Від редакції
Напередодні річниці земної смерті Юліуса Еволи ми повторно пропонуємо цю статтю за підписом професора Ренато дель Понте, опубліковану в випуску щоквартального журналу традиційних досліджень «Mos Maiorum» за літнє сонцестояння 1994 року з нагоди двадцятиріччя смерті барона. Зв’язок між спостереженнями дель Понте щодо демократичного зрівняння та індивідуалізму, особистості та безособовості, профанної та традиційної анонімності видається очевидним із поглибленим аналізом, проведеним на цю тему Еволою у фундаментальній статті «Особистість та безособовість», яка ми опублікували близько десяти днів тому. Насолоджуйтесь читанням.
Я вважаю, що найкращий спосіб згадати двадцять років, що минули з того дня, як Евола фізично покинув нас, — це підкреслити, що насправді він ніколи не залишав нас: навпаки, сила його думки стає все більш очевидною, коли ми спостерігаємо речі навколо нас, і вивчаємо те, що розповідають нам літописи, так що його чіткий і безжальний аналіз набув, озираючись назад, справжньої пророчої цінності. Іншими словами, Евола живе прямо в суворій реальності повсякденної феноменології. Проте нам слід знати, як це осягнути, ми повинні звернутися до категорій світу Традиції, який Евола зробив для нас відомим, аби зрозуміти, що нас оточує. Інакше все ризикує здатися нам павутинням химерного та дивного; символів, які є нічим іншим, як станом, в якому перебуває більшість людства, яке живе і рухається поза основними жилами Традиції.
Спираючись на цю точку зору я наведу деякі міркування, породжені рефлексіями на полях робіт Еволи, спрямовані передусім на молодших товаришів, які наближаються до цієї думки. На роботі, в школі, у повсякденному житті партії та профспілки, церкви та президенти республіки (включно з невимовним «суддею» Скальфаро) вчили нас, що всі ми — рівні. Ліберальна демократія та марксизм завжди передавали нам догму рівності, але це свідомо передбачає спрямованість донизу, анонімне, безформне, субособистісне та аморфне. Фактично, якщо ми рівні, важлива лише кількість, а відтак можна говорити про «масову цивілізацію», перший плід сучасного відчуження.
Читайте також: Інтерв’ю з Ренато дель Понте: «Евола, Ромуальді й прах, розвіяний в горах»
Але, як усім добре відомо, ми не народжуємося рівними: ми лише можемо озвіріти до такої міри, що наблизимо цю можливість. Тож, визнаючи цю істину, слід негайно сказати, що не варто слідувати в житті шляхом егоцентричного індивідуалізму. Мета, до якої хочуть вести всі традиції, мета диференційованої людини, про яку Евола також говорить у «Доктрині Пробудження», — це зникнення персонального «Я», для ототожнення з «Я», яке є Божественним. або Трансцендентним, всеохопним Першопринципом. Згасання «Я» — це тривалий процес, під час якого ми намагаємося посилити наші вже проявлені чесноти, вивести на світло приховані та сублімувати (тобто трансформувати у відповідні чесноти) вади та пороки.
Неодмінною передумовою для початку цієї важкої справи є дуже суворий і, водночас, відсторонений внутрішній самоаналіз. В основі всього має бути бажання вдосконалюватися день за днем, не нехтуючи дрібницями. Але якщо для когось питання, поставлене таким чином, може здатися легким — якщо не як реалізація, то принаймні як вказівка на шлях уперед — вони змінять свою думку, коли замисляться, що ми живемо в суспільстві, яке є абсолютно протилежним традиційному і від якого ми зазнаємо впливів незалежно від нашої власної волі.
Це причина, чому може трапитися навіть зміна чеснот на вади чи навпаки. Однак є надійні путівники, і, безумовно, серед них роботи Еволи є найкращими в абсолютному сенсі, адже є можливість обирати між роботами різного рівня складності та зобов’язань, але «точкою відліку» залишається книга «Повстання проти сучасного світу», яку слід не просто читати, а вивчати, і засвоєння якої мало б стати першочерговою метою, але без поспіху. Крім усього іншого, серед переваг такого читання є можливість розуміння в її найглибшому змісті історії Отців. З їхнього прикладу ми теж можемо винести корисні уроки. Стосовно того, що було сказано раніше, про ідентифікацію Божественного, спартанський стиль є корисним зразком. У битві під Платеями проти персів лакедемонці спочатку залишаються нерухомими, вишикувавшись зі щитами біля ніг, не уникаючи ударів ворога (тому гинуть у великих кількостях), доки не настане сприятлива ситуація, завдяки такій жертовності бійців. Потім, взявши до рук зброю, вони легко борються і перемагають. Спартанці, як і римляни, а тим більше інші індоєвропейські народи, жили в безперервному священному спілкуванні зі своїми богами.
