п’єс, що написані композитором у період з 1971 по 1974 рік, дозволяють якнайкраще ознайомитися з тим, що ж таке «репетитивна техніка». Повільний розвиток музики присипляє увагу слухача, який перестає помічати безперервну зміну патернів. Саме ця робота входить до переліку головних музичних досягнень Філіпа Гласса.
Glassworks (1982)
Музична робота для камерного виконання складається з шести частин (Opening, Floe, Island, Rubric, Facades, Closing) і позиціонується самим Глассом як засіб познайомити широку аудиторію з його творчістю. Один з альбомів-бестселлерів для композитора заворожує простотою і впевненістю звучання, в якому простежується вплив все того ж європейського авангарду початку минулого століття.
Satyagraha (1978–1979)
«Сатьяграха» перекладається з санскриту як «неполегливість в істині». Лібрето опери базується на подіях з життя Махатми Ганді. Це друга частина трилогії опер Гласса, присвячених чоловікам, що змінили світ (сюди також входять опери «Енштейн на пляжі» і «Ехнатон»). Саме музика тут є структуруючим засобом, який немов «керує» тим, що відбувається на сцені – це істотно змінює традиційні уявлення про жанр.
Akhnaten (1983)
Третя частина оперної трилогії, яка розповідає про життя єгипетського фараона Ехнатона і введену в період його правління релігійну реформу, пов’язану з культом Атона, який деякі вчені називають передвісником монотеїзму, зокрема, юдаїзму. Текст опери ґрунтується на віршах Ехнатона, Книзі Мертвих, уривків з указів і листів амарнського періоду. Одні з перших постановок опери мали абстрактну, ритуалістичну стилістику, що якнайкраще демонструє потенціал тривожної, патетичної музики Гласса (уривок з опери був використаний також у фільмі Андрія Звягінцева «Левіафан»).
The Photographer (1982)
Це музичний супровід для мультимедійної вистави, який іноді називають камерною оперою. Лібрето засновано на подіях з життя легендарного англійського фотографа 19-го століття Едварда Мейбріджа, який значно розширив естетичні та технологічні межі фотографії, зокрема, досліджував можливість створення фотографічних зображень в русі. Роботи Мейбріджа проклали дорогу до винаходу кіно.
Orphée (1991)
Камерна опера є даниною однойменному фільму (1950) Жана Кокто, чиїм давнім шанувальником вважає себе Філіп Гласс. Це перша частина трилогії на честь французького поета, художника й режисера.
La Belle et la Bête (1994)
Ця опера, яка була написана в якості альтернативного звукового супроводу для фільму Жана Кокто «Красуня і чудовисько», базується безпосередньо на сценарії стрічки, і як завершений твір може вважатися відмінним прикладом єдності звуку і образу. Гласс для ідеального узгодження співу з тим, як рухаються губи акторів на екрані, (оригінальний звук композитор побажав видалити зовсім) синхронізував кожне слово з діалогів за допомогою особливої електронної системи відстеження кінострічки і математично розрахував, як все це відобразити в партитурі.
Les Enfants Terribles (1996)
«Жахливі діти» – данина поваги однойменному роману Жана Кокто та фільму Жана-П’єра Мельвіля. Неспокійні варіації від Гласса якнайкраще передають атмосферу ізоляції персонажів та їхні внутрішні духовні імпульси. Як бонус-трек можна оцінити також сюїту з «Жахливих дітей».
Mad Rush (1979)
Цей твір написано Глассом на честь візиту Далай-Лами до Нью-Йорку. На відміну від деяких інших фортепіанних робіт композитора, які сприймаються слухачем ніби медитативний потік без акцентів, ця містить дві теми: одна з них значно впевненіше в плані динаміки і швидше за темпом, ніж інша. Філіп Гласс пояснює це концепцією взаємодії гнівних і мирних божеств в тибетському буддизмі.
Metamorphosis (1988)
Metamorphosis – це дуже особиста для композитора ілюстрація найвідомішої книги Франца Кафки. Емоційний розвиток п’єси і зростання динаміки всередині кожної з частин сприяють зчитуванні її в якості символу еволюції та змін всередині живої системи. Вона може як здатися нескінченною одою життю, так і втомити непідготовленого слухача. Тож нехай це стане викликом для вас.
Symphony No. 4 (1996)
Це не єдина симфонія Гласса, і навіть не єдина з тих, котрі базуються на музичних альбомах легендарного Девіда Боуї. Композитор працює з переосмисленням не цілих музичних треків, а невеликих фрагментів з ряду композицій, які він вплітає у симфонічне полотно. Якщо вас зацікавлять симфонії Гласса, рекомендуємо звернути увагу також, наприклад, на Symphony No. 2, котра, в свою чергу, як відзначають це музикознавці, фактично цитує відому тему з П’ятої симфонії Л. Бетховена).
Book of Longing (2007)
«Книга туги» – це поетична збірка Леонарда Коена, яка містить вірші та малюнки, написані автором в буддійському монастирі. У 2007 році Філіп Гласс випустив музичний альбом, в якому подібні до псалмів треки доповнені поезією (а деякі і голосом) Коена. Тут музика композитора химерним чином поєднується з фірмовою біблійною містикою і темним гумором Леонарда Коена: немов за стаканчиком віскі в брудному барі ви розмовляєте з «вічним мандрівником», який нарешті допомагає вам зрозуміти те, що «у великій мудрості багато печалі». Тільки формат цього діалогу дещо змінюється, на відміну від того, який є звичним для шанувальників Коена.
Aguas da Amazonia (1993/1999)
З португальської мови назва перекладається як «Води Амазонки». Перший запис було зроблено бразильською інструментальною групою Uakti. Трек-лист присвячений кільком притокам Амазонки (від себе рекомендуємо звернути увагу саме на «Madeira River»). «Águas da Amazônia» Гласс писав під натхненням водночас від класики, нью-ейджу та джазу, але найголовніше – це те, як композитор зумів передати сутність вічного руху водної стихії й таємничу природу незрозумілого до кінця людиною краю.
Література:
- Кром А. Франция Филипа Гласса // Opera Musicologica. 2015. №1. URL: http://old.conservatory.ru/files/OM_23_web_Krom.pdf/.
- Микрюкова А. Структура для исполнителя и форма для слушателя в фортепианных пьесах Филипа Гласса // Київське музикознавство. № 54 – К. 2016. URL :http://www.glierinstitute.org/ukr/digests/054/23.pdf.
- Неретина М. С., Чернышов А. В. Филип Гласс: музыка экрана // ЭНЖ Медиамузыка. № 1. 2012. URL: http://mediamusic-journal.com/Issues/1_2.html.
- Tristian Evans. Shared Meanings in the Film Music of Philip Glass: Music, Multimedia and Postminimalism. – NY: Routledge. 2016.
Автор: Анастасія Капралова