Вони не ставили собі марних запитань, і не були при цьому духовно бездіяльними, незважаючи на певні поверхневі упередження щодо цього. Мужність, відстороненість, доблесть були важкими завоюваннями, здобутими ціною жорсткого вибіркового виховання: вони не падали зверху.
Скромний піхотинець, який героїчно загинув на полі бою, не був забутий богами, і це було єдиним, що мало значення: ніхто особливо не дбав про те, щоб його ім’я було закарбоване простим смертним. Лояльність і почуття ієрархії були надто сильними, щоб люди непокоїлись із цього приводу. Для всіх індоєвропейців було актуальним те, про що розповідає Тацит у своїй «Германії»:
«Це також печать ганьби на все життя — безпечно повернутися з бою, коли хтось загинув, оскільки найсвятішим обов’язком для людини є захист свого вождя, і присвячувати навіть свій героїзм слід йому на славу».
До літа 1945 року навіть Японська Імперія не знала особистих почесних грамот чи медалей: вважалося, що кожен підданий країни Вранішнього Сонця все одно діятиме мужньо, коли цього вимагатимуть обставини.
У IV книзі «Початків» Катон Цензор (Старший) розповідає, як під час першої Пунічної війни римська армія мала бути знищена карфагенянами. Тоді трибун підійшов до консула, попросивши 400 легіонерів, з якими він міг би зайняти пагорб, таким чином захистивши відступ і пропонуючи своє життя в обмін самому консулу та республіці. Він отримав те, що просив. Трибун і 400 чоловік оточені та розчавлені величезною кількістю ворогів. Всі падають, пронизані карфагенськими мечами і дротиками, але консулу вдається врятувати армію. Пізніше, на щастя, доблесного трибуна заберуть з поля бою майже знекровленого від ран і, завдяки вдачі, не меншій за його особисту велич, він виживе.
Катон не згадує ім’я трибуна і додає:
«…небагато хвалили нашого трибуна, який поводився як цар Леонід, і врятував армію». І знову додає: «Наші легіони завжди мали піднесений дух, і готові піти туди, звідки, як їм було відомо, вони не повернуться».
Римляни відомі як «прусси античності»; доречна параллель з Еволою, який у 1965 році переклав значну працю для видавництва Volpe: «Це була Пруссія: Свідоцтва про пруссизм (під редакцією Х.-Й. Шопса)». Слушно порівняти також і принцип безособовості — для характеристики честі прусського офіцера можна навести слова: «Коли він присягає на прапорі, він більше не має нічого, що йому належить», або: «Неважливо те, що я живу, важливо, що я виконую свій обов’язок» (Фрідріх II у листі до маркіза Анже, 1760 р.). Таким чином, Евола в інтерв’ю, даному «L’Italiano» в листопаді 1970 року, закликав читачів своїх творів засвоювати вчення: «…Не маючи жодних ілюзій щодо здійсненності певних цілей, які навіть у часи набагато сприятливіші за наші, мали винятковий характер і вимагали особливої кваліфікації».
Читайте також: Пасинки чорного Барона
Сьогодні вже немає ні прапорів, ні видимих суверенів, яким можна було б присягнути: але вогонь Традиції продовжує горіти, як писав де Джорджіо, «у місці, недоступному для профанів». І тільки завдяки цьому наша боротьба має сенс.
Сьогоднішня анонімність втрачається, плутається в кількісній множинності, утвореній окремими індивідами, яких, якщо їх і можна порахувати, неможливо відрізнити одне від одного за якоюсь якісною відмінністю.
Традиційна анонімність означає, навпаки, гармонійне злиття в трансцендентну єдність, де якісна відмінність підноситься до найвищого ступеня, але де зникає будь-яке розділення. Недарма те, що об’єднує кількох людей, з’єднаних разом заради нематеріальної мети, є чимось непорушним. Йти цим шляхом — куди б ви не прийшли, на якому б рівні не зупинилися — завжди буде краще, ніж залишатися на місці.
Ренато дель Понте
«Mos Maiorum», червень 1994
Переклав Євген Врядник
